Розділ XV ВТІКАЧКУ ПЕРЕХОПЛЕНО

ВТІКАЧКУ ПЕРЕХОПЛЕНО

Упродовж іще однієї милі гонитва тривала без видимих змін.

Дикі кобилиці й далі не збавляли ходу, але вже не іржали зі страху. Плямиста лошиця час від часу озивалася до них, та колишні товаришки ніби й не чули її іржання. Вершниця сиділа в сідлі, не виказуючи ані найменшої тривоги.

Тим часом гнідий кінь був неспокійний, хоча й не такою мірою, як його господар: той уже починав упадати в розпач.

— Ну ж бо, коню! — сердито поганяв він гнідого. — Що з тобою сьогодні? Згадай-но, ти ж уже раз наздогнав цю лошицю, хоч то було й не так легко. Але ж сьогодні вона з вершницею. Поглянь туди, ти, дурню! Ця вершниця мені дорожча над усе в світі, дорожча й за тебе, й за мене самого… А плямиста начебто стала ще прудкіша. Може, того, що її виїжджено, чи, може, коні взагалі краще ходять під сідлом… Що буде, як я згублю її з очей? Ото вже справді не смішки. Дівчина може втрапити в неабияку халепу. Та що там у халепу! В небезпеку, у велику небезпеку. Якщо я згублю її з очей, її напевне спіткає біда!..

Отак бурмочучи сам до себе, Моріс Джеральд скакав далі. Тепер він ні на мить не спускав з ока ледь помітну постать вершниці, яка все ще віддалялася від нього, й раз по раз тривожним поглядом прикидав відстань між нею і собою.

Раптом, уперше за час гонитви, йому спало на думку, що він міг би гукнути до дівчини. Та якби вона й почула голос, то навряд чи розрізнила б слова й зрозуміла пересторогу. Отож він не став гукати — почасти через це, а почасти тому, що все-таки сподівався ще наздогнати Луїзу, а головним чином тому, що знав: зупинити мустанга можна тільки ділом, слова тут нічого не зарадять.

Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути, на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.

Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.

Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.

Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней, — і те, й те дуже небезпечне.

Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:

— О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же… атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!

Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.

І саме в цю напружену хвилину дякий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.

Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.

Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.

— Міс Пойндекстер! — засапано промовив мустангер, під'їхавши до неї. — Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися…

— Боятися, сер? Чого?