Розділ «13»

Вертались вони у купейному вагоні. Стомлена дегустацією закарпатських вин, Sаня заснула, навіть не торкнувшись до пакету з постільною білизною. Ярковський подивився на її ногу в кросовці й помаранчевій шкарпетці, що звішувалась з верхньої полиці, й замовив у провідниці чаю.

Сьорбаючи теплу бурду, він подумки перескладав розмову з Кімі. Те, що розповіла колишня модель, розгорнуло до іншого боку його уявлення про фатальний квартирник Вержо. Ярковський також здогадувався, що це, радше за все, не останнє з можливих потрактувань тих подій. Підкладку травневої вечірки бачили і розуміли лише постійні відвідувачі салону. І в них, судячи з усього, були поважні резони нікому про неї не розповідати.

Ярковський допив чай, витягнув з торбинки кришталеву сферу, поклав її собі під подушку. Наставник категорично не рекомендував засинати поряд із джерелом холоду, проте Ярковський затявся. Сплячий стан полегшував вихід на петлі. Але, з іншого боку, зводив на пси можливості самоконтролю. Він заборонив собі навіть думати про те, на що перетворився б його розум, якби мешканцям холодного світу заманулось атакувати еспера уві сні.

Засинав він з пригодами. На сусідній полиці безжально хропів здоровенний дядько. Старий вагон скрипів і стогнав всіма пружинами та кріпленнями. Перші занурення Ярковського в сон були короткочасними; хропіння сусіда і хитання потягу висмикували його з безбарвного забуття. Він повертався на інший бік, щільніше завертався у куцу ковдру, намацував під подушкою кулю й знову пірнав до теплої прірви. Нарешті, з п’ятої чи, може, шостої спроби, Ярковський дістався глибин, звідки ані хропіння, ані підстрибування вагону вже не завертали його до реальності.

Жодних переходів. Жодних Стражів.

Лише відчуття вільного падіння та лапи крижаного павука у потилиці.

Чорний спалах.

Перед ним нерівне брудне скло, за яким вогні смолоскипів, танцюючі тіні та різкі звуки волинок і флояр. Він у тряскій кареті, оббитій оксамитом трав’яного кольору. Сидіння тверде, циліндричні подушки складені пірамідкою. На ньому…

«О чорт, – скрикує розум Ярковського, побачивши мереживні вставки плаття, кришталеві підвіски й бурштинові персні на тонких пальцях, – це ж жіноче тіло!»

І тільки тепер приходить відчуття незвичної порожнечі у межиніжжі.

Оператор видіння не дає йому ані хвилини на звикання до нових відчуттів. Карета зупиняється, хтось ззовні відчиняє дверцята. Навколо карети буяє середньовічне свято. Фігури, що немов зійшли з полотен Брейгелів, танцюють між довгими столами, поставленими впродовж брудної вулиці. Високий дрань горлає щось пісенне. Жінки верещать, певно від захоплення. Горять-тріскотять смолоскипи. Прислужник у хутряній шапці підставляє драбинку під поріжок карети. Встромлене у його кокарду фарбоване перо кумедно вібрує в такт волинкам.

Ще чотири драби в залізних кірасах і з алебардами шикуються між каретою і танцюючим натовпом. Тіло, в якому опинився Ярковський, рукою спирається на зігнутий карк кокардника й зграбно збігає драбиною на бруківку. Тіло щось каже, але говірка Ярковському не знайома.

Він розуміє, що в цій мандрівці йому не треба приймати рішень. Його справа спостерігати за цим впійманим петлями світом.

Тіло тим часом рушає вздовж довгої вервиці карет і візків до замкової брами. Міст опущено, решітку піднято на два людських зрости, під кам’яним заборолом входу кучкуються алебардники у блискучих шоломах і червоних, підбитих хутром, плащах. Тіло і він, разом з ним, відчувають навколишній холод.

Швидше, швидше до теплих надр замку. До розпалених коминів і жаровень, до вкритих килимами підлог, до фотелів, застелених ведмежими, оленячими і вепрячими шкурами. Крок, крок, ще крок. Чому карету зупинили так далеко? Неподобство.

Ось і двері. За ними високий передпокій, стрілчаста темна стеля, лампадки перед золоченими іконами, постать у фіолетовій епископській мантії. Присідання, благословення, гугнява латинь. Тіло піднімає очі на князя Церкви, Ярковський кашляє від несподіванки. У єпископа обличчя Бусурманка. Ті ж вперті зморшки над переніссям, ті ж жовті вогники в очах.

Тіло борзо минає передпокій і входить до зали. А та розкрилюється несподіваним простором, довгими нефами, розділеними рядами масивних колон. Дах чертогу губиться десь високо, у переплетінні почорнілих балок, з яких звисають похожі на панікадила свічкові люстри. На балках сидить, очікуючи свого часу, дрібне птаство. Запалені свічки повсюди – в настінних бра, на столах і високих, наче кафедри, помостах для дигнітаріїв і духовенства. В залі повно народу, що совається і гомонить у димній млі. Важкий зимовий одяг роздуває й без того огрядні тіла, блищать метали, їжачиться хутро, сяють камінці у прикрасах. Між людьми, під столами і лавами бігають мисливські пси.

Служник підбігає до тіла й щось щебече. Дебелі охоронці прокладають дорогу крізь натовп. Ярковський зауважує, що столи щільно заставлені наїдками та напоями. Смажена дичина спочиває на велетенських тацях, громадяться вежи з пирогів і книдлів, солені гриби, наче велетенські медузи, плавають у глибоких мисках, вино і медові настоянки янтарно світяться у пузатих пляшках та гранених графинах.

Тіло впевнено крокує повз цей парадиз. Його супроводжують цікаві, запитальні, заздрісні й хтиві погляди. Певно, його тілесна станція не з останніх за вродою, вирішує Ярковський і сповнюється гордістю. Служник тим часом відкриває перед ним ґратчасті двері. За ними нова, менша за розміром, зала. Тут тепліше, у велетенському комині перегорають на грань соснові колоди. Народу в цій залі небагато, а одяг на присутніх помітно розкішніший, аніж у великому чертозі. Вони розбиті на купки. Лілові архієпископські шапочки зібрались біля ніші з розп’яттям. Про щось теревенять. Є серед них один у крислатому капелюсі кольору стиглого помідору – кардинал.