Розділ «15. Міф про «найлюдянішу людину» та геніальність «усеперемагаючого вчення»»

Відомі багатьом поколінням радянських людей приклади щодо особливої людяності В. Ульянова–Леніна давно набули чи не такої ж хрестоматійності, як, наприклад, серед християн розповіді про чудеса Христові. Для показу міфічності цього твердження стосовно колишнього «вождя пролетарів усіх країн» можна було б звернутися до численних спогадів його сучасників та соратників, зокрема й самої Н. Крупської (вельми характерною, скажімо, є широковідома нині розповідь Надії Костянтинівни про безжальну розправу завзятого мисливця Ілліча над зігнаними повінню у неймовірній кількості на невеличкий острівець зайцями, в той час як офіційна пропаганда широко тиражувала розповідь про те, як Ілліч під час полювання лисичку «пожалів»). Однак, аби унебезпечити себе від звинувачень у тенденційному підборі авторів (а може, у такому ж присікуванні до «дрібниць»), обмежимося відтворенням портрета цього злого «генія» XX століття, покладаючись переважно на його власні творіння, не нехтуючи при цьому і результатами окремих досліджень.

Ось, для початку, висновки відомого західного історика, котрий спеціально це дослідив, — вони наведені у статті Б. Нілана (1995), надрукованій у нью–йоркському часописі «ТАЙМ»: «Інколи стверджують, що то тільки під керівництвом Сталіна комуністи почали використовувати такі жорстокі методи, а от творець радянської держави Володимир Ленін, мовляв, не був таким кровожерним. Від подібного судження, ймовірно, не зостанеться й сліду після прочитання тому, що невдовзі вийде, озаглавленого “Секретные архивы Ленина”, у якому зібрані досьє з ленінської канцелярії. Редактори книги — американський історик Річард Пайпс з Гарвардського університету та російський вчений Юрій Буранов. Пайпс завжди жорстко ставився до Рад. Однак, за його словами, працюючи з архівами Леніна, він “усе ж трішки сподівався” знайти у вождя хоч якісь людські риси. Та, як заявив Пайпс, він, навпаки, “виявив, що то була ще більш жорстока та байдужа людина”, аніж усі вважали...».

Подібної думки дотримуються, й російські автори. Зокрема, сучасний дослідник історії російського більшовизму І. Бунич охарактеризовує «самого человечного» (1994. — с. 38–59) як «гнучкого реаліста, безпринципного і жорстокого», екстреміста «у кожному прояві», якому, «поряд із вражаючою працездатністю та маніакальною гіпнотичною силою притягання до себе найкровожерніших покидьків», були також притаманні «шалена жага влади та суто азійські диктаторські замашки» і який, не вагаючись, вимагав «вирішити проблему... багатих класів», «козаків», «куркулів, попів та поміщиків» «шляхом поголовного їх винищення...». Саме «особистіякості вождя», на думку відомого радянського історика і філософа, генерала Д. Волкогонова (1997. — с. 461), посприяли тому, що після нього «найважливішою рисою більшовика стали ненависть до класових ворогів, непримиренність до імперіалізму, вороже ставлення до всього несоціалістичного, немарксистського, неленінського...» На цих же рисах вождя наголошував і відомий російський кінодраматург Є. Г абрилович, котрий — «спільно з режисером Юткевичем» — написав про нього три сценарії (1996. — с. 226–228, 357): «Ленін ненавидів (тут і далі виділено Є. Г. — М. Л.) тих, хто був незгідний з ним... Нещадний і жорстокосердний... ненавидів він люто. Люто і жорстоко». І сам більшовизм «все щільніше робився зліпком із ленінського характеру: нетерпимість, беззаперечність, упевненість лише у своїй правоті... Такою стала і Партія — ненавидною». Та й самі правителі «з кожним кроком ставали все самовпевненішими, брехливішими, безсоромнішими, кривавішими...» І — як наслідок — «з кожним кроком вивітрювався моральний рівень країни...»

А московський історик, колишній викладач і керівник кафедри міжнародного комуністичного руху у Вищій партійній школі в Москві А. Латишев, який, за власним визнанням, у 1991–1995 рр. опублікував у газетах і журналах «понад 70 статей з ленінської тематики, у яких “розсекретив” понад 100 ніколи не публікованих раніше робіт Леніна», дійшов висновку (1996. — с. 9, 227, 239), що «навіть ВЧК була гуманнішою, ніж Ленін», який, наголошує автор, «з безмежною жорстокістю ставився до своїх співвітчизників». Це, серед іншого, потверджується і тією вражаючою безвідповідальністю, з якою цей безжальний монстр XX століття втягнув сотні мільйонів людей у авантюру, моторошні наслідки якої перевершили усі знані людством катаклізми. На цьому тлі дійсно геніальною виглядає передбачливість «залізного» канцлера Німеччини О. Бісмарка, який, кажуть, у відповідь на вихваляння принад новітнього революційного вчення Маркса твердо заявив, що, коли навіть воно таким і є, то все одно він не допустить, аби випробування нової теорії проводилося на німецькому народові, порадивши обрати для цього «країну, яку не жаль»... Ленін же, навпаки, присвятив усе своє життя саме втягуванню гігантських мас людей у експеримент, можливі наслідки якого осягнути не міг та, певно, і не хотів...

Як відомо, навіть негативний результат, отриманий у будь–якому дослідженні, теж результат. Незаперечна цінність довготривалого експерименту, про який тут йдеться, полягає саме у тім, що він наглядно й переконливо показав людству, що йти цим, проголошеним ще молодим В. Ульяновим «іншим шляхом», не варто, бо то глухий кут для поступу. Обіцяні принади «нового» світу виявилися усього лише примарними цяцянками для одурених — як наголошує професор Одеського університету Є. Присовський (1996), «не порядність, а безсовісність, не скромність, а пихатість, бундючність, не братерство, а шовіністична ненажерність і обмеженість, не вміння жити для людей, а намагання ухопити жирніший шматок життєвого пирога, не єдність, а повний розрив між словом і ділом, між лозунгом, закликом та реальним способом як власного життя, так і життя народу — ось справжні ознаки» новоствореного комуністичного режиму, його людиноненависницької моралі. Та вони настільки майстерно приховувалися ідеологічними завісами, що необхідний був тривалий час, ба більше — «мав статися вибух у житті суспільства, що стався у серпні 1991 р., щоби ці істини повністю відкрилися кожному... щоб і Ленін розкрився перед нами не як зразок людяності та простоти, а як кривавий ідол, надихач масових убивств». Жаль тільки, що за набуття цього досвіду людству, зокрема й українцям, довелося сплатити таку неймовірно велику, неймовірно моторошну ціну. Та найбільш незбагненним, як на мене, є те, що й донині існує ще чимало людей, яких цей жахливий імперичний набуток, схоже, так нічому й не навчив, ба більше — вони палко закликають поновити той «експеримент»...

Усі ідеї світу не варті однієї сльози дитини, стверджував мудрець. Здавалося б, як взагалі можна порівнювати таку «дрібничку», якою є сльоза дитини, і ідею, яка може зробити щасливим (чи нещасливим) усе людство?! А дуже просто: ідеї, здатні спричинити появу сліз бодай дитини, ніколи не зможуть ощасливити й усіх. Чергова — марксистсько–ленінсько–сталінська — спроба реалізації старої, як світ, ідеї побудови комуністичного «раю» за відомою формулою «від кожного за здібністю, кожному — по потребі», опрацьована основоположниками марксизму, перетворена у «інструкцію до дії» ленінцями і впроваджувана протягом десятиліть сталінцями, спричинила до пролиття бездонних океанів сліз та величезних рік крові, супроводжувалася масовим геноцидом та етноцидом, обумовила виникнення найжорстокіших воєн та небачених екологічних катастроф, буквально «до основання» потрясла як земну цивілізацію, так і саму Землю. Які ж іще потрібні теоретичні обґрунтування її хибності, небезпечності, нарешті, злочинності, коли практика (єдино вірний і незаперечний критерій істинності всякої теорії, як наголошували ще недавно самі марксисти–ленінці) з усією незаперечністю показала неспроможність та злочинність цієї антилюдської ідеології! Скільки ж іще маємо хапатися голими руками за розжарену праску, аби нарешті впевнитись, що це не найкращий метод визначення її температури, як і термостійкості власної шкіри! Невже кількох моторошних десятиліть для цього все ще замало, і ми знов піддамося на знайомі заклики повірити — хоч би й востаннє! — усе тим же сліпцям, які вкотре рядяться у поводирі до примарного «ельдорадо», знову змусимо себе забути, куди невідворотно приводить ця дорога, вимощена їхніми «благими» намірами?

Мабуть, багатьом стражденним та зневіреним в Україні аж у голові паморочиться від масштабів тих обіцянок, які так узвичаєно щедро, мов з чарівного рогу достатку, розсипають новітні комунобільшовики. Але чому ж тоді, коли упродовж семи з лишком десятиліть їх влада на цій землі була ще більш глобальною та необмеженою, аніж у будь–якої з відомих деспотій, вони так і не спромоглися створити не те що обіцяного комуністичного раю, а навіть суспільства з більш–менш життєздатною економікою та більш–менш пристойними демократичними засадами? Чи все ж створили (бо зараз колишні партноменклатурники, що і тоді, дійсно, жили, як в раю, і за нинішньої «демократичної української» держави не бідують, полюбляють нагадувати, як нібито «добре було тоді» усім без винятку радянським людям)?

Та про це — згодом, а зараз повернімося до предмета нашого розгляду. І почнемо з моменту появи на світ цілком закономірного виплоду процесу «революційного оновлення світу» — масового запровадження більшовиками (а вони, взагалі, виявилися надзвичайно винахідливими щодо запровадження різних нововведень, спрямованих на масові винищення людей — досить згадати використання децимації, себто розстрілу для застороги кожного десятого, зокрема серед донського козацтва, створення концтаборів, формування так званих трудармій тощо) вже дещо призабутих на ту пору світом розстрілів заручників — бажано дворянського походження, бо що можна експропріювати у «простих»? Тож і не дивно, що зродилося воно саме в «колисці революції» і саме з подачі вождя, який, після вбивства 30.08.1918 р. в Санкт–Петербурзі Урицького [як наголошує І. Бунич (1994. — с. 41–44), сам Ілліч його й наказав «ліквідувати» за те, що той разом із Володарським переправив 78 мільйонів золотом «кудись наліво через приватні банки у Скандинавії», в той час як мільярди переправлялися до певних європейських банків з наказу чільного експропріатора] вирішив на білий терор відповісти червоним (не обмине ця доля й України — 18 травня 1919 р. голова Всеукраїнської ЧК М. Лаціс у газеті «Известия ВУЦИК» сповістить про запровадження «червоного терору» в Україні).

«Ось бачите, — чую вже голос запопадливого більшовика–ленінця, — він просто був змушений!» Воно нібито так — дійсно, «змушений», але, як любив примовляти у дискусіях з радянськими «визволителями» Чехословаччини зразка 1968 р. такий собі начитаний місцевий опонент, про що розповів у книзі «Освободитель» учасник тих подій В. Суворов, «Леніна уважно читати треба, батечку». А тоді виявиться, що, на відміну від так званого «білогоруху», який виник й справді вимушено — як реакція російського дворянства на жовтневий 1917 р. заколот «голоти» (це, зрозуміло, не дає жодних підстав для найменшого виправдання «білого» терору), майбутні більшовики, вустами Ульянова–Леніна, ще в травні 1901 року (стаття має доволі символічну назву: «З чого почати?») однозначно заявили: «...ми ніколи не відмовлялися і НЕ МОЖЕМО відмовитися від терору. Це одна із воєнних дій, що може бути придатною і навіть необхідною у певний момент битви» (ПСС. — т. 5. — с. 7). Тож має цілковиту рацію відомий генетик академік В. Войтенко, коли доходить висновку (1997. — с. 65), що «дірка в тому місці, де у людей буває душа, виникла у Леніна задовго до революції».

Подальші застереження майбутнього вождя «від захоплення терором, від визнання його головним засобом боротьби» — то лиш про людське око, бо, як вже невдовзі покаже практика більшовизму, саме кривавий «революційний» терор та не менш кривава беззастережна брехня стануть наріжними каменями комунобільшовизму. Як наголошує сучасний російський філософ О. Ціпко (1990), хоча окремі автори й досі переконують читача, «нібито в теорії Маркса насильство відіграє другорядну, незначну роль, обмежується функцією повитухи, що вивільняє плід від пуповини», насправді ж саме «насильство у Маркса і Енгельса виступає у ролі творця нового життя», оскільки перехід до диктатури пролетаріату можливий лише шляхом масового запровадження терору і насильства.

Скористаймося ж порадою начитаного пражанина і бодай продивімось дійсно багатий ленінський спадок. Звичайно, лиш те, що пильні охоронці «класової чистоти» пропустили до широкого вжитку, себто до відкритого «повного» зібрання творів — але й цього цілком достатньо, аби кров захолола в жилах! Почнемо з листа товаришеві по партії і соратникові від 26.06.1918 (Ленин. ПСС. — т. 50. — с. 106): «Тов. Зинов’єв! Тільки сьогодні (Володарського–Гольдштейна вбито 20.06.1918. — М. Л.) почулив ЦК, що в Пітері робітники (виділено В. Л. — М. Л.) хотіли відповісти на вбивство Володарського (теж прибраного своїми, наголошує І. Бунич. — М. Л.) масовим терором і що Ви (не Ви особисто, а пітерські чекісти) утримали. Протестую рішуче!» Володимир Ілліч поки що тільки «протестує» — уже невдовзі він вимагатиме широкого і якнайрішучішого впровадження цієї життєво важливої складової комунобільшовицького режиму. Ось лише дві із таких вказівок, відправлених ним в один день, 09.08.1918 (зверніть увагу — задовго до того, як вождь «змушений» буде відповісти червоним терором). Лист Г. Федорову, «голові Нижньогородської губради»: «У Нижньому явно готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили... навести відразу (виділено В. Л. — М. Л.) масовий терор,розстріляти і вивезти сотні повій, які споюють солдатів, колишніх офіцерів і т. ін.» А ось телеграма Пензенському губвиконкому (там само. с. 143): «Отримав Вашу телеграму. Необхідно... навести нещадний масовий терор проти куркулів, попів та білогвардійців». Уточнення про те, проти кого він має бути спрямований, — лише задля красного слівця: хто за таких умов, тобто нещадного і масового терору, буде розбиратися, чи ти дійсно «опіум для народу», а чи просто під гарячу руку потрапив! А потрапити під гарячу руку Ілліча — не приведи Господи! Так, 10.09.1918 на шляху «кремлівського мрійника» раптом каменем лягла Казань, а «товариш Троцький», від якого якраз і вимагалося «нещадно і масово», раптом візьми і завагайся — ціле місто все ж таки... І що ж «найбільший гуманіст» Ленін? Він, як завжди, на висоті вимог революційного моменту — саме уособлення «революційної принциповості» (там само. — с. 178): «...здивований і стривожений сповільненням операції проти Казані, особливо якщо повідомлене мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити супротивника, є вірним. Як на мене, не можна жаліти місто та відкладати далі, оскільки необхідне нещадне винищення, якщо тільки вірно, що Казань у залізному кільці»[58]...

Але, може, то якийсь прикрий поодинокий випадок, зовсім не характерний для керівного стилю вождя? Якраз навпаки — цілком характерний. Скажімо, в тому ж таки 1918 р. він вимагав від голови надзвичайної комісії Бакинського Раднаркому (Латышев, 1996. — с. 20) підготувати «все... для спалення Баку дощенту», а 28 лютого 1920 р. посилає таку телеграму в Реввійськраду Кавказького фронту (там само. — с. 20–21): «Смилзі та Орджонікідзе. Нам до зарізу потрібна нафта. Обдумайте маніфест до населення, що ми переріжемо всіх (у Майкопі та Грозному. — М. Л.), якщо вони спалять і зіпсують нафту та нафтопромисли. (ЦПА НМЛ. — Ф. 2. — Оп. 1. — Д. 13067)». Як бачимо, масовий терор був для найбільшого «гуманіста» всіх часів і народів аж ніяк не пасербком, радше навпаки: «...ставлення до терору, що його виявляють на ділі у парламентських промовах, газетних статтях... то розбещення (виділено В. Л. — М. Л.) революційної свідомості робітників», — роз’яснює Ленін (ПСС. — т. 40. — с. 57) тим слабкодухим, кому ще невтямки, що без масового терору більшовицький режим просто не може існувати.

Не обминула, звичайно, ця гірка чаша і України — про це, зокрема, у 1920 р. писав всесвітньо відомий письменник та гуманіст В. Короленко до А. Луначарського, протестуючи «проти безглуздих розстрілів і проти убивств дітей» і просячи милосердя хоча б щодо дітей. У своїх листах Короленко, зокрема, наводить приклад, коли в Полтаві — батьківщина Луначарського! — серед 9 розстріляних «в адміністративному порядку», сиріч без суду, що, як запевняв його «один із відомих членів Всеукраїнської ЧК», робилося, зрозуміла річ, лише «для блага народу», були «одна дівчина 17 років та ще двійко малолітніх». Та «наркомпрос» Луначарський, знаючи позицію вождя у цих питаннях, навіть не відповів на жоден із численних листів Короленка. Згадані масові розстріли «в адміністративному порядку» — теж одна із «революційних» пристрастей всеохопного «хлопченяти з розумними очима та чолом високим та ясним».

Про прямі накази Леніна на масові розстріли без суду і слідства під час громадянської війни вже говорилося, однак і після її закінчення він не заспокоївся. Так, «у травні 1922 року в розпал кампанії по розграбуванню церков Ленін, як завжди “строго таємно”, наказує: “...вилучення цінностей, особливо найбагатших лавр, монастирів та церков, має бути здійснене з нещадною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись та в найкоротший термін. Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії та реакційного духовенства вдасться під цим приводом розстріляти, тим краще”» (Латышев, 1996. — с. 148). А 15.05.1922 Ленін посилає додаток до проекту «Вводного закона к уголовному кодексу РСФСР», який фактично був спрямований на одне — якомога більше розширити «розстрільні» статті (ПСС. — т. 45. — с. 189): до вже існуючої редакції — «революційним трибуналам надається право застосування у якості вищої міри покарання — розстрілу за злочини, передбачені статтями 58, 59, 60, 61, 62, 63» — «великий гуманіст» вважав за вкрай необхідне «додати статті 64, і 65, і 66, і 67, і 68, і 69 (ще радикальніше підходив до цього питання здібний учень кремлівського Гуру, керівник Всеукраїнської ЧК у 1919–1921 pp. М. Лаціс, який пропонував взагалі не обтяжувати себе — навіть формально — щонайменшими юридичними процедурами: «не шукайте на слідстві доказів», повчав він чекістів, лише гляньте на руки того, хто до вас потрапив, «якщо білі — стріляй» — та й по всьому... — М. Л.)».

Але й цього колишньому адвокатові, себто фаховому захисникові прав громадян, «законникові», що поклав своє життя на те, аби встановити владу, «не обмежену жодними законами», звісно, мало — у супровідному листі наркомові юстиції Д. Курському він наголошує: «По–моєму, треба розширити використання розстрілу... до всіх видів діяльності меншовиків, с.–р. (соціалісти–революціонери або есери. — М. Л.) і т. ін.» Через день (там само. — с. 190) посилає тому ж Курському «начерк додаткового параграфа Карного кодексу», який супроводжує додатковим роз’ясненням: «...основна думка, сподіваюсь, ясна... відкрито виставити принципове... положення, яке вмотивовує суть та виправдання терору, його необхідність, його межі (нижче він їх сконкретизує: «формулювати треба якомога ширше...» — М. Л.). Суд повинен не усувати терор... а обґрунтувати і узаконити його принципово...» А зроблене лише два роки тому, в доповіді на першій сесії ВЦВК VII скликання 2 лютого 1920 р. запевнення (Ленин. ПСС. — т. 50. — с. 101) про те, що як тільки більшовики «отрималирішучу перемогу», то «ще до закінчення війни... відмовилися від застосування смертної кари і цим показали, що до своєї власної програми ми ставимося так, як обіцяли... Тож я вважаю, сподіваюся і певен, що ВЦВК одностайно підтвердить цей захід Раднаркому... аби застосування смертної кари у Росії стало неможливим» — відкинуте вбік впало, тихенько дзенькнувши, як вже вистрілена, а отже, непотрібна гільза...

А щодо геніальності самого «всеперемагаючого» вчення — надамо слово колишньому першому секретареві Полтавського обкому КПУ, членові ЦК КПУ та ЦК КПРС Ф. Моргуну (1995), який не із чужих слів знає теорію і практику ленінського вчення: «Більшовизм спотворив та довів до абсурду соціалістичну ідею, побудував тоталітарну державу, в якій нема місця ані економічній, ані людській свободі. Соціалісти Заходу будують громадянське суспільство з ринковою економікою, вони авторитетна сила цього суспільства. На ідеях ленінізму–сталінізму його не побудуєш. Сумно, коли деякі ліві сили продовжують триматися за сталінізм як прапор свого руху. Перспективи у нього нема»[59].

Та й інший професійний московський ідеолог, колишній начальник Інституту воєнної історії Д. Волкогонов, признавшись, що йому, «людині, що довгий час боролася за реалізацію догматизованих постулатів марксистсько–ленінскої ідеології, говорити таке непросто, навіть важко», змушений був визнати (Генерал Дмитрий Волкогонов... — 1990): «Що таке комуністична перспектива... що нового можемо сказати про цю перспективу? По суті — нічого. Тоді навіщо ставити таку химерну мету? (Виділено Д. В. — М. Л.)».

Але останні й досі роблять вигляд, буцімто знають, що і як, оскільки до зубів озброєні «найпередовішим» вченням всіх часів і народів. Щоправда, переборовши майже генетичний страх перед щонайменшими спробами коригування узвичаєних постулатів, і вони змушені — на потребу дня — вдаватися нині до певних, я б навіть сказав, корінних замін особливо потьмянілих партійних догм — скажімо, виступати «за багатоукладну економіку», в той час коли «Маніфест Комуністичної партії» Маркса — Енгельса недвозначно наголошує на тому, що взагалі «комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (Маркс К., Енгельс Ф., 1972. — с. 40). Та задля відвоювання владних позицій, певно, і не на такі поступки можна погодитись.

Не маючи за душею ніякої серйозної альтернативи європейській, тобто ринковій моделі економічного розвитку, що упевнено опановує світ, і переконливо продемонструвавши усьому світові, чого варта їх власна «модель», наші «вічно вчорашні» у разі захоплення ними влади змушені будуть й собі «капіталізуватися», себто стати на рейки ринковості. Утім, колишня компартійна верхівка практично вже давно це вчинила, «приватизувавши» партійні кошти, які жодним чином не були, власністю самої лише партноменклатури (як і партії в цілому, позаяк упродовж усього періоду існування злочинного режиму її керівництво, узурпувавши владу в державі, постійно запускало руку до державного бюджету). Або — знов намагатися реанімувати конаючу серед уламків колишнього соцтабору, остаточно збанкрутілу азійську, чи то пак «соціалістичну», економічну модель, відновлення якої потребуватиме невідворотного повернення й горезвісного сталінського «порядку».