Розділ «9»

Браслет лежав на столі на однаковій відстані від Ярковського і від Sані. Сім голубих топазів застигли краплями найчистішого середовища на золотій поверхні. Застигли там, куди їх призначила геометрія ювеліра.

– Він теплий, – констатувала Sаня. – Теплісіньке золоте лайно.

– І що тепер з ним робити?

– Повернути Маріанні Іванівні й ґречно подякувати.

– Ні, – сказав він. – Я так легко не здаюся.

– Лише не гриби, – похитала головою дівчина. – Ні.

– Не мені й не тобі це вирішувати, – зауважив Ярковський. – Спитаємо в холоду.

Він відкрив книжкову шафу, де на нижній полиці, за повним зібранням Стендаля, ховався компактний сейф. Звідти він видобув колоду Таро, підсвічник з недогарком і призму із зеленкуватого кришталю. Дівчина уважно слідкувала за його діями. М’язи її обличчя застигли у недовірливій сконцентрованості.

– Ти зараз такий рішучий, – сказала вона. – Просто Джон Вейн у «Кавалеристах».

– Не знав, що ти любиш вестерни.

– Обожнюю рішучих чоловіків у картатих сорочках. Сьогодні в тобі аж сімнадцять відсотків рішучого чоловіка. Як цукру у доброму винограді. Я вражена і насолоджуюсь миттю.

– Наїжджаєш? – Ярковський розташував призму поряд з браслетом.

– Намагаюсь зрозуміти. Це тебе так заводить прокляття родини Вержо?

– Припини, – скривився Ярковський. – Ця історія про антарктичну базу – маячня.

– А якщо ні?

– Маячня, – запалена свічка встала за призмою, так, що її світло пройшло крізь кришталь, збочило і впало на браслет. – Повна маячня.

– Але ж ти завівся, я бачу, – наполягала Sаня.

– Це свідок, – Ярковський показав на браслет. – Впертий, але все ж таки свідок. Треба його допитати.

– А Таро?