Розділ «24. Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.»

Намагаючись хоч якось виправдати ті провали політики партійно–бюрократичної верхівки СРСР, що фактично поставили на межу загибелі народи Радянського Союзу, а також прорахунки підготовки Червоної армії, які призвели до величезних територіальних, людських і матеріальних втрат 1941–1942 рр., комуно–більшовицька ідеологія та партійна історична наука від самого початку запровадили практику формування різноманітних міфів, спрямованих на приховування або перекручення як дійсного перебігу подій, так і справжніх причин тієї трагедії. Дійсно, як було переконати постійно тероризовані моторошними репресіями народи, які буквально животіли, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, щоб тільки задовольнити непомірні апетити улюбленого дітища «вождя і вчителя», чому оспівана «непереможна і легендарна», котра, не жаліючи пупа, десятиліття готувалася і, як запевняло вище військове та партійне керівництво, була готова відбити напад будь–якого агресора, раптом так схибила.

Щоб показати істинні причини тої трагедії, ненаситна вогненна вирва якої, невпинно розпросторюючись, втягувала в криваву коловерть нові й нові мільйони людей, довелося б розкрити справжні наміри кремлівського керівництва, про що, звичайно, не могло бути й мови. От і почали вбивати в голови довірливого радянського люду міфи про «несподіваність нападу фашистської Німеччини на СРСР» (История Великой... — 1961. — с. 9), про те, що СРСР «не мав агресивних намірів» і «в наших прикордонних округах перебували тільки війська прикриття», які до того ж чомусь «не були готові до відбиття ворожого удару» (Анфилов, 1962. — с. 42, 49), про те, що «»всі думки та дії Сталіна були пронизані одним бажанням — уникнути війни, і впевненістю в тім, що це йому вдасться» (Жуков, 1971. — с. 223), тощо[77].

Деякі міфи залишалися незмінними впродовж десятиліть, інші — постійно «модернізувалися». Наприклад, міф про «чисельну перевагу» німців, «особливо у танках і літаках», що за життя Сталіна (до речі, саме він і пустив у світ побрехеньку про те, що «танків у нас у кілька разів менше» — ще в листопаді 1941 р. — ось звідки ростуть «ноги» офіційних міфів, над подальшим «науковим» обґрунтуванням яких трудилося, не покладаючи рук, не одне покоління компартійних істориків) набув «енциклопедичного» звучання (Большая Советская Энциклопедия. — М., 1951. — т. 7. — с. 162–163). Пізніше, коли після скбну «головного історика» брутальна брехня вже не викликала довіри навіть у вихованому на міфах радянському суспільстві й виникла потреба у брехні правдоподібнішій, було заміщено дещо іншим: мовляв, за кількістю бойової техніки радянські війська «не поступалися ворогові, та більша частина її вже застаріла» (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 34) або що «за тактико–технічними даними» та техніка «значно поступалася німецьким бойовим машинам» (Анфилов, 1989. — с. 121).

Незмінно повторювані радянською пропагандою та історичною наукою байки щодо непідготовленості СРСР до війни і раптовості її розв’язання з боку фашистської Німеччини сформували в очах радянської та світової громадськості стійкий образ підступного Гітлера та простодушного Сталіна, який нібито «хотів вірити Гітлеру, але... був жорстоко обдурений» (Дробот... — 1998. — с. 31). Тож останній із «друга» СРСР, дбайливо виплеканого саме зусиллями Кремля[78], враз перетворився у смертельного ворога. Ось як про цю раптову зміну полюсності — «+» на «—» — у поглядах Москви писав у своїх спогадах де Голль (1957. — с. 252). Поставши перед смертельною небезпекою, «Совєти переконалися у безглуздості політики, силою якої вони в 1917 і в 1939 роках уклали угоди з Німеччиною, ставши спиною до Франції й Англії. Кремлівські керівники, яких гітлерівська агресія сповнила крайнім збентеженням, негайно й безповоротно змінили свою позицію. І якщо в той самий момент у коли німецькі танки перетинали радянський кордон, радіо Москви ще продовжувало таврувати “англійських імперіалістів” та “їхніх деголлевських найманців”, то буквально годиною пізніше московські радіостанції вже вихваляли до небес Черчилля і де Голля»...

Та пригадаймо: коли Німеччині, згідно з умовами Версальського миру, укладеного після закінчення Першої світової війни, приписувалось ліквідувати генштаб та військову академію, заборонялося мати власні військово–повітряні сили, флот, важку артилерію, розробляти хімічну зброю тощо, саме в СРСР були відведені спеціальні полігони для випробування нових зразків озброєнь, розроблених німецькими конструкторами у радянських КБ і виготовлених на радянських заводах для Вермахту, та підготовки військових спеціалістів: хімічних військ (Саратов), бронетанкових (Казань), авіаційних (Липецьк), А німецькі офіцери навчалися в радянських військових училищах та військових академіях.

Саме Сталін, на противагу решті держав світу, аж до 22 червня 1941 р. допомагав Гітлеру масовими поставками хліба, нафти, кольорових металів. Цим він допоміг Гітлеру остаточно знищити Версальську систему безпеки в Європі... Та й Гітлера, який без такого сприяння СРСР навряд чи й зміг би — бодай у такий короткий термін — розбудувати потужну військову машину «третього райху» (а без сприяння керованої Кремлем німецької компартії — і прийти до влади), він перетворив у смертельного ворога зовсім не за те, що фюрер на той час загарбав уже пів–Європи — про це вони домовлялися. Тому, дуже лаконічно сповіщаючи про «напад Німеччини» на Польщу 1 вересня 1939 р., ні О. Василевський, ні К. Мерецков, ні навіть Г. Жуков у своїх фундаментальних полководчих працях ані словом не обмовляються про другий бік тієї агресії, а саме: про напад (з тилу!) Червоної армії на залиту кров’ю і вже наполовину розтерзану Вермахтом Польщу 17 вересня 1939 року[79]. А тим паче про те, що все оте «визволення західноукраїнських і західнобілоруських братів» здійснювалося згідно з секретним протоколом сумнозвісного пакту Ріббентропа — Молотова, який, власне, й відкрив шлюзи нової світової війни, тобто за попередньою змовою Москви та Берліна. Фактично, то був вступ СРСР у Другу світову війну, причому на боці Німеччини. І хоча навіть у останніх — надзвичайно сміливих і відвертих, порівняно з радянськими, — російських виданнях (див., напр.: Похлебкин, 1999, с. 259) цей вступ СРСР у війну засоромлено іменується «Походом Червоної Армії до Західної України та Західної Білорусії» чи «Звільненням Червоною Армією Західної України та Західної Білорусії», та все ж вони змушені визнати, що під час того «походу» радянські війська зазнали «бойових втрат», які становили «3522 осіб» (Гриф секретности... — 1993. — с. 125).

Певно, все ще пам’ятаючи «визвольний» марш Червоної армії 1920 p., поляки, навіть будучи заатакованими грізним агресором із Заходу, так і не наважилися шукати захисту в не менш кровожерного «великого сусіда» на Сході, оскільки, як наголошує де Голль, «у їхніх очах Росія була ворогом, навіть коли доводилося разом з нею битися проти спільного супротивника» (1957. — с. 274). «Від допомоги Радянського Союзу уряд панської Польщі відмовився», — зазначає Жуков (1971. — с. 175). І з докором додає: «Він (польський уряд. — М. Л.) «далекоглядно» споруджує захисні лінії та укріплення на сході». І справді, далекоглядно, однак — не допомогло...

Та після того, як Німеччина і СРСР удвох розшматували Польщу, Гітлер все ж зумів випередити такі самі загарбницькі наміри Сталіна і завдав удару першим. Незважаючи на віроломний «несподіваний напад» і нібито недостатню підготовленість «твердині миру і соціалізму» до війни, що спричинили до приголомшливого зриву його планів, Сталін все ж частково досяг своєї мети, «відхопивши»–таки, як співалося у відомій пісні, «пів–Європи, niв–Землі», хоч це й не могло вповні задовольнити зажерливого кремлівського хижака.

Ця горезвісна непідготовленість СРСР до війни була суціль міфічною, оскільки упродовж усього існування СРСР керівництво останнього тільки й переймалося «накачуванням» військових «м’язів». Однак, маючи наймогутнішу у світі військову потугу, СРСР, дійсно–таки, виявився непідготовленим до війни. Але не до війни взагалі, а лише до тих умов її ведення, в яких він нараз опинився через прогавлений, як кажуть боксери, удар супротивника. Як наслідок — довго й ретельно підготовлювана війна пішла, за висловом К. Мерецкова (1968. — с. 213), «не так, як гадалося». Бо Сталін насправді й не готувався оборонятися від Гітлера.

Позаяк детальний аналіз цього надзвичайно поширеного міфу перебуває за межами цього дослідження, звернемо увагу лишень на найочевидніше, що буквально впадає в око. Якби Сталін справді готувався до оборони від наявного агресора, то ніколи і нізащо:

• не зважився б виводити з ладу надпотужну оборонну лінію (так звана «лінія Сталіна») вздовж старого кордону, яка надійно прикривала увесь західний напрямок;

• не скупчував би у прикордонній смузі — фактично у зоні досяжності не лише німецької авіації, а почасти й німецької артилерії, що просто смерті подібне — кількамільйонну армію, у тому числі й відмобілізовані резерви, не розміщував би там таку силу–силенну техніки, танків та літаків (для розташування останніх поблизу кордонів було збудовано велику кількість нових аеродромів), боєприпасів та палива;

• не прокладав би — замість того, щоб створити потужну «смугу забезпечення», тобто якомога ширшу територію, всуціль пересічену завалами, дротяними загородами, протитанковими ровами, ескарпами, мінними полями, вкриту розгалуженою мережею потужних дотів зі схованими глибоко під землею системами їх життєзабезпечення, великою кількістю замаскованих вогневих точок і всілякими іншими військовими хитрощами, що надзвичайно утруднюють просування ворожих військ — сотні нових автошляхів та залізничних колій від кордонів углиб своєї території (напрямок перевезень при цьому, звісно, був протилежним — із внутрішніх районів СРСР до західного кордону) і т. ін.

Усю важливість завчасного інженерного облаштування так званого передпілля Червона армія мала можливість відчути на власній шкурі уже в ході Другої світової війни — під час горезвісної «фінської кампанії». Незважаючи на абсолютну несумірність розмірів військової потуги армій Фінляндії [загальна кількість її військ на той час (Раткин, 1995. — с. 14) «становила 337 тисяч вояків... 500 польових гармат, 118 літаків» і, за даними, що їх подає найновіший російський довідник (Похлебкин, 1999. — с. 213), «шістдесят танків»; до речі, його автор наводить дещо іншу кількість гармат і бойових літаків — відповідно 900 та 270] та СРСР — тут один лише Ленінградський військовий округ, який без підкріплень, що надійшли згодом, мав «близько 450 тисяч вояків, понад 2 тисячі танків і близько тисячі літаків», взагалі ж «у радянсько–фінській війні брало участь до 1 млн осіб особового складу Червоної Армії та Військово–Морського Флоту, а з урахуванням необхідного поповнення в ході війни для заміни вбитих і поранених — понад 1 млн осіб; на озброєнні цих військ перебувало: 11266 гармат і мінометів, 2998 танків, 3253 бойових літаки» (Похлебкин, 1999. — с. 216), — втрати Червоної армії були просто вражаючі.

Як наголошує дослідник історії Другої світової С. Раткін (1995. — с. 20), «Ленінградський фронт... топтався на Карельському перешийку цілий місяць, зазнав тяжких втрат і, по суті, подолав тільки передпілля. Лиш через місяць підійшов до самої лінії Маннергейма, та підійшов виснаженим, брати її було уже нічим...» Про це ж пише й маршал Мерецков, який того часу був командувачем Ленінградського ВО (1968. — с. 184–185). «Якою ж у такому разі є головна захисна смуга? — здивовано запитує він після неймовірно важкого подолання радянськими військами смуги забезпечення, що прикривала лінію Маннергейма, й розповідає далі, як після п’ятиденної підготовки війська «вдалися до нового штурму. Атакували головну смугу, однак безрезультатно...» Врешті–решт її таки взяли, але якою ціною! Дійсно, «розтоплюючи кров’ю льоди боліт та озер»...

Про подробиці того прориву на прохання кореспондента московського часопису розповідає колишній фінський кулеметник Антті: «Спочатку кілька годин била ваша артилерія. То було суще пекло... Нам поталанило — ми відсиділись у казематі. А потім лавами пішла ваша піхота. Йшла так густо... що ми не встигали перезаправляти стрічки. Ствол розжарювався до червоного — і жодна, жодна куля не летіла мимо цілі. А ваші солдати через штабелі трупів продовжували повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На повний зріст. З одними гвинтівками. То безумство, то було дике безумство. Наш унтер сказав: “Вони дуже хоробрі хлопці, але у них там, нагорі, хтось точно з глузду з’їхав”...» (Чудаков, 1989).

Тож за 105 днів цієї «незнаменитой» війни РСЧА, зазначає С. Раткін, «втратила 289510 вояків, з них 74 тис. убитими і 17 тис. такими, що пропали. Решта — поранені та обморожені» (однак, «є припущення», наголошує він, що число вбитих «сягало 131 тисячі. Поранених було 186129 вояків, обморожених — 13213, контужених — 240»). У той же час, «згідно з даними військового архіву Фінляндії й підрахунками фінських колег, фінські війська втратили: убитими 19567, пораненими — 43557, пропалими під час війни безвісти 4101 і полоненими — 825 вояків» (1995. — с. 20).

А ось які дані про втрати сторін наводить згаданий довідник, покликаючись на дані радянських військових архівів і радянських госпіталів. «А, Втрати радянських військ: вбитими, померлими, пропалими безвісти — 126875 осіб, з них убитими — 65384 особи; пораненими, обмороженими, контуженими, хворими — 265 тис. осіб, з них 172203 особи повернулися долав армії; полоненими — 5567 осіб. Усього: загальні втрати у військах за період воєнних дій — 391,8 тис. осіб, або округлено 400 тис. осіб було втрачено за 105 днів із армії у 1 млн осіб! Б. Втрати фінських військ: убитими — 48,3 тис. осіб (за радянськими даними — 85 тис. осіб; у фінській “Синьо–білій книзі” 1940 р. зазначена зовсім занижена цифра вбитих — 24912 осіб); пораненими — 45 тис. Осіб (за радянськими даними — 250 тис. осіб); полоненими — 806 осіб. Таким чином, загальні втрати фінських військ за час війни — 100 тис. осіб» (Похлебкин, 1999. — с. 223)[80].

Та радянське керівництво не зробило належних висновків із того кривавого досвіду своїх військ. І внаслідок таких незрозумілих, можна сказати, «пронімецьких» — з точки зору оборонної версії — дій радянської верхівки Червона армія, як свідчать історики (Коваль... — 1992. — с. 330), «лише за три тижні втратила близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат», величезну кількість боєприпасів, пального, «850 тис. людей особового складу».