Розділ LVI ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА

Так, він бачив вершника без голови, в цьому годі було сумніватися, — бачив, як його кінь іде понад урвищем повільною, але рівною ступою і зовсім безгучно, немов не йде, а пливе, як ото пливуть «живі картини» в чарівному ліхтарі.

Те видовище тривало не одну мить: Зеб мав змогу спостерігати його довший час і розгледіти все добре — цілком досить, аби переконатися, що то не привиддя і не якась інша омана чуттів.

І зникло воно не враз, а поволі, поступово: спершу голова коня, тоді шия і груди, потім примарна й водночас чудернацька постать вершника і, нарешті, крижі коня та його довгий розмаяний хвіст.

— Боже правий!

Цей вигук злетів з уст Зеба Стампа не з дива, що вершник без голови зник. Якраз у тому не було нічого дивного: просто герой "вистави перетнув сцену і зайшов' за лаштунки — крони дерев над краєм урвища.

— Боже, правий!

Двічі вихопився у старого мисливця цей вигук безмежного подиву, і обидва рази з тону його було чути, який він приголомшений.

Те саме виказував і весь його вигляд. Попри всю Зебову хоробрість, по тілу його перебігав дрож, а темні від тютюнової жуйки губи аж побіліли. Якийсь час він стояв не озиваючись, так наче після тих двох вигуків йому одібрало мову.

Нарешті він здобувся на слово.

— Побий мене грім! — пробурмотів він ледь чутно, все ще не спускаючи очей з того місця, де щойно востаннє майнув хвіст коня з таємничим вершником. — Оце-то страхіття, не будь я Зебулон Стамп! Таки правду казав ірландець. А я думав, що все те йому привиділося з п'яних очей. Аж ні. Він насправді бачив його, так само, як оце я. Тож не дивно, що той бевзь так перепудився. В мене й самого досі жижки трусяться. Боже правий, що ж це може бути?.. — Він на хвилю замислився, тоді заговорив знову: — Що ж воно може бути? Хай йому чорт, не знаю, що й подумати. Коли б це не вночі або трохи ближче, я б роздивився до ладу… Ха! А чом би мені й не підійти до нього ближче? Я не я буду, як не спробую! Не з'їсть же він мене, хай би то був і сам нечистий! А коли то й він, я ще побачу, чи всидить він у сідлі, як дістане кулю в груди. Ну ж бо, ходім познайомимося з тією потворою, хоч би що воно було.

Мовивши так, старий мисливець нечутно подався між деревами до стежки, що вела нагору. По рушницю йому йти не довелося, бо він узяв її з собою, ще коли вибіг із хатини, стривожений виттям собаки. І якщо вершник без голови був істотою земною, з плоті й крові, а не якоюсь потойбічною проявою, Зеб Стамп цілком міг сподіватись побачити його знову.

Коли він дивився на вершника від дверей хакале, той їхав просто до виярка, яким можна було спуститися згори в долину. Тією ж таки стежкою подався й Зеб, і, якщо вершник не звернув убік чи не пустив коня чвалом, мисливець мав перестріти його на краю урвища. Усе це — і відстань, і потрібний час — Зеб прикинув ще до того, як рушив угору.

Його розрахунки виявились правильними, дюйм у дюйм і хвилина в хвилину. Тільки-но голова його опинилася впорівень з краєм урвища, він побачив плечі таємничого вершника.

Ще крок нагору — і оку відкрилась уся його постать. Ще один крок — і проти неба стало видно коня, від кінчиків вух до копит.

Саме в ту мить, коли Зеб побачив його, кінь спинився на краю урвища, передом до виярка. Як видно, він уже мав сходити вниз, але чи то вершник з обережності напнув поводи, чи то він сам почув, як мисливець береться нагору, чи, може, — ще ймовірніше, — учув його нюхом.

Та хоч як там було, а кінь стояв просто перед ним.

Побачивши це, Зеб Стамп і собі спинився. У будь-кого іншого на його місці волосся стало б сторч, та й у старого мисливця, як він потім признавався, «мороз пішов поза шкірою». Проте він не відступився від наміру, що спонукав його шукати цієї моторошної зустрічі: Зеб хотів дізнатися, хто перед ним — людина чи диявол.

Він миттю приклав рушницю до плеча й скерував погляд над цівкою. Ясне місячне світло дало йому змогу навести мушку просто на груди вершника без голови.

Ще мить — і куля пробила б ті груди, але раптом у свідомості мисливця зринула страшна думка: а що, як він оце вчинить убивство?

Ця думка змусила його опустити рушницю, і він з хвилину вагався.