Розділ LXXIV САМОТНІЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ

САМОТНІЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ

Щойно змальоване дивовижне, а можна сказати, просто неймовірне видовище так вражало око, що нікому й на думку не спало б назвати його чудним чи безглуздим. Було в ньому щось лиховісне, і кожен, хто його бачив, мимоволі здригався з жаху.

Та чи бачив хто незвичайного вершника отак, як тепер, — оточеного внизу койотами, а вгорі грифами?

Бачив. І то був єдиний у цілому Техасі, хто вже почасти розгадав незбагненну для всіх таємницю.

Але й він ще не все збагнув. Було таке, що ніяк не вкладалось йому в голові. Та він знав, що той вершник — не лялька й не диявол. Знав — і все-таки не міг дивитися на нього без жаху. Добре розумів, що він бачить перед собою, — і все-таки його бив дрож.

Він дивився на вершника без голови аж з «берега» лісового острова, ховаючись під крайніми деревами й видимо уникаючи показуватися на видноті. Та хоч як він тремтів і намагався лишитись непоміченим, а проте раз за разом, немов його тягла якась нездоланна сила, об'їжджав той острів, весь час упорівень з вершником без голови, тільки по внутрішньому колу. Навіть більше. Він побачив вершника, ще як не заїхав між дерева. Побачив здалеку і міг легко уникнути зустрічі з ним. Але натомість одразу ж повернув коня й рушив до нього.

Він наближався помалу, скрадаючись за деревами, наче мисливець, який вистежує полохливого оленя, — щоправда, мисливець ніколи не відчуває такого страху і лише опинившись під захистом гаю, зітхнув з полегкістю, хоча й не позбувся страху, а тільки тривожного передчуття невдачі.

Він ніколи не заїхав би на десять миль у прерію без певної мети; тим-то й посувався так обережно, звертаючи коня на найм'якший дерник, тулячись до чагарів і водночас намагаючись не зачепити якоїсь гілки, щоб ніхто не побачив і не почув його й за десять кроків. Кожен, хто помітив би, як він скрадається краєм гаю, напевне здогадався б, до чого вся та обачність і кого він так пильно вистежує. Очі його були прикуті до вершника без голови, він напружено ловив найменші його порухи й ніби підроблявся під них.

Спершу було помітно, що його цілком заполонив страх. Та згодом почало брати гору роздратування, і він нібито посмілішав. А дратувало його те, що вершник без голови ніяк не наближався до гаю, весь час неухильно тримаючись ярдів за двісті від нього.

Про те, як сердився той споглядач, чи не найкраще свідчило його тихе бурмотіння, пересипане лайкою; одначе лаятись він і завжди був мастак.

— Ач, клята тварюка! Підійшов би він ще кроків на двадцять — і я б його дістав. А так далеко мій карабін не візьме. Напевне промажу — і тоді все! Іншої такої нагоди дарма й сподіватися. Хай йому сто чортів! Якби хоч на два десятки кроків ближче!

І, ніби не вірячи собі, він знову зміряв оком відстань, що пролягла між ним і вершником без голови. Свій мисливський карабін він тримав напоготові, із зведеним курком, ладний вистрілити в першу-ліпшу мить.

— Ні, нічого не вийде, — знов озвався він, щось прикинувши подумки. — Куля втратить силу й тільки сполохає того бісового коня. Треба набратися терпцю й почекати, доки він підійде ближче. Трикляті койоти! Це ж їх він боїться. Поки вони тягнуться слідом, він до лісу й близько не поткнеться. Такі вони всі, ці техаські мустанги, чорти б їх забрали! — Він трохи помовчав, а тоді заговорив знову: — А може, спробувати підманити його? Чи не піде він на голос? Та ні, навряд. Він уже так давно не чув людського голосу, що, мабуть, навпаки, злякається. І від мого коня напевне дремене геть, як і того разу. Правда, то було вночі, при місяці, й собака за ним гнався. Отож не дивно, що він тоді так схарапудився, та ще й маючи на спині оте казна-що. Не може ж бути, щоб то… Та ні! Зрештою, це просто чиясь лиха витівка… клятий диявольський фокус!

Переслідувач на якусь мить напнув поводи і, нахилившись у сідлі, щоб краще бачити з-за дерев, ще пильніше придивився до дивної постаті на коні, що поволі їхала понад гаєм.

— Це його кінь, я ж добре бачу. І сідло його, і серапе, і все інше. Як же, в біса, вони могли потрапити до того? — Він знову замовк, про щось міркую- чи. — Фокус це чи не фокус але добра від нього не жди. Хто б не втнув отаке, він, певно, знає про все, що сталося тоді вночі, і, якщо та річ там, її треба видобути. Та й надало ж мені, дурневі, ще хвалитися цим! Недарма кажуть: як не щастить, то вже не щастить!.. Ні, ближче він таки не підійде. Боїться лісу, це ясно. Якби ж то приманити його хоч на двадцять кроків — і було б досить. Хай йому чорт, спробую.— І, під'їхавши до самого узлісся, переслідувач стиха загукав до коня: — Ану йди… йди… йди сюди! Ну ж бо, йди, конику, йди!

Та поклик був марний. Як видно, кінь не зрозумів його або ж зрозумів не так, як треба. Замість приманити тварину, чоловік, навпаки, сполохав її: за першим же звуком кінь випустив з рота траву, шарпнув головою і тривожно заіржав. Здавалося, той звук настрахав його дужче, ніж койоти і грифи. Для нього, мустанга, людина була найлютішим ворогом, а надто людина на коні, що її дух він зачув уже й своїм гострим нюхом.

Він не став дивитися, що то за людина й що за кінь. Чуття вмить підказало йому, що обоє- його вороги.

Мабуть, і вершник був такої думки, бо не напнув поводів і дав коневі волю бігти куди йому заманеться, цебто ген у прерію.

З досадою вилаявшись, невдатний переслідувач ударив свого коня острогами й виїхав з гаю.