Розділ LXXVIII ОБМІН КІНЬМИ

ОБМІН КІНЬМИ

Похмуро лаючись, розчарований Колхаун повернув назад від крейдяної прерії, де загубив слід вершника без голови.

— Ні до чого їхати далі! Хіба ж хто знає, куди його чорти понесли! Тепер надія тільки на щасливий випадок. Поїхати знов до річки? Може, там натраплю на нього ще раз. А як і натраплю, то що? Знов буде те саме. Той клятий мустанг однаково не підпустить мене близько. Він ніби знає, чого я хочу! Ця тварюка ще хитріша за своїх диких родичів. Мабуть, то сам мустангер так його вимуштрував. Мені аби підступитись — один влучний постріл поклав би край його мандрам. Та підкрастися до нього, як видно, годі й думати. А наздогнати — хіба ж наздоженеш його на цьому бісовому биндюгу! Рудий, той, може, й не прудкіший, зате дужчий. Оце його підкують, то спробую завтра на ньому… Якби ж то добути такого коня, щоб наздогнав того мустанга! Я б уже грошей не пошкодував. Певне ж, має бути такий у селищі. Треба буде розпитати, коли повернуся. Якщо знайду, то ціна мене не спинить: викладу й дві чи нехай і всі три сотні…

Отак собі міркуючи вголос, Колхаун виїздив з крейдяної прерії, і його похмуре обличчя здавалось аж чорним на сліпучо білому тлі. Він гнав швидко, не шкодуючи коня, вже й так стомленого чималою дорогою, — це було видно з його змилених боків, на яких темніли плями загуслої крові од ударів гострими острогами. І тепер, поки він трохи важкувато скакав у напрямі Каса-дель-Корво, на боках його з'явилися свіжі краплини.

Менш як за годину Колхаун уже їхав між акаціями, Що оточували плантацію Пойндекстера. Та стежка була йому знайома: він проїжджав нею раніше, тільки на іншому коні. Перетинаючи річище пересохлого від довгої спеки струмка, він раптом спинився: в затверділому мулі чітко вирізнялися відбитки підків, і серед них — однієї зламаної. Слід був досить давній, залишений днів вісім тому. Та Колхаун спинився не для того, щоб визначити день, — він знав навіть годину. * Він зліз з коня, маючи на меті інше: затерти ті відбитки. Та краще було б йому не завдавати собі такого клопоту. Мнучи підбором чобота засохлий мул, він лише зайвий раз посвідчив, хто їхав на коні із зламаною підковою. А тим часом ззаду наближався вершник, що міг обернути цей доказ проти нього.

Утішаючись своєю завбачливістю, відставний капітан знову скочив у сідло й поїхав далі.

Раптом до нього долинуло тупотіння кінських копит. Самого коня ще не було видно за чагарями. Але тупотіння неухильно наближалось, і, хоч кінь біг не дуже швидко, його розмірений клус говорив про те, що ним правує вершник. На коні хтось їхав.

За мить Колхаун побачив і коня, й вершника. На коні була Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Ту ж мить помітила його й вона.

Здавалося, дивна випадковість знову зіткнула цих двох людей — хоч, може, не обійшлося й без втручання долі. Та ще дивніші були думки, що їх збудила в обох ця випадкова зустріч.

Ісідора подумала про те, що Колхаун закоханий у жінку, яку вона ненавидить; Колхаун — що Ісідора кохає його ворога, якого він не тільки ненавидить, а й твердо постановив собі знищити. Вони знали про це почасти з чуток, почасти з особистих спостережень і досить двозначних обставин, за яких бачили одне одного раніш. Кожен був певен, що другого спіткало жорстоке розчарування, але й думки не припускав, що тому другому щось відомо про його власну біду.

Навряд щоб на такому грунті між ними виникли якісь дружні почуття. Ні чоловікам, ні жінкам не властиво захоплюватися людьми, закоханими в їхніх суперників чи суперниць. Отож пов'язати цих двох одне з одним могла хіба що жадоба помсти, породжена ревнощами, — але то була б лиховісна приязнь.

Досі такої приязні між Кассієм Колхауном та Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос не виникало. Обоє, якби могли, радо ухилилися б від цієї зустрічі. В кожному разі, Ісідора — напевне.

Молода мексиканка не почувала прихильності до відставного капітана. І не тільки тому, що він був закоханий у її суперницю. Ісідора й з інших міркувань вважала цю зустріч коли не прикрою, то небажаною для себе.

Вона згадала, як за нею гналися фальшиві індіанці й чим скінчилася та гонитва. Потім вона чула, що між техасцями було чимало розмов з приводу того, чому вона так несподівано зникла, покликавши їх на допомогу. А вона мала на те свої причини, яких не хотіла нікому відкривати, і, побачивши на стежці цього чоловіка, з тривогою подумала, що він почне розпитувати її.

Якби її воля, Ісідора проїхала б далі, обмежившись лише коротким вітанням, якого вимагала звичайна чемність. Та, може, й Колхаун повівся б так само, — коди б у нього не сяйнула одна думка, зовсім не пов'язана з попередніми. Саме та думка й змусила його спинити свого коня посеред стежки і, знявши кашкета й ґречно вклонившись, завести з мексиканкою розмову, якої та вже не могла уникнути.

— Пробачте мені, сеньйорито, — мовив він, дивлячись не так на неї, як на її коня. — Я розумію, дуже нечемно спиняти вас отак серед дороги, та ще й чоловікові, що не має честі бути з вами знайомий…

— Вам нема за що вибачатися, сеньйоре. Коли не помиляюсь, ми вже з вами зустрічалися — у прерії поблизу Нуесес.

— Атож… ваша правда, — затнувшись, відказав Колхаун, який волів би, щоб вона про це не згадувала. — Та мені хотілося поговорити не про цю зустріч, а про те, що було далі. Ви тоді так швидко промчали понад кручею, а потім раптом зникли. Ми всі дивувалися, де ви поділись.

— Дивуватись було нічого, сеньйоре. Після того як хтось із вас вистрілив, мої переслідувачі втекли, а я поїхала собі далі.