Розділ «18»

Заміська резиденція Осинського розмірами та архітектурою не дотягувала до заміських палаців олігархів. Одначе й слово «дача» мало підходило тому комплексу споруд, який побудували для адміральського зятя. Солідний маєток, за який не було б стидно баронам і графам минулих часів, займав схил лісового пагорбу, що збігав до зарослого очеретами озера. Ліс щільним масивом оточував водойму з усіх боків, ховаючи маєтності Осинського від цікавих, заздрісних та ворожих поглядів. Внутрішня територія маєтку, що у плані являла собою прямокутний двір, своєю ширшою стороною виходила до озерного берега, а з інших трьох її охороняв фундаментальний мур з кутовими вежами, в котрих будівничі лісової фортеці сховали поворотні модулі з відеокамерами та дистанційно керованою зброєю. Ліс відокремили від приміської зони і сільських угідь високою дротяною загорожею, що окреслювала зовнішню територію. Захищений від грибників і браконьєрів, ліс мирно лопотів під серпневим небом. Щебетало птаство, козулі і веприки підходили до стін помістя, дивились крізь ґрати воріт на обсаджений туями двір та отримували хліб від охоронців та залишки з кухні.

На внутрішній території звели чотири будівлі: триповерхову житлову споруду, гостьовий будиночок з фінською сауною, гараж на чотири авто та господарську будівлю з елінгом для моторних човнів. Елінг і сауну розташували майже на березі, а головний будинок – в центрі двору. Вікна його верхніх поверхів прикривали спеціальні протиснайперські заборола, а на нижніх встановили металеві ролети. Маєток, як люб’язно пояснили есперові, цілодобово охороняли два озброєні загони, один з яких контролював внутрішню територію і периметр, а другий – лісову зону навколо маєтку та протилежний берег озера. Якби снайпер перехитрив бійців другого загону, про його присутність мали повідомити численні сенсори і детектори, сховані серед дерев і кущів.

Ярковський відразу зрозумів, що залишити лісову фортецю без дозволу господаря практично неможливо. Йому і Sані не заборонялось гуляти внутрішньою територією, навіть купатись в озері. Але кожної миті – і в приміщеннях і під відкритим небом і у воді – треноване сприйняття Ярковського фіксувало незриме стеження. Воно не було нав’язливим, але Sаня категорично відмовилась від сексу під наглядом відеокамер. Спостережний центр, як і всі приміщення охорони, знаходився у підвалі під елінгом. Звідти час від часу виходили люди у камуфляжі, пили пиво, грали в альтанці у преферанс, засмагали на березі, але за всі дні жодним словом не озвались до еспера і його асистентки. Вони робили вигляд, що мимовільних гостей не існує, дивились повз них, і ніяк не реагували на вітання-звертання. Час від часу Ярковський ловив на собі (й набагато частіше – на Sані) нишком кинуті зацікавлені погляди. Але далі того не заходило.

З гостями спілкувалась лише економка, а за сумісництвом покоївка і кухарка Валентина – охайна і привітна дівчина, котра називала своїм нареченим найстаршого за віком – а можливо, й за посадою – охоронця. Кожного вечора вона узгоджувала з Ярковським меню наступного дня і запитувала про побажання «пана екстрасенса» та його подруги. Ярковський незмінно замовляв овочеві салати, креветки, суп-пюре зі шпинатом і фреші. Особливо Валентині вдавались супи з морепродуктами. Кулінарні примхи Sані також виконувались ретельно й з неабияким вмінням. Вже в перший день перебування у маєтку дівчина замовила омарів під андаманським соусом й отримала їх на вечерю, елегантно декорованими салатом, рукколою і трояндами з фарбованого пармезану.

При заселенні до резиденції в них обох відібрали засоби зв’язку. Додзвонитись до рідних та до Осинського можна було лише через сотовий Валентини. Те, що він прослуховувався (якщо не фільтрувався), сумнівів не було. Тутешній інтернет також виглядав специфічно – працював лише на прийом. В жодному з доступних їм комп’ютерів ані еспер, ані його подруга не знайшли портів USB або інших комунікаційних гнізд. Можливо, більш олюднене обладнання перебувало в зачинених кімнатах третього поверху, але доступу до тих приміщень вони не мали.

Це була тюрма. Комфортабельна, проте тюрма. Вже від першого дня перебування в резиденції Ярковський зрозумів, що охоронці, у випадку чого, швидко і професійно вкоротять віку і йому і Sані, а трупи заховають так надійно, що навіть через триста років їх ніхто не знайде. Або ж – навпаки – знайдуть відразу в обгорілому авто десь за триста-чотириста кілометрів від земельних володінь Миколи Григоровича і Романа Романовича.

Ці похмурі міркування із завидною постійністю, немов комета до Сонця, повертались до його поточних думок. Він припускав, що подібні міркування спадають на думку й Sані, але вирішив не обговорювати з нею межових сценаріїв. Практичних наслідків це мати не могло, а вислуховувати потік свідомості у напрямі «навіщо ж ти, бівєнь, мене в це втягнув» Ярковський не мав бажання. Він вирішив за краще зробити трендом їхнього вимушеного відпочинку мовчазний «позитивчик» з максимальним використанням тутешніх зручностей і бонусів.

Осинський вже третій день обіцяв приїхати і вислухати допрацьовану ними версію схеми отруєння. Але минала чергова доба, а його не було. Замість господаря кожного ранку приїжджав мінівен з харчами для людей та десятка псів, яких вдень тримали у металевих клітках за гаражем, а вночі випускали побігати внутрішньою територією помістя.

Під кінець другої доби «дачного життя» мінівен привіз гостям переданий родичами одяг, замовлені Sанею предмети ґіґієни та кришталеву кулю, покладену до елеґантного футляру, вирізьбленого з важкої чорної деревини і спорядженого замаскованим врізним замком. Побачивши цей шедевр, Sаня віддала належне смакам Осинського, буркнувши: «Чорт розуміється на цацках».

Увечері, коли випускали псів, вмикали зовнішні прожектори і зачиняли двері, в резиденції ставало сумно. Можна було дивитись те, що транслювали телеканали (чого учні Солтиса не робили принципово), або мандрувати сайтами (що Ярковському швидко набридло). Спочатку нічний гавкіт псів заважав спати, але на третю ніч вони звикли. Кришталева куля ночувала під подушкою в Ярковського, проте корисних сновидінь не посилала. А він, у свою чергу, змагався зі спокусою розкласти чорний стіл.

У вітальні на другому поверсі Ярковський знайшов бібліотеку, що складалась переважно з багатотомних видань у дорогих палітурках. В окремій шафі стояли альбоми з репродукціями картин та художніми фото, підібраними з ухилами до еротики і мисливства. Передивившись їх, еспер взявся перечитувати класику – від Флобера і Мопассана до нобелівських лауреатів початку двадцять першого століття. Sаня спробувала його наслідувати, але виявилось, що паперові книжки її дратують.

Вона заявила, що від них смердить пліснявою (що було відвертою брехнею) і що літери у паперових книжках нагадують їй блощиць (а це могло бути правдою). Відмовившись від корисних радощів книгозбірні, Sаня годинами засмагала на озері, або знов й знов перебирала треки на плеєрі. А Ярковський, нишком спостерігаючи за нею, довго розмірковував щодо несумісності паперових книжок з побутом нових поколінь та про віддалені наслідки цієї несумісності. Зрештою, він прийшов висновку, що до повної розумової деградації вона не призведе, але викличе незворотні процеси у способі створення ментальних образів. Люди, що не спроможні у власній голові, без допомоги дисплеїв та аніматорів, перетворювати літери-блощиці на візуальні картинки, викликали в Ярковського співчуття. Він раптом відчув себе тиранозавром, що у сутінках крейдяного періоду чалапає берегом річки й тоскно дивиться на позбавлену величі теплокровну дрібноту, яка метушиться поміж земляними норами, марнотно ворушить вусами й бридко пищить.

Лише на п’яту ніч куля порушила мовчання.

Ярковський пірнув у сновидіння відразу після того, як з його рук випав томик Гессе, а голову охопилі м’які обійми подушки. Не встиг він роздивитись тієї провінції Морфеєвого царства, до якої його запроторили стомлені нейрони, як до його голови залізло розумне (одночасно нахабне) згущення.

«Знову разом, паразите!» – привітав він гостя сплячого мозку, а той відповів хвилею скуботливих відчуттів.

«Щось нове», – Ярковський від несподіванки ледь не зблював просто на перехідний міст, що завис над захмареною прірвою.

Здолавши шлунковий спазм, він рушив до кордону провінції, окресленого брудним туманним пасмом.

«Зараз з’явиться клятий червоний смерч», – передбачив він, але Страж цього разу набув нової форми. З темно-сірого марева на міст виїхала велетенська слоняча голова, у якої замість вух крутились відповідних розмірів велосипедні колеса. Хобот хижо вигинався й відблискував, наче алюмінієвий, оковані жовтим металом бивні націлились просто на еспера.

«Це все Sаня, – вирішив Ярковський. – Називала мене «бівнєм», а паразит вибрав з пам’яті образ і ось вам: начаклував педального слоника».