Розділ XLIX ЛАСО РОЗВ'ЯЗАНО

ЛАСО РОЗВ'ЯЗАНО

Сполоханий орел з криком зривається з великої всохлої тополі й шугає вгору. Його зігнали гучні сердиті голоси, і він летить подивитись, що там скоїлося.

Один помах могутніх крил — і птах уже над галявиною серед заростей. Ширяючи' у високості й пильно вдивляючись униз, він бачить і всю ту галявину, і навколишні чагарі. На галявині перед ним постає картина, яка, напевне, тішить його око: там лежить крижем якийсь чоловік, непорушний і, мабуть, мертвий, а навколо з іржанням бігає, осідланий кінь. У заростях орел бачить двох самотніх вершниць. Одна, простоволоса, з розмаяними на вітрі косами, сидячи по-чоловічому на дужому коні, гінким чвалом скаче геть від галявини. Друга, на плямистому мустангу, в жіночому сідлі, належно вдягнена і в капелюшку, їде з протилежного боку в напрямі галявини, і хоч скаче вона не так швидко, проте на вигляд не менш збуджена.

Отаку картину бачить орел в високості.

Обидві ті вершниці нам знайомі. Перша, котра скаче геть>— Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос; друга, що під'їздить до галявини, — Луїза Пойндекстер.

Чому перша їде звідти, ми вже знаємо. Лишається з'ясувати, навіщо простує туди друга.

Після розмови із Зебом Стампом молода креолка повернулася до своєї кімнати і, ставши на коліна перед різьбленою постаттю мадонни, звернулася до неї з молитвою. Як і всі креоли, вона була католичка й щиро вірила в заступництво небесних сил. Дивна й сумна була її молитва: дівчина молилася за людину, яку вважали вбивцею її брата.

Сама вона й на мить не припускала, що Моріс Джеральд міг вчинити такий жахливий злочин. То була просто неймовірна річ. Якби в Луїзи виникла хоч найменша підозра, її серце не витримало б.

Вона прохала для нього не прощення, а заступництва. Благала святу Діву оборонити його від ворогів, що ними були її ж таки друзі.

Ту скорботну молитву, пошепки звернену до неба, раз по раз уривали тяжкі ридання. Луїза дуже любила брата й гірко тужила за ним, але її туга не могла заглушити іншого почуття, сильнішого за кровні узи. Оплакуючи загибель брата, дівчина молилася за порятунок коханого.

Коли вона підвелася з колін, погляд її мимохідь упав на лук, що допомагав їм з Морісом так хитромудро листуватися.

«О, якби мені й тепер послати стрілу, щоб попередити його про небезпеку! Хто знав, чи випаде мені ще коли взяти в руки свій лук!»

Ця думка потягла за собою іншу: чи не лишилося якихось слідів їхнього таємничого листування там, звідки вона посилала свої записки?

Згадала дівчина й про те, що останнього разу Моріс подався через річку вплав, а не переправився в човні, якого вона потім мала перетягти назад своїм ласо. Отож його ласо, напевне, так і лишилося в човні!

Напередодні, вражена горем, вона й не подумала про це. А тим часом ласо могло стати доказом їхніх нічних побачень, що про них, як гадала Луїза, знали тільки вони удвох і той, хто тепер назавжди замовк.

Сонце вже підбилося над обрієм, і його яскраве проміння лилось до кімнати крізь засклені двері. Дівчина відчинила їх і переступила поріг, наміряючись піти до човна. Та на веранді вона спинилася, почувши голоси, що долинали згори.

Розмовляли двоє: її покоївка Флорінда та чорношкірий кучер. Поки господаря не було вдома, вони піднялись на асотею подихати повітрям.

Унизу чути було кожне їхнє слово, хоч молода господиня й не думала слухати їх зумисне. Тільки почувши знайоме ім'я, вона зацікавилась їхньою балачкою.

— Того молодика звуть Джеральд. Моріс Джеральд — отаке його ім'я. Кажуть, він ірландець, та коли це правда, то він аніскілечки не схожий на тих ірландців, що роблять у Новому Орлеані. Го-го! Як на мене, він дужче скидається на джентльмена-плантатора, ось на кого!