Розділ «IX»

– Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.

– Чого ж ее так? Там же вони з сином?

– А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.

– Яка удова?

– Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, – були б торги, кажу вам…

– Чи не знаєте, як вона на iм’я прозивається?

– Вбачаючи, – каже, – диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.

– Чи ж Чайченко її сватати хоче?

– Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме – се то вже вона знає.

– Бувайте здоровi!

– Щасти боже!

Катря нiчого того не чула…

– Боже мiй, боже великий! – промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. – Боже мiй добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: «не журись» та просить «забудь!».

– Нащо мене дурити? – говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.

– Годi! Годi вже! – тiльки одмовляє.

Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, – дивиться та думає; а там як звелася – блiда, блiда!

– Що тобi, Катренько, що тобi?

– Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…

На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася – не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…