Розділ LVI ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА

— А може, це людина? — пробурмотів він. — Та ні, начебто не схоже. Хіба ж там є місце для голови, під тим мексиканським покривалом? Ну, а як це людина, то в неї має бути язик, от тільки не знаю де — голови ж то нема… Гей, чужинцю! Чи не надто пізня година для прогулянок, га? А голову свою ви де забули?

Відповіді не було. Лише кінь форкнув, почувши людський голос. Ото і все.

— Слухайте, чужинцю! До вас говорить старий Зеб Стамп із Кентуккі. Він не та людина, щоб з нею жартувати. Отож облиште свої штуки й поясніть усе як є, а то глядіть, щоб не довелося плакати. Зараз же озвіться, а ні — то я вліплю вам у тельбухи шматок свинцю!

І знов мовчанка. Цього разу й кінь, уже звикши до голосу, тільки головою труснув.

— Ну й чорт тебе бери! — гукнув мисливець, роздратований цією образливою мовчанкою. — Даю тобі шість секунд, а як і тоді не озвешся, продірявлю кулею. Якщо ти опудало, це тобі не зашкодить. А якщо справді диявол — то й поготів. Ну, а коли людина й просто клеїш дурня, прикидаючись мерцем, то дістанеш по заслузі за ці свої штуки. Ану озовися! — вже з гнівом гримнув він. — Озовися, кажу тобі! Не хочеш? Тоді стріляю. Один… два… три… чотири… п'ять… шість…

І в ту мить, коли мало б прозвучати «сім», почувся лункий виляск пострілу, потім свист кулі в повітрі й глухий удар — то смертоносний свинець влучив у щось туге.

Проте, здавалося, той постріл тільки налякав коня — та й годі. Вершник як сидів, так і лишився сидіти в сідлі!

Та й кінь начебто не дуже злякався, і в пронизливому іржанні, яким він відповів на постріл, вчувалася скоріше насмішка. Але він усе ж таки зірвався з місця й шаленим чвалом поскакав геть, а Зеб Стамп залишився де був, такий вражений, що годі й сказати.

Після пострілу старий мисливець ще якусь хвилю не підводився з коліна. Коли й перед тим йому було моторошно, то тепер удвічі дужче. Наслідок пострілу не просто вразив його, а сповнив жахом. Зеб не мав сумніву, що його куля влучила в серце вершникові — або ж туди, де йому належить бути в людини, — це була така сама певна річ, як те, що він тримав у руках рушницю.

Виходить, то була не людина? Зеб розважив, що ні, і ця думка, може, й заспокоїла б його, коли б не кінь — не оте його дике, жахливе іржання, на згадку про яке в старого мисливця й досі холола кров, і він тремтів, мов у пропасниці. Він залюбки подався б геть звідти, але якийсь час був просто неспроможний звестися на ноги й так і стояв на одному коліні, заціпенівши з жаху. Стояв і дивився вслід тій загадковій потворі, аж поки вона зникла з очей ген на залитій місячним сяйвом рівнині. Тільки тоді він через силу підвівся і спустився виярком до хатини.

І вже аж там Зеб отямився настільки, що зміг більш-менш спокійно обміркувати свою дивовижну пригоду. Та ще не скоро він остаточно позбувся думки про те, що зустрівся з самим дияволом. Нарешті, добре все зваживши, він дійшов висновку, що то цілком неймовірна річ, хоч це й не дало йому відповіді на запитання: а що ж воно було насправді?

— Та певне ж… — бурмотів сам до себе мисливець, хоч ніякої певності в голосі його не чулося. — Та певне ж, що це не може бути гість з того світу, бо де ж би мені тоді почути, як уліпилася в нього куля? То ж свинець ударився в якесь туге тіло, а в привида ж бо тіла немає!.. Ет, хай йому чорт! — мовив він зрештою, як видно, втративши надію знайти розгадку таємничого явища. — Годі думати про ту чортівню. Одне з двох: або то ганчір'яне опудало, або ж сам нечистий з пекла!

Коли Зеб Стамп повернувся до хатини, разом з ним через поріг прокралося голубувате вранішнє світло. Час було піднімати Феліма, щоб він змінив його біля постелі хворого.

Ірландець уже зовсім отверезів і, почуваючи себе трохи винним, що проспав цілу ніч, радо перебрав на себе обов'язки доглядальника.

Та, перше ніж пустити на своє місце такого невмілого наступника, старий мисливець сам заново поперев'язував забиті місця та подряпини хворого. Проживши стільки років серед лісу, він добре знав усілякі засоби, що їх можна знайти в природній аптеці. Поблизу хатини ріс кактус нопаль; його сік напрочуд цілющий для ран. Зеб знав, що коли прикласти його до свіжої рани, то вона вже через день почне затягатись, а через три дні загоїться зовсім.

Непохитно вірячи в цілющу силу кактусів, — ця віра притаманна майже всім жителям багатої на ці рослини Мексики, — Зеб Стамп не визнавав лікарів, і навіть якби їх було напохваті й зо два десятки, то не скористався б з нагоди й не покликав жодного. Він був певен, що Морісові Джеральду не загрожує небезпека, принаймні від ушкоджень і ран.

Небезпека йому загрожувала, але зовсім інша.

— Ну от, містере Феліме, — мовив мисливець, закінчивши свої лікарські клопоти, — ми зробили йому все, що можна було зробити зовні, і тепер саме час подбати про його нутрощі. То ти кажеш, ніякого харчу в домі нема?

— Ані крихти, містере Стампе. А ще гірше, що й випити нема чого. Ніде ні крапелиночки.

— Це ти, клятий п'янюго, все вижлуктив! — гримнув Зеб, і лютий вираз його обличчя свідчив, що ця звістка вразила і його. — Тут було стільки питва, що вистачило б, аж поки хлопчина одужає. А тепер що робити?