Розділ «ДОРОГА Й ЛАСТIВКА»

Але вiкна не було.

А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.

Була в розпуцi – її надто тривожило звичайне свiтло – електрика.

…Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.

Чи чула вона, як смiялись дерева?

Нiчого не чула вона.

Нiчого!

Нарештi —

– вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала на оксамитовий турецький килим. зiдхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла й шукала очима —

– вiкно.

Вiкна не було. I вона вмерла.

…А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.

За десять хвилин свiтало.

За годину я увiйшов у кiмнату.

Вже ночi не було.

Пройшла громовиця, пройшов дощ.

Пiдводилось сонце.

Пахло сонцем, пахло життям.

Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.

…Потiм узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.