Розділ «14. Міф про те, що в Новоросії та Донбасі «зроду старої України не було»»

Усе ж таки оце зумисне змішування, ототожнення понять «руський» та «російський» здатне призвести до суттєвої плутанини у будь–якому питанні, надто якщо врахувати ще й характерну особливість людської натури: чим менше знань, тим більшу категоричність висновків дозволяє собі їх носій. Ця риса надзвичайно притаманна численним «знавцям» України, історії та культури українського народу, котрі, аж ніяк не соромлячись за відсутність глибоких знань у відповідній царині, із легкістю вдаються до «глобальних» висновків.

От і «ледве чи не наполовину українець» О. Солженіцин (1990) безапеляційно, як і більшість росіян, коли справа стосується «українського питання», заявляє, що, мовляв, у Новоросії, в Криму, в Донбасі «зроду старої України не було». А от коли б не ототожнювали двох згаданих понять, то чимало обумовлених цим непорозумінь одразу ж прояснилися б. І не лише щодо «древнього російського міста Миколаєва», а й стосовно не менш «древньої російської» Одеси, та й Новоросії в цілому[57]...

То ж спробуймо з’ясувати, чи була в минулому і на яких саме землях «стара» Україна? Коли саме і як вона зникла та куди поділася? І яким чином раптом з’явилася Новоросія, себто «нова Росія»? Ось як визначав козацькі землеволодіння визначний дослідник історії Січей Д. Яворницький (1990. — с. 13–25). Запорозькі землі на Правобережжі охоплювали територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра та Бугу на півдні. Західним кордоном були річки Буг та Синюха. Північною межею на Лівобережжі була річка Оріль, а південною — Конка. Далі на схід запорозькі землі тяглися аж до Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси та гирла Кальміуса до Азовського моря.

Первісно всі ці території були надані Запорізькому війську спеціальними указами. Ось що пише про це А. Скальковський, якого доктор історичних наук Л. Залізняк (Нарис... — 1994. — с. 189) вважає за «офіційного історика Новоросійської губернії» (1846. — ч. І. — с. 29–34): «...давні права, володіння і вольності Запорозького війська, визнані грамотами Сигізмунда І та Стефана Баторія (в року 1576 місяця Августа 20 дня)», пізніше були підтверджені «в царських грамотах, даних Кошовим Запорозьким... від імені Російських Монархів». Та вже «дуже скоро після приєднання України до Росії російським власникам були передані величезні угіддя з числа українських державних (військових) земель» (Коваленко. Грозит ли... — 1992).

А вже з середини XVIII ст., наголошує Л. Залізняк (там само. — с. 194), російський царат розпочинає справжній «наступ на запорозькі землі» — 1746 р. була відрізана їх східна частина по річку Кальміус на користь донських козаків... В 1751–1752 рр. збудовано фортецю святої Єлизавети (нині — Кіровоград), що стала центром так званої Нової Сербії (ці землі зайняли переселенці, зокрема з Сербії). Запорозькі землі від Дніпра і Тясмина до Синюхи на заході уряд віддав переселенцям: сербам, угорцям, болгарам, росіянам–розкольникам, українцям зі Слобідської України. їхні воєнізовані поселення були покликані протистояти господарям цих земель — запорожцям. Друга частина цих переселенців зайняла північно–східні запорізькі угіддя навколо фортеці Бахмут — так звана Слов’яносербія. Достатньо побіжно глянути на видрукувану в наш час кольорову мапу України третьої чверті XVIII ст., аби упевнитись, що Новосербія та Слов’яносербія були створені Російською імперією зовсім не випадково — наче два тонкі та довгі ножі–стилети, уп’ялися вони з двох боків у тіло України, начисто відтявши Запоріжжя від Гетьманщини та Слобожанщини.

У 1764 р. уряд Росії, розцінивши виступ запорожців на захист своїх прав як бунт, ухвалив рішення про заснування Новоросійської губернії, до якої увійшли Новосербія, Слов’яносербія і так звана Українська лінія (воєнізовані поселення на запорозьких землях від річки Синюхи до Сіверського Дінця)... У той час як запорозькі землі Правобережжя «увійшли до складу» Новоросійської губернії, запорозькі землі Лівобережжя теж не залишилися поза імперською увагою — їх відшматували на користь Азовської...

Уже після зруйнування Січі, коли виникла потреба у війську, Потьомкін, що свого часу «з власного бажання увійшов до [запорозького] війська у Кущівський курінь» та був прозваний козаками «Грицьком Нечосою», одразу ж, наголошує А. Скальковський (1846. — ч. III. — с. 320), «згадав тоді про “братчиків Запорожців”» — було спішно набране «доброхітне» Чорноморське козацьке військо під проводом А. Головатого, а «невдовзірозпочата з Турцією війна (1787–1791 pp. — М. Л.) довела всю корисність цього козацтва».

Майже століття тому секретар австрійського посольства у Москві Й. Корб так охарактеризував значущість українських козаків для московського війська (Січинський, 1992. — с. 126): позаяк московське військо «б'ється лише зі страху перед царськими карами і не знає почуття власної гідности (як зазначав Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 28)) новоутворений «московський тип» російської людини, який «психологічно є сплав північного великороса з кочовим степняком», взагалі існував «без будь–якого воїнського духу», позаяк «у Москві згасла київська поезія воїнського духу». — М. Л.) і хоробрости» і «дуже швидко піддається паніці (таке, зокрема, сталося й під час сутички кількісно переважаючої російської армії з корпусом шведського генерала Левенгаупта коло Лісної в 1708 p., коли лише екстраординарні заходи самого Петра І, який, як описує перебіг тої баталії «Історія Русів», «виставив поза фронтом і з флангів малоросійських козаків із суворим наказом рубати шаблями та колоти списами всіх, хто під час бою подасться назад», врятували його армію від поразки. — М. Л.)», то, наголошує Корб, «важливим скріпленням для царських (військових) сил є козаки. Московити схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і стараються втримати їх вірність найщедрішими обіцянками, щоб вони (козаки) не задумували перейти до поляків, бо разом зі своїм переходом вони можуть забрати з собою цілий нерв московського війська». І недарма — козацьке військо не раз демонструвало свою звитягу.

Так, 13 вересня 1789 р. три кінних та три піших полки козаків під проводом Чепіги та Головатого разом із корпусом Дерібаса «взяли приступом замок Єнідуя у Хаджибеї й дали початок нинішній Одесі, бо коли там збудована була в 1793 р. фортеця, вони оселилися перші окремою слобідкою чи передмістям на “Пересипу”» (Скальковский. Назв. пр. — с. 216, 233). Таким чином, Одеса, які, скажімо, Севастополь, не виникли на порожньому місці. До речі, поселення слов’ян, котрі поступово змінили свою назву на Гаджибей, відомі із письменних джерел 1415 р. як Кацюбії (Змієнко, 1996). Тож насправді у 1794 р. відбулося не так заснування Одеси, як чергове перейменування Кацюбіїв–Гаджибея...

Ну, а тепер кілька штрихів щодо того, хто ж населяв цю саму Новоросію у різні часи (Заставний, 1993. — с. 105): «У 1763–1764 pp. національний склад населення Новоросії характеризувався такими показниками: українці займали 74,81 %, росіяни — 12,05 %, «волохи» — 9,19 %, серби — 2,08 %, поляки — 0,83 %, болгари — 0,24 %, угорці — 0,14 %, німці — 0,09 %, татари — 0,06 %, грузини — 0,06 %, інші — 0,24 %». А як змінилися ці показники упродовж наступних півтора століття? «За даними перепису населення 1926 р., в степових районах України, які в основному збігалися з Новоросією, налічувалось 5568 тис. чол., у тому числі 3674 тис. (66 %) українців, 798 тис. (14,3 %) росіян, 396 тис. (6,1 %) євреїв, 206 тис. (3,78 %) німців, 34 тис. (0,6 %) поляків, 460 тис. (8,3 %) представників інших національностей» (там само. — с. 106).

Тож Л. Залізняк має всі підстави стверджувати (назв. пр. — с. 205), що «українці завжди становили більшість населення Новоросійської губернії. Тому імперський уряд послідовно провадив щодо них політику етноциду». Масові депортації українців до північних та східних районів Росії, а також зустрічне переселення росіян в Україну стали одними із наріжних каменів ленінсько–сталінської національної політики. При цьому, як наголошує в журналі «Дружба народів» В. Коваленко (1995), «переселення росіян було аж ніяк не спонтанним, а ретельно планувалося Кремлем: кількість, термін, заходи матеріального заохочення, забезпечення транспортом, житлом тощо».

А ось і деякі результати цієї політики (Заставний, 1993. — с. 108): «національний склад жителів Одеської, Миколаївської та Херсонської областей за даними повоєнних переписів:

у 1959 році українці тут, відповідно, становили 55,4 %, 81,1 % і 81,0 % (росіяни — 21,7 %, 13,7 % і 15,6 %);

у 1970 році українці — 55,0 %, 78,8 % і 78,3 % (росіяни — 24,2 %, 16,1 % і 18,1 %);

у 1989 році українці — 54,6 %, 75,6 % і 75,8 % (росіяни — 27,4 %, 19,4 % і 20,2 %)».

Як бачимо, і в повоєнні роки, незважаючи на помітне збільшення частки росіян — що не в останню чергу обумовлене посиленням політики зросійщення — українці в усіх областях так званої Новоросії становлять абсолютну більшість. Та це жодним чином не заважає панам солженіциним та іже з ними, у повній відповідності до валуєвських настанов, затято стояти на своєму: «не було» — і все тут!