Розділ LXV ЩЕ ОДИН АНТРАКТ

ЩЕ ОДИН АНТРАКТ

Уже втретє сцена набуває того самого вигляду: актори і глядачі страшної трагедії займають свої попередні місця.

Ласо знов перекинуто через гілляку платана, і ті самі двоє негідників беруться за його вільний кінець, але тепер уже тягнуть його на себе доти, доки мотузка туго напинається.

Уже втретє кожен з присутніх думає: «Ще хвилина — і Морісові Джеральду кінець!»

Здається, цього разу смерть уже не мине нещасного страдника. Навіть коханню не стало змоги врятувати його. Яка ж іще сила здатна йому зарадити? Мабуть, немає такої сили на світі.

Схоже на те, що вже нема ніякої надії на порятунок, та й часу нема. В похмурих очах натовпу не видно й тіні жалю — тільки нетерпіння. Кати також поспішають, наче бояться, що їм знову щось завадить. Вони вправно орудують мотузкою, наче все життя тільки те й робили. Та й обличчя їхні наводять на думку, що їм це не первина.

Не мине й хвилини, як вони зроблять своє чорне діло.

— Гей, Білле, ти готовий? — гукає один до другого, і з цього запитання стає зрозуміло, що вони вже не збираються дожидати команди.

— Готовий! — відказує Білл. — Зараз почепимо цього сучого сина. Тягни!

Мотузку тягнуть, але не досить сильно, щоб підняти тіло засудженого з землі. Зашморг затягається навколо шиї і трохи підводить йому голову, ото й усе. Виявляється, мотузку тягне тільки один з катів.

— Тягни ж, хай тобі чорт! — гукає той Білл, здивований млявістю помічника. — Якого біса ти не тягнеш?

Він стоїть спиною до того місця, де щойно з'явилася нова дійова особа, яку вже побачили інші. Побачив і його помічник і застиг, наче скам'янілий.

— Ну ж бо! — не вгаває головний кат. — Берімося знов, удвох. Раз, два — вгору!..

— Не смійте! — розлягається громоподібний голос.

З-за дерев рвучко виходить височенний чолов'яга з довгою рушницею і за кілька сягнистих кроків опиняється посеред натовпу.

— Не смійте! — повторює він, ставши біля засудженого й навівши свою довгу рушницю на двох негідників, що тримають мотузку. — Як на мене, то годі! Чуєш, Білле Гріффіне, спробуй тільки потягти цю мотузку ще хоч на чверть дюйма — і я вліплю тобі в черево таку пілюлю, що стане в ньому кілком! Пусти мотузку, кажу тобі! Зараз же пусти!

Навіть верещання Зебової кобили не справило на натовп такого враження, як поява його самого. Зеба знали чи не всі, хто там був, і майже всі поважали, а багато хто й боявся.

До цих останніх належали й Білл Гріффіи та його помічник у катівському ділі. Почувши Зебів наказ і збагнувши, що то не жарти, вони миттю пустили мотузку, і її вільний кінець упав на траву.

— Що це за бісова дурниця, люди! — звертається мисливець до занімілого з несподіванки натовпу. — Невже ви справді хочете його повісити?