Розділ «2. Міф про те, як «западенці окупували» Київ»

На людину, що бодай поверхнево цікавиться історією України (про фахових істориків зайве й говорити), уже від самого заголовка повіє, певно, печерним холодом відомої побрехеньки, чи то пак «концепції», Погодіна. Тож чи варто знову привертати увагу до того, що, напевно, давно вже припало порохнявою?

Власне, і не привертав би, якби не довелося самому переконатися — ще не вмер курилка! І де — не на якійсь–то там віддаленій від переднього краю людського знання периферії, а в одному з найбільших його скупчень — Національному технічному університеті України. Саме тут наприкінці березня 1997 р. у перерві між півпарами довелося — і не мені одному — почути від сивочолого викладача ВНЗ, що є визнаним флагманом технічної освіти в Україні, просто неймовірне: «Какой еще украинский народ! Нет такого и не было никогда! Были разные племена: древляне, поляне, а народа такого не было. А этих “западенцев” я всегда называл и называю оккупантами — и никак иначе!..» І мовилося це на повному серйозі. Тож, як бачимо, валуєви та богговути й досі серед нас, ще й хизуються своїм, дійсно неймовірним і войовничим, невіглаством (цікаво, як би відреагував цей фахівець–«технар», якби хтось серйозно запропонував йому подискутувати щодо наукової вірогідності моделі будови нашої планети, за якою вона — пласка та ще й утримується на трьох слонах, що стоять на черепасі і т. ін.? Певно, подумав би, що в того не все гаразд з головою). Спробуймо, однак, пояснити дійсний стан заявленої «проблеми» бодай для тих, хто помиляється в цьому питанні щиро, через брак об’єктивної інформації.

Деякі російські вчені, зокрема Є. Чепурковський, висловлювали думку про те, що спадковість між середньовічними й сучасними українцями взагалі відсутня (Сегеда, 1995. — с. 196), вважаючи, що «дотатарська людність Київської Русі після татарської навали змінилася». Насправді ж все було якраз навпаки: за століття татарського панування в північних землях фізичні та духовні підвалини саме новоутворюваного майбутнього російського етносу, основу якого — за оцінками російських дослідників, зокрема академіка М. Покровського, щонайменше на 80 % — становив угро–фінський субстрат, поповнилися ще й чималим внеском іншої азійської складової — татарської. А щодо українців, то і письмові, і численні археологічні джерела «незаперечно свідчать про відсутність суттєвих змін населення в Південній Русі між XIII і XVI ст. Тобто з часів Київської держави тут жив один народ, який переживав послідовні етапи свого історичного розвитку» (Залізняк, 1996. — с. 46).

Та згаданих російських учених найменше цікавить дійсний перебіг історичного процесу. І коріння такого підходу простягається на півтора століття назад, у 1856 рік. Саме тоді з’явилася так звана «концепція» М. Погодіна, за якою до татарської навали на території Київської Русі нібито жили самі тільки великороси (тоді, певно, час виникнення цієї «російської» держави доведеться перенести до часів сформування російського етносу, тобто бодай на два століття пізніше, та чи це може злякати запеклих великодержавників?), і лише після того, як давньоруське населення центральних земель Київської Русі було винищене татарами або мігрувало на північ, туди переселилися аж від Карпат «західняки», від яких і пішли сучасні українці. Послідовник Погодіна О. Соболевський, значно перевершуючи свого попередника, вважав за можливе відсунути це псевдопереселення українців на київські землі аж на XVI ст. Але в такому випадку «окупанти–західняки» мали б успадкувати від великороських «аборигенів» й давню великороську топоніміку краю. Наприклад, у Києві тоді б мало бути не згадуване ще у «Повісті» «Угорьское» урочище, а, скажімо, Венгерское, та й назва відомої київської річки мала б звучати більш «по–пушкінськи» — Лебедь. І взагалі, тоді не києво–руська топоніміка мала б набути такого широкого розповсюдження на північно–східних землях, як сталося в дійсності, а навпаки, угро–фінські топоніми повінню мали б затопити Наддніпрянщину. Та хіба подібні «дрібниці» здатні збентежити імперських істориків! Правдиве висвітлення історії — то не їх мета...

Першим і негайно — у тому ж таки 1856 році, на сторінках московського журналу «Русская беседа» — виступив проти цієї гіпотези видатний історик, фольклорист і мовознавець М. Максимович, який «аргументовано спростував твердження М. П. Погодіна про прихід українців з–під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і відзначив, що українська мова формувалася на південній Русі в X–XI ст.» (Півторак, 1993. — с. 13). Пізніше антинауковість тверджень М. Погодіна послідовно доводила у своїх працях ціла когорта відомих фахівців, зокрема О. Котляревський, М. Костомаров, П. Житецький, В. Антонович та інші (що, однак, зовсім не завадило реакційно настроєним професорам окремих університетів імперії посилено пропагувати погодінську «теорію»). Не залишилася вона поза увагою і наступної генерації науковців.

Російський академік О. Шахматов, який добре знав цю «теорію», зокрема, наголошував (1899. — с. 339–346): «...ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси прийшли у Придніпров’я лише в історичний час». А обґрунтоване ним «припущення про змішаний характер київського населення (воно, пояснює Шахматов, «було в самому місті значною мірою розріджене іншими руськими племенами, найімовірніше сіверянами, що сиділи густими масами по протилежному березі Дніпра: їх міста Чернігів та Переяслав суперничали з Києвом». — М. Л.) робить абсолютно зайвою гіпотезу Соболевського, значною мірою обумовлену теорією Погодіна...»

Інший визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), висвітливши суть «етнографічних переконань» М. Грушевського, який, нагадує автор, «вважає, що завдання “звичайної” схеми — побудувати “общерусскую” історію — неможлива по суті, позаяк нема ніякої “общерусской” народності, а на черзі — інше наукове завдання — створення, з одного боку, історії українського народу, а з другого — історії великоруської», водночас піддав аргументованій критиці ідею встановлення «тотожності й спадкового зв’язку московської та київської державної влади», що посіла у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює Олександр Євгенович, — була використана московською владою... для обґрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюриковогороду...» Та й сучасні «обустроители» наголошують (Россия на пороге... — 1996. — с. 43): «поза київською прабатьківщиною єдність московської та імператорської Росії (у тому числі і її більшовицька стадія. — М. Л.) стає проблематичною, тільки стійкість київського архетипу в нашій колективній культурно–історичній пам’яті забезпечить тяглість і цілісність національного генотипу». А ще краще — пам’ять все–таки не надто надійна річ — коли б оті «архетипи» знов стали, мріють вони, «нашими південними губерніями...»

Не залишилось поза увагою О. Прєснякова і те, що «перша наукоподібна гіпотеза, яка намагалася з’ясувати органічний зв’язок північно–руської історії з київським минулим, запропонована М. П. Погодіним». Посилаючись на ряд історичних досліджень відомих російських істориків XIX ст., зокрема І. Срезневського, О. Пипіна, О. Спіцина, відомий вчений буквально каменя на камені не залишив від «погодінського домислу», зазначивши однак, що останньому «надзвичайно поталанило в нашій історіографії. Домисел цей зостався у ній міцним засновком у викладі північноруської історії, даючи зовні зручний перехід від “київського” періоду до “володимирського”».

Ці дослідження були науково обґрунтовані — на відміну від самого Погодіна, який, наголошує Олександр Євгенович, творячи свою «гіпотезу», «оперував наївною філологією (виходячи з того, що, мовляв, «“билини київського циклу співаються у нас повсюдно — в Архангельську й Володимирі, Костромі й Сибіру”, але не в Малоросії. Погодін дійшов висновку, що у Києві здавна жило “великоросійське плем’я”». — М. Л.), ототожнюючи церковно–слов’янську мову з давньоруською, і наполягав на запустінні київського півдня», без чого просто неможливо було пояснити «блискучу» здогадку щодо пізнішого переселення в Придніпров’я власне «малоросів». Утім, не більшою науковістю відзначене й обґрунтування М. Погодіна «древності» великоросів (1872. — с. 1251): «якщо великоросійське плем’я є найбільш багаточисельним з усіх племен слов’янських і найбільш поширене, то воно має бути й одним з найдревніших»... Серйозній критиці піддав дослідник і «соловйовську схему російської історії», яка, наголошував Прєсняков, фактично «узаконювала, по–своєму, уяву про традиційну магістраль російської історії, пролеглої від Києва через Володимир до Москви».

Попри очевидну абсурдність згаданої «теорії» Погодіна — Соболевського, яку А. Кримський назвав «яскраво неймовірною», не оминув її своєю увагою й видатний мовознавець академік Л. Булаховський, який, із зрозумілих причин не вдаючись до обширного її аналізу, обмежився стислою констатацією в суто «академічному» стилі: «Гіпотези Погодіна — Соболевського про “великоруське” населення давнього Києва мовні факти не підтверджують» (1977. — с. 213). Ба більше, як наголошує антрополог С. Сегеда (1995. — с. 204), «це й подібні твердження різко розбігаються із фактичними даними, й це переконливо довела Т. І. Алексєєва», на думку якої, «краніологічні дані (вивчення будови черепа. — М. Л.) дають змогу простежити в Середній Наддніпрянщині дуже глибоко лінію антропологічної спадковості, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісової смуги — населення черняхівської культури — нащадки літописних полян». Тож, як мовили древні, сперечатися з фактами — марна річ, бо насправді, як зазначав М. Грушевський (1991), «фікція “київського періоду” не дає можності відповідно представити історію великоруської народності»...

Проте ця «фікція» залишила свій потворний відбиток і на проблемі тяглості української державності. «Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям — українцям? — дивується Л. Залізняк (1996. — с. 30). — Адже «виключення Київської Русі з української національної історії протирічить логіці всього європейського історичного процесу».

Дійсно, суперечить. Однак навіть відомі російські історики, як і раніше заангажовані москвоцентричним світоглядом, у цих питаннях начисто ігнорують елементарну логіку. Так, спираючись на археологічні матеріали, В. Седов переконливо показав (1995. — с. 310–343), як на історичній арені у VI–VII ст. з’явилися південні та західні слов’яни (чехи, хорвати, серби, поляки та ін.), які у ІХ–Х ст. створили свої перші національні держави (подібні етно– та державотворчі процеси відбувалися й на решті території середньовічної Європи). Але вже у наступній своїй монографії московський історик, опускаючи етнічні корені українців (1999. — с. 38–41) у VI–VII ст. до антів та дулібів, затим раптом стверджує (с. 285), що з цього «зовсім не витікає висновок щодо початку становлення українського етносу в І тис. н. д.». І хоча він сам визнає (с. 271), що «суттєвих переміщень населення пізніше в цьому регіоні ні за даними археології, ні за історичними документами не було», однак чомусь начисто відмовляє етносу, котрий у ті ж часи сконсолідував Київську Русь, у праві додержуватися тих же історичних законів, за якими розвивалися сусідні європейські народи.

Отже, слушно зазначає доктор історичних наук Л. Залізняк (1998), «за Сєдовим, поляки зароджуються в VI ст., а їхні безпосередні східні сусіди українці лише в XIV. Якщо так, то на берегах невеличкої річки Сян, що розділяла етнічні землі українців та поляків, мала місце небувала в історії Європи ситуація. Етноісторичний розвиток правого берега Сяну, за В. Сєдовим, відставав від лівого на 800 років, тим самим ламаючи всі універсальні закони історичного розвитку Європи».

Та цим навряд чи збентежиш носіїв імперського світогляду, котрі, визначаючи вік українців за Погодіним та Соболевським, цілком поділяють і «концепцію» іншого відомого українофоба, який твердив, що українці, чи то пак «малоросіяни... завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — державою» (Белинский, 1955. — с. 60). Ось і уславлений категоричністю своїх висновків — чого, як ми матимемо змогу ше не раз переконатися, не скажеш про їх обґрунтованість — О. Солженіцин, не кліпнувши оком, вчергове «відкриває Америку» (1990): «Усе це — вигадана недавно фальш, нібито ледве не з IX століття існував осібний український народ з осібною неросійською мовою...»

Та історичні факти свідчать про інше. Як переконливо доводить, досліджуючи наші корені, Л. Залізняк (1996), «українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян північно–західної України, меншою мірою антів лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава Київська Русь». Саме це — «відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави» — і вважає цей відомий історик доленосним для української державності та найважливішим для національної історичної науки завданням, оскільки «без цього історичного фундаменту, — наголошує він (Залізняк, 1996. с. 16–18), — неможлива побудова незалежної України».

Цю спадковість, зокрема, підтверджують пам’ятки «традиційної української кераміки, житлобудівництва. Продовжували традиції княжої Русі дерев’яна та кам’яна церковна архітектура XVII–XVIII ст., так зване козацьке бароко. Етнографи дійшли висновку, що український національний одяг веде своє походження навіть не від одягу Русі, а від давньо–слов’янського». А що вже казати про українські колядки на тему світового дерева, що, як вже зазначалося, співаються не одне тисячоліття! Про це ж свідчить і вибудувана українцями після століть поневолення унікальна Гетьманська держава, в якій, наголошує директор Інституту українознавства П. Кононенко (1994), «продовженням київсько–руських традицій постали історіософія (козацькі літописи — подовжувачі Київського, Волинського та інших) й філософія (“Філософія серця” Іларіона), наука (Києво–Могилянська, Острозька та інші академії), освіта (братські козацькі школи) й мистецтво (доба бароко)», правові основи держави, що своїм корінням сягали славнозвісної «Правди» Ярослава Мудрого.

На думку інших дослідників, вік існування державності на нашій землі сягає значно більшої історичної глибини. Так, з точки зору М. Брайчевського (1993. — с. 34–41), «ця держава виникла задовго до IX століття внаслідок органічного розвитку східного слов’янства — формування тут класового устрою... Ознаки його виявляють себе ще в першій половині І тисячоліття н. е. (Антське царство)»[10]. Тож можна твердити, наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 77), що «початки української державності» простягаються «саме в антські часи», а отже, «Русь (Україна) була безпосереднім наступником і спадкоємцем антів», ба більше — «Русь... це ядро наступного об’єднання». І на думку О. Оглоблина (1995. — с. 408), анти, які «ще в IV ст. опанували широку територію від Дунаю й Балканів до Озівського моря... створили першу українську й слов’янську державу».

А згідно з припущеннями відомого сучасного російського історика B. Мавродіна (1951. — с. 5–8), до речі, стійкого прихильника імперської «концепції» єдиного давньоруського етносу, «...y VI ст., в боротьбі з аварами на Волині, у Прикарпатті утворюється могутнє та обширне об’єднання антів під орудою дулібів–волинян. То було не просто племінне, а політичне об’єднання... Лише наприкінці 20–х років VII ст. (626 р. або близько цього) “держава волинян” була розгромлена аварами... Нема сумніву в тому, що “держава волинян” в VI–VII ст. — ...перша “держава” східних слов’ян епохи “військової демократії” (термін Ф. Енгельса. — М. Л.), — прямий попередник Київської держави».

З наведеними твердженнями можна погоджуватися або, навпаки, заперечувати їх, однак, як наголошує О. Оглоблин, «опираючись на дані сучасної історичної науки, неможливо не визнати український народ автохтоном», тобто корінним на території України. Адже він і справді, як зазначала російська дослідниця Е. Ільїна (1990), з тих часів «нікуди не переселявся». Цього ж висновку дійшов врешті–решт і патріарх сучасної російської славістики академік Б. Рибаков, який у своїй «новій концепції» державотворення наголошує (1990): «Я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов’янській землі».