Розділ «19»

Наступного дня Ярковський знов стояв перед Парковим Домом.

«Де живуть змії, там знайдеш отруту», – сказав він собі.

Відтак увійшов і піднявся сходами на четвертий поверх. Балтер сидів у своєму кабінеті. Він ледь помітним порухом голови відповів на привітання, підвівся, зачинив на засувку двері.

– Если бы я знал, что ты… – почав Антей Маркович.

Ярковський перебив старого:

– Отруту до салону принесла ваша племінниця. До речі, забув перевірити, вона часом не в році Змії народилась?

– Как… Как ты смеешь… – Балтер захлинувся власним обуренням, закашлявся, вкрився червоними плямами.

– Антей Маркович, співчуваю. До речі, це Бусурманко випадково переставив отруєну нею пляшку на іншу тацю. Amor fati. Той, хто рив яму, сам до неї втрапив. Але Бусурманко також не уникнув посмішки долі. Так буває. Розбуджена смерть полюбляє ходити колами. І ще маю підозру, що Ілона була з кимось у змові, що хтось її найняв. Можливо, це був Матвій Пшеладовський, якому кортіло отримати спадок, а може, й хтось інший. Але цього вже не довести. Якщо ви добре подумаєте, Антей Маркович, то визнаєте, що я правий. Але тепер, зрозуміло, в нас з вами розмови не вийде. До побачення.

Ярковський оминув зацепенілого і ненавидячого Антея Марковича, відчинив двері і зійшов на третій поверх. Темний коридор, скрипливий паркет. Перед четвертими дверима зліва він на мить зупинився, відтак відкрив їх і зайшов до приміщення обласної Спілки письменників. Там старша жінка перекладала з шафи на стіл старі газетні підшивки. Вона поклала черговий зшиток і спрямувала в бік еспера очі, озброєні окулярами.

Вона дуже короткозора, подумав Ярковський, короткозоріша за Маргариту Гжесь, он які товсті лінзи. Тепер він діяв майже навмання, віддавши ініціативу тій силі, котра на петлях ховалась під маскою розумного згущення. Якась частина його свідомості була впевнена, що сила не зникла і не забрала своїх мацачків з есперової голови, що вона лише зачаїлась.

«Ти тут, я знаю», – подумки посміхнувся він хитрій силі, а вголос звернувся до старшої жінки:

– Я перепрошую, але мені казали, що ви знаєте чоловіка, що робить лікувальні настоянки.

– То не до мене, – похитала головою жінка. – То вам треба до Люби Іванівни. Ту рекламу до газети її племінник давав.

– Телефон не підкажете?

– Я його телефону не маю.

– А Люби Іванівни маєте телефон?

– Так, звісно, одну хвилинку, – жінка знайшла на столі сотовий, почала шукати в контактах.

За спиною Ярковського рипнули двері.

– Люба Іванівно, це до вас прийшли, – короткозора показала на еспера сотовим, немов учительською указкою.