Розділ LXXXIV ЛЮБЛЯЧИЙ НЕБІЖ

ЛЮБЛЯЧИЙ НЕБІЖ

— Завтра його судитимуть… хвалити Бога, вже завтра. Навряд щоб хтось за цей час зловив ту трикляту мару, а може, й ніколи не зловлять. А більш мені нема чого боятись. Нехай спробують без цього збагнути, що і як. Та щоб я пропав, коли й самчцось розумію! Ото тільки… Дивно, чого це приїхав той ірландський крутій. І отой, із Сан-Антоніо, — хто його сюди викликав і навіщо? Хтось же мав йому заплатити… Ет, хай їм чорт! Мені на них начхати. Нічого вони не викрутять. Убивство вчинив Джеральд — і край. Усе показує на нього, і всі так думають. Доведеться їм визнати винним його, а не кого іншого… Тільки Зеб Стамп цьому не вірить, щось підозрює, старий проноза. Десь він останніми днями запропав. Куди б то йому податися? Кажуть, на полювання. Та яке полювання в такий час? А що, як він полює за т и м? І що, як зловить?.. Я б і сам спробував ще раз, якби був час. Та вже пізно. Завтра до вечора все скінчиться. А як потім щось і випливе… Е, к бісу потім! Головне — мати певність тепер. А там буде видно. Коли вже повісять одного вбивцю, то навряд чи схочуть заводитися ще з кимось. Навіть як і справді виникне якась підозра, вони побояться дати їй хід. Це ж буде все одно що засудити самих себе!.. З «регуляторами» я, здається, все залагодив. Навіть Сем Менш начебто більше не сумнівається. Я таки переконав його, розповівши, що чув тієї ночі. Розповів трохи більше, ніж чув насправді, хоч як на мене, то й того було б досить, щоб збожеволіти. Ет, хай воно все западеться! Що було, того однаково не вернеш. Бачилася вона з ним — ну й нехай! Зате вже тепер не побачиться, хіба що на тому світі. Ну, та це вже як сама захоче… Не думаю, одначе, що між ними щось аж таке було. Хоч який у неї норов, вона не з тих жінок, і, може, то справді була тільки вдячність… Та ні ж бо, ні! Не дури себе… Із самої лише вдячності не встають з ліжка серед ночі, щоб бігти на побачення в глухий закуток саду. Вона кохає його, кохає!.. Ну й нехай собі кохає, біс із нею! Дружиною його їй не бути. І ніколи більше вона його не побачить, хіба тільки як і далі опиратиметься. Та й тоді побачить лиш на те, щоб допомогти засудити. Одне її слово — і він повисне на гілляці. А вона таки скаже те слово, якщо не скаже іншого, котрого я вже двічі від неї домагався. Третій раз буде останній. Ще одна відмова — і я викладу свої карти. Той ірландський пройдисвіт дістане своє, і вона сама винесе йому вирок. А плантація, будинок, негри, все, що тут є… А, дядечко Вудлі! Вас я й хотів бачити… Наведений монолог відбувався в кімнаті Кассія Колхауна. А урвав його Вудлі Пойндекстер. Зажурений і мовчазний, він никав коридорами Каса-дель-Корво і зайшов до кімнати небожа скоріш випадково, ніж з якимось певним наміром.

— Хотів мене бачити? Навіщо, небоже?

У голосі вбитого горем старого звучали принижені, майже запобігливі нотки. Ще недавно гордий Пойндекстер, який вганяв у дрож дві сотні чорних рабів, стояв тепер перед своїм новим господарем! Щоправда, то був його небіж, син його рідної сестри, але тепер він здобув владу над дядьком. І, знаючи його лиху вдачу, старий плантатор не сподівався нічого доброго.

— Я хочу поговорити з вами про Лу, — мовив Кол-хаун.

Саме цієї теми Вудлі Пойндекстер волів би не торкатись. Боявся про неї навіть подумати, не те що обговорювати, а надто з людиною, яка завела цю розмову. Проте він не виявив подиву, та навряд чи й був здивований. Щось іще напередодні підказало йому, що така розмова має відбутись, і він чекав її.

Тон, яким заговорив з ним Колхаун, аж ніяк не розвіяв його побоювань. Небожеве прохання скидалося більше на вимогу.

— Про Лу? А про що ж саме? — вдавано спокійно запитав Пойндекстер.

— Ну… — нерішуче сказав Колхаун, ніби не знаючи, як підступитися до такої делікатної теми, чи просто прикидаючись. — Я… я хотів…

— Як на мене… — перебив плантатор, скориставшись з його вагання, — як на мене, то краще не говорити зараз про неї.

Це було сказано майже благально.

— Чому ж, дядечку? — запитав Колхаун, якому це заперечення додало зухвалості.

— Ти не знаєш чому, небоже?

— Та певне, я знаю, як вам тяжко. Бідолашний Генрі пропав, і гадають навіть… Але, може, він ще знайдеться і все буде гаразд.

— Ні! Ми вже ніколи його не побачимо… ні живого, ні мертвого. Я більше не маю сина!

— Ви маєте дочку, і вона…

— Вона зганьбила мене!

— Я. не вірю цьому, дядечку… Ні, не вірю.

— А що ж тоді означає все, що я чув… та й сам бачив? Що змусило її поїхати хтозна-куди, за двадцять миль прерією, саму, до хатини простого торговця кіньми, й бути біля його ліжка? О Боже!.. І чому вона поривалася рятувати його — вбивцю мого сина… і її рідного брата? Боже мій!..