Розділ «24. Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.»

А стосовно особливостей обрахування радянськими істориками особового складу та озброєнь своїх і ворожих військ — то це тема для окремої розмови, яка зараз просто не на часі. Зазначимо тільки, що до складу РСЧА не зараховувалися прикордонні війська, чисельні й потужно озброєні війська НКВС тощо, а до складу Вермахту, навпаки, пригрібалося все, включно з військовою жандармерією[92]. «Довгіроки, — підкреслює російський військовий історик А. Філіппов (1992), — всіляко применшуються кількість радянських військ, кількість і якість бойової техніки і, навпаки, перебільшується все це у Вермахта». Грішить цим, вступаючи у протиріччя з самим собою, і солідний довідник В. Похльобкіна. Так, наприклад, на с. 297 він нараховує в РСЧА (на червень 1941 р.) «1475 КВ і Т–34» та «близько 4000 танків застарілих типів», тобто разом близько 5,5 тис., але вже на с. 305 читаємо, що у червні — серпні 1941 р. «тільки на центральному напрямку фронта німці захопили... 7,5 тис. танків, тобто цілковито вивели з ладу... половину танків, що перебували на озброєнні Червоної Армії», а отже, всього танків нараховувалося не менше 15 тисяч (насправді ж, як ми вже переконалися, — значно більше)...

Навіть того, що вже перебувало у військах, було більш ніж достатньо, аби незаперечно констатувати абсолютну кількісну перевагу радянської бронетанкової техніки, а після неупередженого аналізу її бойових характеристик — і якісну. І не тільки бронетехніки[93]. За таких обставин навіть важко уявити собі, як вдавалося Вермахту, особливо у початковий період війни, так часто охоплювати величезні контингенти радянських військ тими дошкульними танковими «лещатами» чи досягати не менш дошкульної «величезної переваги» (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 39) у повітрі...

У чому ж тоді криються причини таких численних розгромів наймогутнішої в світі армії? За визнанням маршала Радянського Союзу А. Гречка (1966), лише за три тижні війни «противнику вдалося... вивести з ладу 28 наших дивізій, понад 70 дивізій втратили від 50 відсотків і більше свого складу в людях та бойовій техніці». А за два перші місяці війни «тільки на центральному напрямку фронту німці захопили в полон 3/4 млн солдатів РСЧА, а також 7,5 тис. танків» (Похлебкин, 1999. — с. 305). Але й самі нападники зазнали відчутних втрат. Як наголошував маршал Жуков (1971. — с. 264), «...за цей час гітлерівські війська втратили близько 100 тисяч вояків, більше тисячі літаків, до півтори тисячі танків» — «50 відсотків усіх наявних на початку війни», можливо, призабувши на мить лукаву цифру «3712», зазначав Георгій Костянтинович[94].

Однак і після таких утрат, визнає Г. Жуков (там само. — с. 285), німецькі «бронетанкові угруповання... були цілком здатні масованими ударами завдавати нашим військам серйозної згуби». Це тільки взайве засвідчило справедливість відомого твердження генерала фон Секта, що у своїй книзі «Думки солдата», опублікованій у 1929 р., наголошував «на величезній перевазі, яку буде мати добре вишколена армія над погано організованими військами» (Де Голль, 1957. — с. 42). При цьому, пояснює де Голль, фон Сект «мав на оці, з одного боку, стотисячну німецьку армію, солдати якої відбували довгострокову службу, а з другого боку, численну, але, на його думку, погано згуртовану французьку армію». Однак ця остання була зовсім не єдиною такою армією...

Причин тих вражаючих поразок РСЧА чимало. Опріч тих, про які вже йшлося, варто зазначити й традиційно низький рівень підготовленості особового складу щодо використання бойової техніки, а надто — нових її зразків.

Ось що пише про це у своїх спогадах В. Котляр (1996): «Ці дні (початок війни. — М. Л.) я згадав, щоб наголосити: до оборонної війни СРСР не був готовий, у чому я переконувався й пізніше, будучи сином авіаполку. Вермахт мав добре вишколені кадри льотчиків. Німецькі пілоти не вилітали у бій, якщо у них не було 120–125 учбових польотів. Наших же після зовсім короткого навчання кидали на передову, через що на початку війни було дуже багато втрат» [таким був загальний підхід Кремля до формування нових контингентів «гарматного м’яса»]. «Протягом 22 червня — 1 липня 1941 р. до армії було мобілізовано 5,3 млн осіб. Але ці не навчені і майже не озброєні люди, очолювані погано вишколеними командирами, незважаючи на шалений опір, ставали подекуди легкою здобиччю військ агресора...» (Трубайчук, 1995. — с. 53). Про це не раз зазначав у своєму щоденнику Ф. Гальдер (1971. — с. 119, 123, 125).

Про різний рівень підготовленості радянських та німецьких льотчиків свідчать і особисті результати, яких досягли кращі аси обох сторін (це саме доводить і разюча різниця в оцінці бойових досягнень пілотів протиборчих сторін: якщо Золоту Зірку Героя Радянського Союзу отримували за 16 збитих літаків ворога, то відповідний Залізний Хрест — мало не на порядок більше). Зокрема, як наголошує Л. Порицький (1996), «на рахунку німецького льотчика Е. Хартмана 352 збиті ворожі літаки... з яких 347 — радянських... 301 перемогу в повітрі одержав Г. Баркхорн, 222 літаки на рахунку Е. Рудорфера». Тричі Герой Радянського Союзу І. Кожедуб (народився в селі Ображієвка Сумської області в 1920 p.), «один із найталановитіших льотчиків–винищувачів, збив 62 бойові машини ворога (свій бойовий рахунок Кожедуб розпочав у липні 1943 року на Курській дузі, а до березня 1943 р. був льотчиком–інструктором навчального підрозділу ВПС. Е. Хартман теж воював не з самого початку війни. Вже в 16–річному віці він — «кваліфікований інструктор планерного спорту... Через два роки, у жовтні 1940 p., був направлений до навчального полку Люфтваффе... а на початку 1942 р. — у школу льотчиків–винищувачів». 5 листопада на Кавказі «відкрив рахунок збитим літакам». Його самого двічі збивали, він навіть побував у радянському полоні, однак «зумів утекти» й продовжив збільшувати свій бойовий рахунок. — М. Л.). На рахунку тричі Героя Радянського Союзу О. Покришкіна 59 перемог у повітрі», а двічі Герой Радянського Союзу «К. Євстигнєєв... 53 літаки збив особисто і три — у груповому бою».

Тобто якщо найкращі повітряні аси радянських ВПС мали на своєму бойовому рахунку десятки збитих ворожих літаків, то кращі німецькі — сотні. І що важливо, такий високий рівень бойової майстерності був у Люфтваффе масовим: «104 пілоти німецьких ВПС збили більше 100 літаків ворога кожен» (там само). Звичайно, наведені цифри не зовсім адекватно відображають рівень бойової майстерності льотчиків двох армій (різні умови та терміни навчання, технічний рівень літаків — до речі, на відміну від І. Кожедуба, О. Покришкін віддавав перевагу американським винищувачам, — озброєнь та їх обслуговування, кількості бойових вильотів, системи підрахунку тощо), однак загальна картина залишається незмінною.

Певно, саме це й спонукало дослідника історії авіації І. Гуляса дійти такого парадоксального, на перший погляд, висновку (1996): «Якби кількість нових (а отже, погано освоєних. — М. Л.) машин була більшою — масштаби нашої поразки були б ще гіркішими! Вкрай прикро визнавати, але ж кількісно Люфтваффе значно поступалося радянським ВПС. Секрет успіху німців не у кількісній перевазі, а в умінні раціонально використовувати свої сили».

Подібне мало місце й стосовно інших видів бойової техніки. Зокрема, як наголошував П. Григоренко, «коли б ці наші танки (Т–34 і КВ. — М. Л.), кількість яких лише у два рази поступалася всій чисельності фашистських танків, були використані належним чином, то противникові не допомогла б не тільки подвійна, а й десятерна їх перевага. З одними лише цими нашими танками можно було б не тільки протистояти гітлерівському танковому ударові, а й розгромити танкові угруповання ворога» (1991). Атож — якби належним чином...

Слід усе ж зазначити, що окремі вияви майстерності траплялися й серед радянських вояків, хоча масового характеру вони так і не набули. Тут варто згадати про славного, та чомусь маловідомого серед радянського загалу винищувача німецьких танків старшого лейтенанта Дм. Лавриненка, який у 28 боях, проведених у жовтні — грудні (загинув 18 грудня) 1941 р., знищив 52 німецькі танки (Порицький, 1999). Серед німців кращий показник належав капітанові М. Вітману, який лише на Східному фронті підбив 119 броньованих машин (загинув у серпні 1944 р. на Західному фронті, встигнувши знищити ще 19 танків союзних військ).

Потрібно зазначити ще одну тенденцію у підходах і оцінках радянських істориків. Заслужено вславляючи самовіддану працю тилу в забезпеченні фронту усім необхідним, вони натомість всіляко применшували значення допомоги, наданої СРСР західними союзниками. Інформуючи радянський загал про отримання Радянським Союзом «по Ленд–лізу 9,6 тис. гармат, 18,7 тис. літаків, 10,8 тис. танків», що «становило 2 % гармат, бл. 12 % літаків і 10 % танків... отриманих Рад. Армією за час війни», а також «400 тис. автомашин і 2,6 млн т нафтопродуктів [попри те, що цей перелік суттєво звужений, тут ще й узвичаєно зменшені справжні обсяги тих постачань — насправді, за документами Архівних фондів Російської Федерації (Северньїе... — 1993. — с. 608), було отримано 22195 літаків, 12980 танків тощо. — М. Л.)» (Великая Отечественная... — 1985. — с. 245), далі не забувають наголосити, що «загальний обсяг поставок був незначний і становив бл. 4 % щодо вітчизняного виробництва».

А й справді, що таке, скажімо, 2,3 млн тонн сталі, яку постачали союзники за п’ять років, якщо річне виробництво сталі в СРСР у 1945 р. перевищило 12 млн тонн. Воно–то так, якби тільки не одна особливість — і дуже суттєва: «то була не звичайна сталь... а сталь спеціальних сортів — броньова, авіаційна, надвисоколегована сталь для вироблення бронебійних підкаліберних снарядів (до війни їх у СРСР не було саме через відсутність відповідних сталевих сплавів)» (Кершенбаум, 2000). Після того, наголошує дослідниця, як «на початку липня 1942 р. німецька авіація вивела з ладу останній великий [алюмінієвий] завод на Волзі», в СРСР «крилатого металу» власного виробництва «більше не було». А без алюмінію та дюралю — до того ж у великій кількості — неможливо було випускати нові типи літаків, дизелі В–2, якими «оснащувались усі радянські типи важких і середніх танків та самохідно–артилерійські установки» тощо. Вже з грудня 1941 р. його завозили союзники — «в середньому 7 тис. т на місяць (в тому числі 5 тисяч — із США)», що «було більше, ніж була здатна дати вся промисловість СРСР до 22 червня 1941 року». Тож питання дослідниці про те, «чи міг би СРСР перемогти Німеччину» без цих «незначних» поставок союзників — не таке вже й риторичне...

Аж надто захопившись нарощуванням військової техніки, досягши на 1941 р. величезної кількісної переваги над Вермахтом, особливо щодо танків та літаків, військові керівники припустилися значного відставання у підготовці військ, штабів, командного складу всіх рівнів. Тож, на думку А. Філіппова (1992), «головний і єдиний прорахунок Сталіна» полягав у тому, що він «переоцінив боєздатність наших військ, які за кількістю дивізій та бойової техніки виглядали значно сильнішими за Вермахт»[95]. Саме тому, на думку цього історика, Сталін, «попри очевидну неминучість агресії Німеччини в червні 1941 р.», вирішив «не оголошувати загальної мобілізації і не вводити війська до передпілля укріпрайонів до нападу німців, оскільки вважав проведені весною 1941 р. заходи цілком достатніми, а армії прикриття зі 186 дивізій — здатними відбити будь–який несподіваний напад Німеччини та її союзників!»

Однак симптоми цієї «хвороби» РСЧА виявили себе ще задовго до початку Великої Вітчизняної. Зокрема, й на Халхін–Голі, де, «незважаючи на чотириразову перевагу в повітрі, початок конфлікту загрожував повною поразкою нашій авіації» (Можанин, 1999). Тож і тоді радянські війська потерпали від «панування» у повітрі японської авіації, яка, за визнанням Г. Жукова (згад. пр. — с. 169), «на початку кампанії... била нашу авіацію». Ситуацію вдалося переломити лише тоді, коли до Монголії, окрім замовленої додаткової авіації, прибула іде й «група льотчиків у складі двадцяти одного Героя Радянського Союзу на чолі з уславленим Я. В. Смушкевичем». І результати їх роботи, зазначає маршал (там само. — с. 149), «позначилися вже найближчим часом». Та й у «фінську кампанію» — хоч поповнення та підкріплення туди «надходили безперервно», однак, наголошує Мерецков, «не всі вони були використані належним чином» (1968. — с. 180).

І в 1940, і в 1941 роках на заваді цьому стояв ще один «низький рівень», а саме: низький професійний рівень вищого військового керівництва, яке у своїх діях продовжувало послуговуватися не лише суто військовими, а й так званими політичними міркуваннями. Так, під час героїчної оборони київського напрямку військами Південно–Західного фронту (саме вона, як свого часу Брестський мир, що теж призвів був до тимчасової окупації України німцями, дала такий вкрай необхідний Москві «передих»), керованого талановитими генералами Кирпоносом та Тупиковим, наголошує Григоренко, «бездарними розпорядженнями тодішнього нашого Верховного головнокомандування усі розумні фронтові заходи відмінялися, а війська фронту в кінцевому підсумку були поставлені в умови повної неможливості чинити ворогові ефективний опір». Незадовго до вторгнення Вермахту М. Кирпонос «дав розпорядження про зайняття польових позицій у прикордонних укріпрайонах Київського особливого військового округу». Та коли про це довідалися у Москві, то, за наказом Генштабу, «військам КОВО довелося залишити передпілля і відійти назад». Таку ж ініціативу виявив і Одеський військовий округ. І лише завдяки тому, що до її розгляду «справа не дійшла», наголошує маршал Мерецков (1968. — с. 205–206), «війська цього округу були напередодні війни, можна вважати, у бойовій готовності, чого не можна сказати про війська Київського особливого військового округу, а також про Західний округ».

Керуючись такими «міркуваннями», Сталін не дозволив своєму Генштабові своєчасно вивести Південно–Західний фронт з–під удару, через що й сталася трагедія, яку, за визнанням генерала Григоренка, «можна визнати найбільшою катастрофою Великої Вітчизняної війни» — київське оточення радянських війск. Утім, наголошують сучасні дослідники (Трубайчук, 1995. — с. 54), саме Вермахт мав зазнати тут нищівної поразки, оскільки «армії Південно–Західного напрямку переважали групу армій “Південь” з усіма союзниками Вермахту разом у людському складі (1,3:1); у артилерії співвідношення було таке — 1,4:1; у легких танках — 5:1; у середніх і важких танках — 3,6:1; у літаках — 2,5:1». Однак сталося протилежне: покликаючись на дані німецького командування, колишній генерал К. Тіппельскірх сповіщає (1956. — с. 194) «про взяття в полон 665 тис. вояків, захоплення 3718 гармат та 884 танків». Мине майже півстоліття після закінчення тієї війни, поки ці цифри підтвердять історики протилежної сторони...

Такої ж думки дотримується й згаданий І. Гуляс: «Уся дезорганізація виходила зверху. Острах “не дать повод агрессору” породив такі рішення, втрати від яких могли бути більшими, ніж від ворога». Та, зрештою, такими вони й були.

«Якість війни, — писав 6 липня 1942 р. О. Довженко (1995. — с. 290), — це якість організації суспільства, народу. Вся наша фальш, уся тупість, усе безм'язе і безмозгле ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний із сатрапством, — усе вилізає боком і котить нас, як перекотиполе по степах, по степах, по пустелях. І над всім цим — “Ми победім!” Звичайно, “победім”. Але ми... зрештою, самі переможені ходом історії і економічних кон'юнктур». Важко відмовити Олександрові Петровичу в далекоглядності — як у воду дивився...

Утрати дійсно були вражаючими: наприкінці 1941 р. СРСР втратив близько 2,5 мільйона самими лише військовополоненими. За даними німецьких архівів (Великая Отечественная... — 1998. — с. 518) кількість радянських військовополонених наприкінці 1941 р. сягла 3 906 765 осіб. А кількість військовополонених, захоплених радянськими військами за період з 22 червня до 31 грудня 1941 р., становила 10602 осіб (Гриф секретности... — 1993. — с. 391).