ЩЕ ОДНА ГОСТЯ
Той день, коли Луїза Пойндекстер звільнила дона Мігєля Діаса від зашморгу ласо, став для неї чорним днем, чи не найчорнішим у всьому її житті, Коли вчора туга за втраченим братом зливалась у її серці із страхом за коханого, то сьогодні до них долучилася ще одна гірка, нестерпна мука — ревнощі. Горе, страх, ревнощі — що то має діятись у душі, яку роздирають водночас усі ці почуття! Яке жахливе сум'яття!
Отаке сум'яття почуттів охопило Луїзу Пойндекстер, коли вона прочитала листа, що був наочним доказом невірності її коханого.
Щоправда, того листа написав не мустангер, і отже, прямим доказом він бути не міг. Та в перші хвилини, охоплена пекучим гнівом, молода креолка про це не думала. Весь тон листа наводив на певний здогад, що стосунки між Морісом Джеральдом і мексиканкою куди ближчі, ніж він сам давав узнаки. Отже, виходило, що коханий дурив Луїзу. А то чого б ота сеньйорита так вільно й відверто — аж надто відверто як на жінку — виливала на папір своє замилування його «гарними, глибокими очима»? То були не просто дружні слова, в них учувалася палка пристрасть. Тільки так і могла витлумачити їх молода креолка — адже в тих словах немовби відлунювали її власні почуття.
До того ж у листі йшлося про побачення, нехай навіть лише сподіване, прохане. Але то була всього-на-всього чемна фраза, кокетування жінки, що знає свої права. Та й у кінці листа вона вже не просила, а впевнено наказувала: «Приїздіть, я чекатиму на Вас!»
Перехоплений лист збудив у душі молодої аристократки не тільки ревнощі. Коли її пещена рука гнівно зібгала випадково знайдений папірець, в тому порусі відбилася й жадоба помсти.
— Отак! — гнівно мовила вона. — Тепер мені все зрозуміло. Це не вперше його викликано на побачення, вони вже не раз зустрічалися там. «На пагорбі за будинком мого дядька» — усього кілька слів, і цілком досить, щоб зрозуміти, коли не раз там бував.
Та невдовзі її гнів поступився місцем глибокому розпачу. Її найщиріше почуття було зневажене й відкинуте, точнісінько так, як отой клаптик паперу, що. лежав тепер зібганий на підлозі біля її ніг.
Тяжкі думи наринули на молоду креолку. Розбурхана уява підказувала відчайдушні рішення. Їй згадалася рідна Луїзіана, і дівчина подумала, чи не вернутись їй туди й не поховати свою таємну журбу за мурами монастиря Святого серця. І якби в цю годину невтішного смутку монастир був не так далеко, вона б таки напевне покинула батьківський дім, щоб знайти пристановище в тій святій оселі.
Справді-бо, то був найчорніший день у житті Луїзи Пойндекстер.
Нарешті, по довгих годинах тяжкої зажури, молода креолка трохи заспокоїлась, і до неї повернулася здатність міркувати. Вона ще раз прочитала той лист, доскіпливо виважуючи кожне слово.
Усе-таки якась надія ще лишалася — адже Моріса Джеральда вже могло й не бути в селищі. Але то був хіба що слабкий промінець серед темряви. Т а жінка доконче мала знати, де мустангер, коли призначала побачення й писала про це з такою певністю. А проте, з другого боку, він же сам казав, що збирається їхати, то, може, таки й поїхав. Ця думка не давала остаточно згаснути іскорці надії, що жевріла в повитій мороком душі.
Поїхати й самій розпитатися про все було для дочки Пойндекстера неабияким приниженням. Але нічого іншого їй не лишалось, і, коли надвечірні сутінки впали на порослу травою «площу», дівчина тихо проїхала селищем і спинила свою плямисту лошицю перед готелем, там, де на кілька годин раніше стояв сірий кінь Ісідори.
У барі того вечора нікого не було: всі його завсідники поїхали із селища — одні на пошуки вбивці, інші переслідувати команчів, — і єдиним свідком Луїзиного нерозважного вчинку став Обердоффер. Та він не добачив у її візиті нічого нерозважного. Здавалося цілком природним, що сестра вбитого хоче дізнатися про новини, — саме так він і витлумачив її розпитування.
Не вельми тямущий німець і гадки не мав, як потішили прекрасну гостю його відповіді на початку, а тим більше — якого болю він завдав їй своїми словами, сказаними вже від себе, й тим несамохіть поклав край їхній розмові. Почувши, що вона не перша жінка, яка того дня питала його про Моріса-мустангера, Луїза Пойндекстер ураз повернула назад і поскакала додому, в Каса-дель-Корво, з тяжкою мукою від нової сердечної рани.
Цілу ніч вона не мала спокою, а коли на хвилину засинала, їй верзлися всілякі страхіття. Не приніс полегкості й ранок, зате до неї прийшла рішучість — тверда, непохитна, майже відчайдушна.
Та й справді, для аристократки Луїзи Пойндекстер було щонайменше відчайдушністю їхати одній до хакале на березі Аламо — а саме на це вона й зважилась.
Ніхто не міг спинити її, заборонити їй їхати. Загін, що напередодні вирушив на пошуки вбивці, ще не повернувся, і в Каса-дель-Корво не мали від нього ніяких звісток. Луїза лишалася єдиною господинею гасієнди й своїх вчинків, і тільки вона знала, що спонукало її до такого необачного рішення.
Та про це неважко було здогадатись. Не таку вона мала вдачу, щоб змиритися з непевністю. Навіть кохання, що приборкує і найсильніших духом, не впокорило її. Луїза просто не могла жити далі, не знаючи правди, отож і вирішила будь-що з'ясувати все до кінця. Або вона віднайде спокій, або її серце буде остаточно розбите. Та навіть і це краще, ніж муки непевності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вершник без голови» автора Майн Рід Томас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ LIX ЩЕ ОДНА ГОСТЯ“ на сторінці 1. Приємного читання.