Розділ LXXXIX ЗІЗНАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО

ЗІЗНАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО

Порадившись із своїми оборонцями, обвинувачений готовий скористатися з наданої йому можливості. За знаком судді він виступає наперед; шерифова варта супроводить його на відстані двох кроків.

Мабуть, зайве казати, що навколо западає цілковита тиша. Навіть цвіркуни, які доти цвіркотіли серед листя дуба, змовкають, неначе налякані тією врочистою тишею внизу. Всі очі звернені на підсудного, всі вуха жадібно чекають перших слів його зізнання.

— Пане суддя, панове присяжні! — починає він. — Ви великодушно дали мені нагоду сказати слово на свій захист, і, з вдячністю приймаючи її, я обіцяю не затримати довго вашої уваги. Передусім я маю сказати, що хоч якими дивними й навіть незбагненними можуть здаватися вам багато згаданих на цьому суді обставин, проте моя розповідь буде досить проста і пояснить декотрі з них. Не всі свідчення, що їх ви тут- чули, правдиві. Частина з них облудні, як облудні й самі уста, які їх давали. — Мустангер кидає погляд на Кассія Колхауна, і той аж зіщулюється, немов під дулом шестизарядного револьвера. — Я справді зустрівся тоді з міс Пойндекстер, як тут уже говорилося. Ця благородна жінка своїм великодушним зізнанням звільнила мене від потреби приховувати деякі факти, що я змушений був би робити. Отож прошу вас вірити всьому, що я казатиму. Правда й що наша зустріч була таємною і що її урвав той, хто не може розповісти тут, що сталося далі. І те, що ми посварилися, також правда, чи краще сказати — що він розгнівався на мене, бо ті прикрі слова були сказані ним. Але неправда, що ми сварилися й потім, і свідок, який присягнувся в цьому, не наважився б такого твердити, коли б знав, що я можу дати йому відсіч, якої він заслуговує. — Він знову знаходить очима Колхауна, що й далі ховається за спинами глядачів. — Навпаки, коли ми з Генрі Пойндекстером зустрілися після того, він перепросив мене, а я завжди почував до нього щиру приязнь, навіть більше — сердечну прихильність. Та й хіба можна було його не любити? А щодо тих кількох різких слів — то навряд чи треба казати, що я пробачив їх і був тільки радий з нашого примирення…

— Отже, ви помирились? — запитує суддя, скориставшись із паузи. — Де це сталося?

— Ярдів за чотириста від того місця, де вчинено вбивство.

Суддя підхоплюється з-за столу. Схоплюються на ноги й присяжні. Глядачі, які стоять довкола, вражені не менше. Це ж бо вперше так певно сказано про місце вбивства та й про саме вбивство як таке.

— Ви маєте на думці те місце, де знайдено кров? — трохи розгублено питає суддя.

— Я маю на думці те місце, де вбито Генрі Пойндекстера.

Ці слова ще дужче вражають і суд, і глядачів. Чути збуджене перешіптування й тихі вигуки. Голосніше за всі інші звуки лунає стогін — то застогнав Вудлі Пойндекстер» уперше остаточно впевнившись, що в нього більш немає сина. Досі в батьковому серці ще жевріла надія побачити свого хлопця живого: може, з ним сталася якась лиха пригода, чи він десь захворів, чи його захопили в полон індіанці, чи ще щось. Адже до останньої хвилини прямих доказів його смерті не було — лише низка побічних обставин та здогадів, дуже хитких і непевних. Але зізнання самого підсудного вже не залишає місця і для тієї слабкої надії.

— То ви певні, що його вбито? — запитує обвинуваченого прокурор.

— Більш ніж певен, — відповідає той. — Коли б ви бачили його так, як бачив я, то навіть Не питали б про це.

— Ви бачили його труп?

— Я протестую проти такого ведення допиту, — втручається оборонець. — Це суперечить усяким правилам.

— Клянуся честю, — підхоплює заокеанський адвокат — у нашому суді такого ніколи б не дозволили. Обвинувач не має права ставити запитання до початку перехресного допиту.

— У нашій країні закон такий самий, — каже суддя із суворим жестом у бік порушника процедури. — Обвинувачений, говоріть далі. Поки ви не закінчите, вас може запитувати про щось тільки ваш оборонець. Говоріть, ми вислухаємо все, що ви маєте сказати.

— Я казав про те, що ми з Генрі Пойндекстером помирились, — провадить далі підсудний, — і назвав місце, де це сталося. А тепер, хочу пояснити, чому саме там. Ви вже знаєте, як ми розлучилися — міс Пойндекстер, її брат і я. Залишивши їх у саду, я переплив річку: по-перше, був надто збуджений, щоб думати про інший спосіб переправи, а по-друге, не хотів, щоб Генрі знав, як я потрапив до саду. Я мав на те свої причини. Потім я пішов понад річкою до селища. Ніч була дуже тепла, — може, дехто з вас пам'ятає, — і, поки я дійшов до готелю, одяг на мені майже висох. Бар був ще відчинений, і господар стояв за прилавком. Особливої гостинності в готелі до мене не виявляли, і ніщо мене там більш не затримувало, то я й надумав одразу вирушити на Аламо, щоб відбути дорогу вночі, поки немає спеки. Свого слугу я відіслав ще раніш, а сам збирався їхати наступного ранку, але те, що сталося в Каса-дель-Корво, змусило мене якомога прискорити свій від'їзд. Отож я розрахувався з містером Обердоффером і вирушив…

— А ті гроші, що ви йому заплатили? — запитує прокурор. — Де ви їх…

— Я протестую! — перебиває його оборонець.