Розділ «11»

Розжарена частина голови раптом завібрувала, червона завіса впала перед його очима, а наступної миті він вже стояв під низьким склепінням в приміщенні, освітленому масляними каганцями. Перед ним, на масивному столі, на променях мальованої вугіллям пентаграми хтось розставив п’ять людських черепів. Вони масно блищали, наче вкриті лаком.

Полум’я каганців хитнулось. З бічного проходу до приміщення зайшла оголена до поясу чорноволоса молода жінка. Її живіт і груди щільно вкривали нанесені чорною фарбою зміїсті знаки. Жінка зупинилась напроти еспера. Погляд її широко розставлених очей буравив тілесну станцію Ярковського, намагаючись досягнути схованої у ній сутності. «Досягнути монади», – чомусь виплив з пам’яті старовинний означник ядра особистості. Еспер мало що знав про монади, але щось підказувало йому – не можна допустити, щоби ця розмальована відьма дісталась до ядра його, Ярковського, особистості.

«Ти якийсь дивний сьогодні, – виник голос в його голові. – Щось змінилось?»

«Ні», – відповів він навмання. Губи чужого тіла вимовили:

«Nihil».

«Не бреши мені. Я відчуваю. Матір-змія відчуває».

Ярковський вирішив не брехати. Він сказав:

«Я додивлявся до кулі».

«Й що ти там побачив?»

«Барбару».

«Не називай прокляту на ім’я».

«А вона проклята?»

Обличчям жінки промайнуло щось, схоже на здивування. Вона відкинула від обличчя густе пасмо волосся, запитала:

«Що з тобою?»

«Я намагаюсь зрозуміти», – він відвів очі від обличчя жінки; щось в тому обличчі здавалось неможливим для розглядання. Таке відчуття було новим для нього, тим більше, що жінка була вродливою навіть за мірками двадцять першого століття. Її правильні риси і великі темні очі незле гармонували з напруженою формою бюсту та сильними спадистими плечами.

«Зрозуміти? – жінка зробила рукою дивний жест, наче розвіяла перед собою жменю борошна. – Ти відмовляєшся?»

Ярковський відчув небезпеку, тому сказав:

«Ні».

«Ти приніс?»

Ярковський не відав, приніс він чи ні. Тому розмотав хустку й заходився розщіпати жупан. Це виявилось не простою справою. Кожна із кістяних защіпок, припасованих до шкіряних ремінців, була обмотана подвійною мотузковою петлею. Коли він впорався із зовнішньою шерегою защіпок, відкрився ряд дрібних мідних ґудзиків, що ними стягувалось на животі щось на штиб підкладки. Чорне бараняче хутро, яким підбили жупана, вперто лізло під пальці, заважаючи розщіпати ґудзики. Тепер він роздивився руки того, до чийого тіла запетлювалась його свідомість. Руки старого чоловіка. Моршкуваті, з пігментними плямами. Криві нігті дерли хутро, у вузлуватий безіменний палець лівої руки вріс срібний перстень з каменем. Шкіра на правій зберегла сліди опіків й помітно пожовтіла. Лінії на долонях перетворились на глибокі рівчаки, горби Юпітера і Місяця вкрили шерехаті берети мозолів.