Розділ «7»

[№ 13- Костик Данило Кімович, журналіст, письменник, 45років, № 14- Костик Маріанна Іванівна, журналістка, дружина Данила, 33роки]

Костики жили на шостому поверсі будинку зі зламаним ліфтом. Проходячи сходовим майданчиком між четвертим та п’ятим поверхами, Ярковський відчув недоречний запах. Вишуканий аромат (гвоздика, бергамот, майже невідчутна присутність кориці), що пробився крізь солодкавий сморід зогнилого гарбуза і котлетно-борщові випари. Солтис розповідав учням, що раптова поява недоречних запахів може виявитись ознакою близькості блукаючих червоточин. Наставник казав, що десь недалеко від нашої реальності існує неймовірно пахучий світ. Навіть звичайних людей досягають випадкові хвилі вібрацій з того світу, котрі їхні мізки розкодовують у вигляді запахів – іноді приємних, але частіше відразливих. Індійські йоги вміють оперувати цими вібраціями, огортаючи себе (на радість прочанам, жінкам і дітям) квітковими ароматами.

«Випадковість є непізнаною необхідністю», – згадав Гегеля Ярковський і змобілізувався. Близькість червоточини попереджала про несподівані розгалуження подієвих ліній, про витоки колективних емоцій та засідки зла. Можливо, в одній з тутешніх квартир зібрались для спільних медитацій кришнаїти, можливо, на сходах причаївся серійний убивця, можливо, десь поблизу усамітнились шалено закохані одне в одного підлітки. Можливостей було безліч, але Ярковський за багаторічною звичкою готувався до найгіршого. Він зручніше обхопив викрутку, яку постійно носив у кишені, й розщепнув плащівку.

Але за поворотами сходів не чекали маніяки і спини закоханих не обдирали штукатурку на майданчиках п’ятого і шостого поверхів. Натомість під ногами дзенькнуло скло.

«Розбитий флакон?» – принюхався Ярковський, але не відчув запаху. Ще кілька кроків і він опинився перед металевими дверима з цифрою «17» над лупатим вічком. Не знайшовши дзвінка, він постукав у двері.

Пройшло кілька довгих хвилин, поки за фарбованою бляхою почувся металевий ляскіт. Потім скрипнули немащені завіси.

«Там внутрішні двері», – зрозумів Ярковський і покликав:

– Данило Кімович, ау!

– Ви хто? – глухо запитали з-за бляхи.

– Олександр Ярковський.

– Я вас знаю?

– Навряд чи.

– А чого вам треба?

– Я за дорученням Миколи Григоровича.

– Якого Миколи Григоровича?

– Осинського.

– А йому що треба?

– Може, ми не будемо це через двері обговорювати, – Ярковський відчув, як відкриваються вічка на дверях справа і зліва, як допитливі погляди, наче слизькі мацачки, повзуть його обличчям.

Знову ляскнув замок, тепер вже на бляшаних дверях, їх відчинили. У прорізу між ними й одвірком виникло товсте кирпате обличчя-сонях, обрамлене рудою «скандинавською» борідкою. Таке обличчя у дитячих книжках малюють Карлсону. Тому, що живе на даху.