Розділ «Про деякі особливості радянської міфотворчості»

Міф у перекладі з грецької означає оповідь, переказ, що передає вірування народів про богів, легендарних героїв, про походження світу, життя на землі або самого народу, творця цього міфу. Чи не всі народи, котрим випало щастя будь–коли мешкати на нашій планеті, на певних — переважно ранніх — стадіях свого історичного розвитку надавали належну увагу міфотворчості, бодай щодо свого «благородного», ба навіть — «божественного» походження. Загальновідомо, наприклад, яких визначних успіхів у цій царині досягли давні греки. Та навіть їх безсмертні творіння блякнуть поряд із витворами справжніх віртуозів цієї справи (щоправда, це вже була міфотворчість зовсім іншого штабу, більше пов’язана зі ще одним значенням слова «міф» — щось вигадане, неіснуюче), якими згодом показали себе «кремлівський мрійник» та його численні послідовники: ці піддали тотальній міфологізації усі сторони життя — як утвореної ними держави «нового типу» в цілому, так і кожного її громадянина зокрема.

А куди ж було подітися, якщо в тому «новому світі», що його так енергійно заповзялися вимуровувати більшовики, просто катастрофічно не вистачало фахівців: більшість із тих, у кого в погляді проблискував бодай натяк на інтелект. Були відправлені за межі царства диктатури пролетаріату (чимало самі здогадалися вчасно втекти або були занесені в чужодаль моторошними суховіями громадянської війни), як недостойні прийдешнього «світлого майбуття», або відразу у «кращий зі світів» — за допомогою різноманітних способів, які загалом іменувалися «знешкодженням ворожого елементу».

Тож аби якось зменшити негативні наслідки від того, що, як влучно підмітив М. Бердяєв, на вершину влади «вознеслися Хлестакови», себто пустодзвони без необхідних для такої складної справи знань і досвіду, вже невдовзі вони безжально нищитимуть усе, що виявлятиме бодай найменші риси самобутності та оригінальності, а натомість, наче повінню, затоплять усе посередністю та нововинайденою «типовістю»: з’являться незчисленні «типові» плани, програми, проекти, забудови, товари (щоправда, товарами вони здебільшого визнавалися лише всередині цієї нетипової країни), «типовий» дефіцит (навіть на згадані «товари») і «найтиповіші» у світі черги за ним. Та ще чимало такого ж «типового» — аж до «простої радянської людини» (лише її ця «типовість», власне, й стосувалася, а от себе «істинні арійці», чи то пак «борці за щастя трудового народу», навпаки, щільно оточили різними «спец...»: спецпайками, спецбуфетами, спецрозподільниками, спецквартирами, спецлікарнями, спецпутівками, спецпоїздками за кордон тощо).

Тим часом це найвище творіння «епохи типовості» з ушкодженою потворними стереотипами компартійної ідеології психікою було визнано дійсно–таки оригінальним витвором більшовизму, ба більше — для його виокремлення від створеного Богом прототипу фахівці винайшли спеціальний науковий термін «homo sovetikus». І не дай Боже, виявити у ті часи бодай щонайменшу невідповідність «науково» розробленим критеріям тієї типовості («пошук інакодумців, — напише у своїй “Последней книге” Є. Габрилович, — ставав такою ж верховною партійною справою, як Вітчизняна війна»... — М. Л.), що практично були аналогами горезвісних гітлерівських критеріїв «расової чистоти», — у тих, котрі не зуміли чи не схотіли смирно влягтися у прокрустове ложе загальної «типовості», чатувала дійсно типова доля...

А «вожді», теж не надто обтяжені подібними речами, послідовно дотримувалися відомих рекомендацій 3. Фрейда, котрий стверджував, що «маси тримають у покорі двома способами: насильством та ілюзіями...» А тому й одного, й другого в цьому «новому» світі було предостатньо. Та, власне, лише на них та ще на страхові, що крижаним гадом назавжди заповзав удушу від нічного гуркоту чорних «воронків» (а що вже казати про моторошне грюкання тисяч зачинюваних дверей гратованих вагонів–«телятників»!), цих зловісних церберів головного, чорновусого й чорнодушого, «ворона», який, певно, з ненависті до денного світла перевів на нічний режим роботу всього державно–партійного апарату, і саме темними ночами вони творили чорну справу «побудови світлого комуністичного майбуття», нова держава й трималася.

Далі — більше: «нічтоже сумняшеся» взяли й заборонили для вжитку об’єктивні, але, на їх думку, шкідливі для молодого організму «нового світу» закони історичного, економічного, соціального розвитку (вистачило, однак, глузду не пробувати «відмінити» фізичні закони — уявляєте, що було б, якби, приміром, заборонили на всій території червоної імперії дію закону земного тяжіння?!), замінивши їх свіжоспеченими міфами, які в разі необхідності легко піддавалися оновленню та коригуванню. І якщо раптом клята реальна дійсність не схилялась до безумовного слідування проголошеним «законам», то саме вона в першу голову й приводилась до повної відповідності, і спосіб для такого приведення був розроблений надзвичайно ефективний: усе, що бодай якимось боком не вкладалося у жорсткі рамки прийнятих стереотипів, безжально відсікалося.

Тож на дбайливо підготовленому в такий спосіб ґрунті й розквітали буйноцвітом узвичаєні міфи — як загальнодержавні, тривалість існування яких прив’язувалась до нововведених п’ятирічних циклів життя суспільства, так і менші — так би мовити, місцевого значення. Власне, і значущість, і «художній» рівень міфів визначалися саме тим, на кого вони переважно спрямовувалися, тобто рівнем інтелекту «споживача», мозком якого вони мали бодай якийсь час володіти.

Свого часу ще Платон, підкреслюючи роль міфів у вихованні верстви стражів для своєї «комуністичної» держави, наголошував на необхідності їх закорінення у свідомості громадян його «ідеальної» держави, починаючи з дитячого віку (1971. — с. 156): «Ми вмовимо виховательок і матерів розповідати лише визнані міфи, щоби з їх допомогою формувати душі дітей швидше, ніж їхні тіла — руками». Для цього, за Платоном, в різних творах «слід твердити, що Бог» — у «безбожні» часи комуно–більшовизму в свідомості більшості радянських людей це місце звично посідали керівники партії та уряду — «не всьому є причиною, а лише благові». А тому вину за всі негаразди й невдачі слід покладати на численних «ворогів народу», безупинно виводжуваних на чисту воду невсипущими «стражами порядку».

Тож, скажімо, для дошкільнят Союзу цілком придатним був міф–казочка про Хлопчиша–Кибальчиша, а от міф про патріота Павлика Морозова призначався вже для школярів молодших та середніх класів. Юнаки ж та дівчата старших класів мали захоплюватися героїчним Павкою Корчагіним чи канонізованими партійною ідеологією героями «Молодої гвардії».

Більшовицькі ідеологи створили з автора знаменитого роману «Как закалялась сталь» героїчний образ самовідданого комунара, котрий, зазначено навіть у лаконічному «Українському радянському енциклопедичному словнику» (УСЭС. — 1988. — т. 2. — с. 597), як «учасник громадянської війни, воював у бригаді Г. І. Котовського та Першій Кінній». Однак чимало видань позбавлені подібної вади. Так, скажімо, знаменита «Детская энциклопедия», призначена «для дітей середнього та старшого віку», щедро подає численні подробиці «героїчної біографії» (1968. — т. 11. — с. 393): проте, як змалку Миколка «ненавидів поміщиків, на чиїх полях за жебрацьку платню працювали його рідня й односельці». А тому «зрозуміло, що в роки революції на Україні, коли робітники та селяни повстали проти царя, поміщиків та фабрикантів, юний Островський не міг залишитися осторонь від народної боротьби». Про те, що «так само як Павка Корчагін, юний доброволець не раз брав участь в пекельних бойових сутичках, хоробро ходив у розвідку». І як, незважаючи на «хвороби та поранення («в атаці під Львовом Миколу Островського було важко поранено, і його демобілізували з Червоної Армії», пояснює «ДЭ». — М. Л.) ...сміливо боровся з куркульством та бандитами». А герой роману, масово розтиражований більшовицькою пропагандою та перетворений із художнього образу в реальну людину («УСЭС» прямо називає його «автобіографічним»), став, як наголошено у згаданій енциклопедії (с. 350), «символом героїзму, душевної стійкості та високої моральної чистоти радянської людини». Тож не дивно, що «багато передових молодіжних бригад... самовіддано домагались надання імені Миколи Островського, а багато військових підрозділів Радянської Армії в роки Великої Вітчизняної війни виборювали звання корчагінців» (там само. — с. 393).

Та, як стало відомо зі знайденої в архівах музею Островського його автобіографії (Мицик, 1998), нічого спільного з героїчною біографією свого героя Островський не мав, оскільки ніколи не був червоноармійцем, не кажучи вже про «пекельні бойові сутички» (до речі, навіть у виданій вчетверте у знаменитій серії «ЖЗЛ» книзі «виправлених» спогадів про М. Островського, яку «написала його друг і дружина» Р. Островська, не наведено жодного «героїчного» епізоду з «бойового шляху» М. Островського — все більше про «участь у здійсненні обшуків»). Та й на зведенні знаменитої вузькоколійки не надривався. Тож, як наголошує професор Ю. Мицик, «про участь Павки в поході Першої Кінної юний Микола Островський писав з чужих слів, а не з власних вражень». І, як письменник, безперечно, мав повне право на будь–який художній вимисел. Та, погодимося з дослідником, компартійні ідеологи «не мали морального права ліпити і підтримувати міфи такого роду, маніпулюючи свідомістю суспільства».

З такою ж брутальністю і на такому ж підмурку художніх фантазій «ліпився» й міф про «Молоду гвардію». «У Краснодоні, — пишуть автори солідної монографії «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны» (1976. — с. 370), — бойові групи «Молодої гвардії» знищували фашистських солдатів і офіцерів, звільняли військовополонених, здійснювали диверсії на підприємствах...» А насправді, наголошує досліджувач цієї вигадки Е. Шур (1999), якому «Центральний архів ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії, правонаступниця колишнього ВЧК–НКВС–МДБ–КДБ СРСР. — М. Л.) надав можливість вивчити... двадцять вісім томів матеріалів слідства зі звинувачення поліцаїв та німецьких жандармів у розправі над підпільною організацією “Молода гвардія”, об’єднаних у «Справу № 20056», «такої підпільної молодіжної організації, про яку ми знаємо з дитинства, у Краснодоні не було».

Не дивно, що у дослідника виникло цілком закономірне запитання: «Звідки ж узявся міф про величезну, розгалужену, надзвичайно загрозливу для німців підпільну організацію?» Як засвідчили матеріали згаданої «Справи», все почалося з банального пограбування у ніч з 25 на 26 грудня 1942 року німецької автомашини з новорічними подарунками для німецьких солдатів та офіцерів. Поліція почала приховане прочісування місцевого базару, сподіваючись, що поцуплені з вантажівки кілька коробок сигарет злодії намагатимуться продати. І не помилилася — почалися перші арешти серед молоді. Залякані арештанти називали все нові й нові прізвища «незадоволених новим порядком». Так, О. Лядська (жодного стосунку до «сигаретної справи» Ольга не мала й була заарештована «цілком випадково»), яку «слідчий Захаров пообіцяв повісити на базарі» тільки за те, що у невідправленому листі, знайденому під скатертиною, вона писала про своє небажання «їхати до Німеччини у «РАБСТВО» (саме так: у лапках і великими буквами), дізнавшись від слідчого, що поліція затримала Т. Мащенко, саме на неї й вказала як на «неблагонадійну». Тим часом, називаючи Мащенко, яку на той час він уже відпустив, слідчий просто «схитрував». Упіймавшись на цю вудочку, Лядська «назвала ще пару прізвищ — тих, кого пам'ятала по активній комсомольській роботі ще до війни і які жодним чином не були причетні до “Молодої гвардії”», зокрема Козирева, Третьякевича, Ніколаєнка («і ще вісімдесят осіб», додає Е. Шур). У свою чергу, «Третьякевич виказав Шевцову», а далі «почав називати “молодогвардійців” цілими селищами» — це вже явно «тягло» на організацію. Керівництво краснодонської поліції так і доповіло наверх, зметикувавши, що «розкрити рядове пограбування куди як менш важливо, ніж цілу підпільну організацію».

Тож суперечка — а вона продовжувалася в СРСР не одне десятиліття — про те, «чим справжня історія “Молодої гвардії” відрізняється від написаної Фадеєвим», як з’ясувалося, була позбавлена будь–якого сенсу: матеріали «Справи № 20056» незаперечно доводять, що «у книзі було прикрашене не життя, а вже створений до письменника міф». Таким чином, наголошує дослідник, легендарну підпільну організацію «вигадали двічі. Спочатку в краснодонській поліції. Потім Олександр Фадеєв». Та останній, коли його запитували, «чим насправді займалася “Молода гвардія”», і не приховував, що «писав роман, а не історію». Тим часом підпілля на Сході України й справді діяло, однак організували його зовсім не ті «наставники–комуністи», яких Фадеєв «у 1951 році на наполягання ЦК увів до своєї книги».

Але хіба «істинних арійців», чи то пак справжніх більшовиків, могли зупинити чи бодай змусити завагатися подібні «дрібниці»! Широкомасштабне продукування брехливих, облудних ідеологічних «казок» в СРСР не припинялося ні на мить, «запудрюючи» мізки не одному поколінню «юної зміни». А на дорослих трударів чекали передбачливо заготовлені міфи про «рекорди» Олексія Стаханова «сотоварищи», про численних героїв постійної «битви за урожай» тощо.

Ну, а самому «авангардові робітничого класу» постсталінського періоду аж дух перехоплювало від нібито втрачених перспектив сподіваного розвою радянської і партійної «демократії», коли замість диктатора Сталіна мало не прийшов (вважалося, що коли б не горезвісна Сталінська підступність, то перебіг подій на XVII з’їзді ВКП(б) неминуче мав би ознаменуватися перемогою «здорових» сил партії) «улюбленець партії» С. Кіров, «злодійськи вбитий» 1 грудня 1934 р. Тож всі наступні «Перші» та «Генеральні» — задля власної вигоди — дбайливо творили з нього образ «справжнього більшовика», що загинув на бойовому посту. Насправді ж, як пояснює у своїх спогадах П. Судоплатов (1994. — с. 22–25), у 30–ті роки відповідальний працівник НКВС, наближений до Берії (цей мелітопольський хлопець, що, долаючи шлях до генерала держбезпеки, особисто вбив полковника Коновальця та підготував ще чимало вбивств, зокрема Троцького та генерала УПА Шухевича, а потім, як мовиться, від дзвінка до дзвінка відбув п’ятнадцятилітнє ув’язнення за нібито участь у «змові Берії», безперечно, знав правду стосовно багатьох кремлівських таємниць), «Кірова було вбито... рядовим співробітником одного з ленінградських райкомів партії Леонідом Ніколаєвим», дружина якого була однією з численних «подружок» Кірова. До того ж Кіров не становив жодної альтернативи Сталіну, навпаки, «він був одним із важливих компонентів сталінської системи — непохитним сталінцем, що відігравав активну роль у розгромі партійної опозиції».

[Сталіну смерть Кірова створила сприятливі умови, аби ще раз «обрушитися на своїх ворогів та можливих суперників». Відлуння тих репресій не обминуло й Україну (Боротьба... — 1995. — с. 553): «використовуючи факт убивства, НКВС розстріляв сотні українських діячів, серед них таких письменників, як О. Близько, Г. Косинка, К Буревій, А. Крушельницький з двома синами (один поет), Д. Фальківський та ін. Сотні інших заслано (наприклад, письменники В. Підмогильний, П. Филипович, М. Йогансен, Є. Плужник, О. Слісаренко, М. Ірчан та багато інших)», уже невдовзі переважну більшість їх було знищено.]

Так само нині декому аж слина котиться при думці, які блискучі перспективи, мовляв, мали б відкритися перед Російською імперією, якби не «прийшли більшовики й розграбували Росію». Ніби вони були привезені в обозі із Занзібару, а не були цілком логічним виплодком неосвіченості й деспотії, що віками панували в Росії. «Ні, — заперечує їм персонаж із книги свідка тієї «ери підлабузництва, підглядання і наклепників... віри у все, що наказано, і зневіри у всьому» Є. Габриловича (1996. — с. 312), — все, що ми пережили після Сімнадцятого, — це найнормальніший, рідний хід нашої Історії. І не треба напускати туману! Більшовизм — це наше, природне, близьке, істинно російське...»

Достатньо було і витворів значно вищого — загальнодержавного — значення, які призначалися всім громадянам СРСР, незалежно від їх професії, статі, віку. До таких, безперечно, слід віднести надзвичайно укорінений у свідомості міф про незмінно хороших та розумних «наших» і незмінно поганих чи дуже поганих «їхніх», як і про «найлюдянішу людину», яка і після смерті залишалася «живішою за всіх живих», або про єдину у світі країну, «де так вільно дихається всім», а чи про суворого та незмінно справедливого «батька всіх народів», який, як любить і нині дехто наголошувати, щорічно «хоча б на 2–3 копійки, та все ж знижував ціни».