Розділ «11»

– Що «також»?

– Називаєте його Лепреконом.

– Сахневича? Всі його так називають. Це ж відомий жмотяра – за копійку маму рідну продасть, за дві – сам вдавиться. Одна лише Юля і вміє його на бабло розкручувати.

– А ви і за радянських часів були знайомі?

– З Лепреконом?

– З Бусурманком. Ви ж, якщо я не помиляюсь, однолітки? – запитав Ярковський, хоча й знав відповідь.

– Мало того, в одному класі вчились. Сиділи за сусідніми партами, в одній футбольній команді грали. Я хавбеком був, а Федь – цілим форвардом.

– Два альфа-самца, – пхикнула Ліна. – Один бегал за оперной примадонной, второй за адмиральской дочкой. А может, вы оба бегали за Юлией Стефановной?

– Подивись на неї! – засміявся Осинський. – Дівчина морщить свого генерального спонсора як чорта лисого! Ось вона, Сан Санич, вдячність сучасної молоді.

– Так я ещё и неблагодарная?

– Ні, ти найвдячніша й найчарівніша в світі жінка. Я ж не про тебе, я про молодь взагалі, – чоловік Пелагеї Вержо галантно приклався до руки Ліни Бурис. – Яке щастя, що ти не любиш шампанського.

– И в чём же счастье? – не зрозуміла та.

– В тому, кицьо, що ти жива і здорова. На відміну від моєї дружини.

Добігши до дому, Ярковський негайно зайнявся кулею. Не скидаючи мокрого одягу, він розклав чорний стіл[23]. Кришталеву сферу він встановив на вузьку призматичну підставку, а за нею розмістив екрановану діодну лампу. Після кількох спроб звузив потік світла до розмірів сфери. Та – немов у відповідь на його калібрувальні зусилля – налилась рівним хмарно-сріблястим сяйвом. Кімнату, навпаки, огорнув морок. Сфера вбирала в себе присутнє світло – усе, до останнього фотону.

Ярковський розташувався так, що куля опинилась між ним і лампою. Відпив грибного відвару і став чекати. Хвилини тягнулись одна за одною, немов осінній караван слимаків. Ярковський розфокусував погляд, розкрився назустріч сріблястому сяйву, назустріч могутньому потоку холоду. Той увірвався, наче до порожньої зали, скрутився у повільний вихор, обмацав стіни, стелю, підкотився зсередини до очей і носа. В носовій порожнині миттєво згустилась волога, горло перехопив різкий біль.

Він вже змерз до дрижаків, до зубної судоми, коли настала жадана мить. Вона зістрибнула до ритуального простору не видивом, але звуком. Сильним і несподіваним. Немов хтось розірвав цупкий папір поряд з лівим вухом Ярковського.

«Зліва, – констатував той. – Все правильно. Воно завжди приходить зліва».

Відразу після звуку голова Ярковського розділилась на дві рівні половини. Права розжарилась, наче попала до мікрохвильовки, ліву скував крижаний холод. Відчуття було настільки бридким, що ясновидця знудило. Й не просто знудило, а вивернуло, викрутило й повіджимало шлунок і стравохід. Спазми йшли одна за одною, повільним вимотуючим парадом. З кожним підстрибуванням шлунку світ навколо все більше занурювався у глибокий пурпур. Коли його погляд знов зустрівся з кришталевою кулею, її сяйво стало темно-червоним, відтак у ньому промкнулись, немов розквітли, бузкові і оранжеві вкраплення. Одне з таких вкраплень набуло форми монети. На диску проступило зображення – жіночій профіль, від якого виходили промені. Зображення нагадало йому профіль жіночої голови на срібляках міжвоєнної Польщі. Він зрозумів нумізматичний натяк.

«Вперед!» – наказав собі Ярковський.

І відразу відчув спротив Стража. Очі побачили його як колону пурпурового смерча, що виструнчилась над обрієм сяючого безмежжя. Смерч швидко рушив до нього, розсікаючи дорогою бліді тіні невидимих хмар. Його крижаний подих обпік обличчя Ярковського, всіяв вії і губи дрібними крижинками. За мить безгучний пурпуровий вихор занурив у карусель хаосу три чверті всесвіту.