Розділ «24. Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.»

Якби Сталін справді готувався до оборони, то:

— не припустився б такого виключно наступального перекосу структури армії, формуючи та оснащуючи величезну кількість (більше, аніж у всіх армій світу разом!) чисто нападницьких військових формувань, абсолютно неефективних в оборонних боях: надпотужних «ударних» армій, військово–повітряних, кавалерійських та гірсько–стрілецьких корпусів тощо; такого ж перекосу було допущено й у розробці та виготовленні нових зразків озброєнь — показовою є, зокрема, відмова Сталіна від створення стратегічної авіації, яку, до речі, — і з тих же міркувань — навіть не намагався створити й Гітлер;

— не нехтував би підготовкою військ, у тому числі й авіації, до ведення бойових дій у обороні, відпрацюванням питань взаємодії військ для відбиття нападу... Ось лише одне свідчення із мемуарів генерала М. Попеля (1968. — с. 9), який на той час був заступником командира 8–го механізованого корпусу з політпідготовки: «У штабних іграх (у квітні 1941 р. у штабі армії в Рівному вони «програвали» початок війни. — M. Л.) і на навчаннях ми — боронь Боже! — аж ніяк не припускали переваги сил противника. Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв... У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження у повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас навіть не було задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...» А вже 23 липня стоси карт чужих територій, «за якістю, — зазначив у своєму щоденнику колишній перекладач і зондерфюрер у штабі 3–ї піхотної дивізії Вермахту Г. Роде (пізніше — завідувач кафедри східноєвропейської історії Майнцського університету), — значно кращі (вся Східна Пруссія як на долоні)» за німецькі, були захоплені в приміщенні штабу 3–ї армії РСЧА у Гродно (Отечественная история. — 1993. — № 4. — с. 26).

Дозволимо собі таке риторичне запитання: до яких це дій готувалися зосереджені коло кордонів та повністю налаштовані до бою радянські війська, командири яких, не маючи карт власної території, були завбачливо екіпіровані картами районів «на захід від кордонів» СРСР? До речі, таке ж сталося й перед «визвольним» походом 1939 р., згадує доктор історичних наук, колишній перекладач Сталіна й Молотова В. Бережков (1989), якого на ту пору було відряджено на Дніпровську флотилію, коли кораблі флотилії, «піднявшись уверх по Дніпру та Прип'яті, на світанку 17 вересня разом з іншими частинами Червоної Армії вступили на територію Польщі, маючи карти (теж території «на захід від кордонів» СРСР. — М. Л.) з позначенням лінії, на якій ми зустрінемося з німцями...»

Першим, звільнившись від радянського фальсифікату вселенського масштабу, задав собі це сакраментальне питання — і згодом блискуче, аргументовано, що називається, з фактами на руках, відповів на нього наш земляк, відомий широкому загалові під іменем Віктора Суворова (справжнє прізвище Резун), колишній старший офіцер союзного Головного розвідуправління, автор багатьох бестселерів. Під сучасну пору на Заході вже створилася ціла так звана «ревізіоністська школа» (Запевалов, 1995), до якої, окрім В. Суворова, відносять таких відомих істориків, як Мазер, Топич, Хоффман (хоча у своїх дослідженнях, які стосуються початку Другої світової війни, я намагаюся — за незначними винятками — не використовувати конкретних фактів, наведених В. Суворовим, а дошукуватися власних аргументів, однак сам напрям такого пошуку є безперечним результатом впливу висунутої ним концепції).

Останнім часом, особливо після демонстрації — спочатку російським, а затим і українським (червень 2000 року) телебаченням — документального серіалу В. Синельникова «Останній міф», інтерес до цієї концепції значно зріс. До того ж її обговорення, яке раніше обмежувалося доволі вузьким колом істориків і колишніх військовослужбовців, нині вихлюпнулося на широкий загал. При цьому ще виразніше виявилася тенденція у ставленні до концепції Суворова: якщо прихильники цієї точки зору знаходили все нові й нові докази на її користь, то противники, так і не спромігшись спростувати наведені аргументи, відкидають її за відомим принципом — «цього не може бути, бо цього не може бути взагалі». Натомість вони (в суто компартійному стилі) вдаються до знеславлення самого автора. Представники колишніх радянських ідеологічних інституцій та відставники радянських збройних сил не припиняють наголошувати, що «він зрадник», і тому будь–які його твердження принципово не можуть бути правильними, а колишні професійні знавці історії ВКП(б)–КПРС погордливо закопилюють губи — який, мовляв, це для нас авторитет, коли він навіть «не історик».

Проте відомо немало випадків, коли нібито «нефахівці» робили вражаючі відкриття в різних галузях науки, бо, як любить повторювати згадуваний доктор історичних наук Л. Залізняк, важливо не стільки те, що саме той чи інший дослідник закінчив, здобуваючи освіту, як те, що він прочитав після того, а надто — що написав, бо якраз останнє найбільш сприяє систематизації набутих знань. А те, скільки прочитав В. Суворов, можна лише спробувати уявити, адже наведена в його працях кількість використаних джерел — якою б величезною вона не видавалася — то, звісна річ, лише частина опрацьованого ним матеріалу. Врешті–решт, саме «не–історикові» В. Суворову вистачило розуму, і не менше — мужності, аби зняти полуду з очей і відмовитися й далі перебувати у звичному річищі історичних стереотипів, у той час як тисячі фахових істориків десятки років покірно пережовували нав’язану владою ідеологічну жуйку, видували з неї химерні гумові бульбашки і авторитетно запевняли всіх утому, нібито це і є справжня історія. Вони й тепер поважно роздувають щоки і, не кліпнувши оком, голослівно заперечують, здавалося б, очевидне, бо навіть поверхневий аналіз стану та дислокації радянських військ, їх структури й оснащення оперативними матеріалами незаперечно свідчить про наявність суто нападницьких намірів у кремлівських «мрійників» та генштабівських стратегів.

Про це ж свідчать відомі воєначальники — скажімо, Рокоссовський, тоді командир 9 мехкорпусу, «не міг розібратися, яким є план дій наших військ у тих обставинах на випадок нападу німців», позаяк бачив, що «це скидалось на приготування до стрибка вперед» («Военно–исторический журнал», далі — «ВИЖ», 1989, № 4, с. 54), а авторський колектив під керівництвом генерала армії С. Іванова, аналізуючи початковий період війни, зазначає (Начальный...— 1974. — с. 211–212), що радянські «війська повинні були завершити концентрацію у намічених наперед районах з 1 червня до 10 липня 1941 року», але «німецько–фашистському командуванню буквально в останні два тижні перед війною вдалося випередити наші війська у завершенні розгортання». Також є відомості в опублікованих в останні роки архівних документах — зокрема, це подані Генштабом «на розгляд» Сталіну в травні 1941 р. «Соображения по плану стратегического развертывания вооруженных сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками», оприлюднені у багатьох публікаціях 90–х років.

У розроблених Генеральним штабом РСЧА «Соображениях», поданих 15 травня 1941 р. наркомом оборони СРСР С. Тимошенком Сталіну, зокрема наголошувалось (за копією, опублікованою генерал–полковником Ю. Горьковим у журналі Інституту загальної історії РАН «Новая и новейшая история», 1993, №3, с. 41): «Ураховуючи, що Німеччина на цю пору тримає свою армію відмобілізованою, з розгорненими тилами, вона має можливість випередити (підкреслено у цитованому документі. — М. Л.) нас у розгортанні й завдати несподіваного удару. Щоб запобігти цьому, вважаю необхідним у жодному разі не віддавати ініціативи дій Німецькому Командуванню, випередити (підкреслено у цитованому документі. — М. Л.) супротивника у розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона перебуватиме у стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт і взаємодію родів військ». І далі: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної Армії поставити — розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест — Демблін і вихід на 30–й день операції на фронт Остроленка, р. Нарев, Лович, Лодзь, Крейцбург, Оппельн, Оломоуц». Наступним стратегічним завданням Генштаб вбачав «...розгром крупних сил центру та північного крила німецького фронту і оволодіння територією колишньої Польщі та Східної Пруссії» (генерал–полковник Ю. Горьков подає такі вихідні дані наведеного документа: «ДАМО РФ. — ф. 16а. — Оп. 2951. — Спр. 237. — Арк. 4–13»).

До речі, в попереднику цього плану — аналогічних «Соображениях» щодо стратегічного розгортання РСЧА «на 1940 і 1941 роки», розроблених Генштабом, як зазначає генерал–полковник Ю. Горьков (Новая и новейшая история. — 1993. — № 3. — с. 31–32), «к августу 1940 г.» і затверджених — «після врахування зауваження щодо посилення Південно–Західного фронту, висловленого Сталіним» — 14 жовтня, наголошувалося (ВИЖ. — 1991. — №12. — с. 20): «Основной задачей наших войск является нанесение поражения германским силам, сосредотачивающимся в Восточной Пруссии и в районе Варшавы; вспомогательным ударом нанести поражение группировкам противника в районе Ивангород, Люблин, Грубешов, Томашов, Сандомир, для чего развернуть: Северо–Западный фронт (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.) — основная задача — по сосредоточении (тобто не чекаючи нападу німців! — М. Л.) атаковать противника с конечной целью совместно с Западным фронтом нанести поражение его группировке в Восточной Пруссии и овладеть последней (ось і знадобилися б карти, де вона — «як на долоні»! — M. Л.)».

Якщо вже когось і цей документ, що зберігається в колишньому Центральному архіві Міністерства оборони СРСР («Ф. 16. — Оп. 2851. — д. 239. — с. 1–14, 37»), не переконає у наявності в радянського керівництва прагнення завдати саме превентивного («по сосредоточении...») удару вчорашньому союзникові по війні з Польщею, то їх вже, певно, не переконає ніщо. Вони їх просто «не помічають». Ось, скажімо, доктор історичних наук, генерал армії М. Гареєв («Новая и новейшая история». — 1994. — № 2. — с. 198–202), у своєму намаганні заперечити існування нападницьких планів у Сталіна апелює навіть до... Гітлера та Геббельса, а от наведених у рецензованому ним же дослідженні генерала Ю. Горькова, який до того ж документально дослідив обставини розробки та затверджень Сталіним варіантів «Соображений», датованих 18 вересня 1940 р. і 15 травня 1941 р. (Горьков їх прямо називає оперативними планами), документів — упритул не бачить[81]...

Противники версії існування нападницьких планів у Сталіна, не маючи переконливих аргументів, напирають на те, що останні «Соображения», мовляв, не були ухвалені, позаяк вони не скріплені підписом вождя. Та хіба реальність того чи іншого плану визначається тільки наявністю стверджувальної закорючки вождя? Навіть підпертий багатьма підписами, план може так і залишитись на папері.Тож найкращим підтвердженням реальності згаданих намірів є численні приклади активного впровадження їх у життя.

Хоча вперше — відкрито, перед широкою аудиторією — про «наступальні дії», як не лише основний вид бойових дій РСЧА, а й як головний напрям зовнішньої політики СРСР, Сталін заявив аж 5 травня 1941 р., вони завжди були альфою і омегою сталінської політики.

На прийомі, організованому в Кремлі на честь випускників військових академій РСЧА, Сталін, у відповідь на виступ генерал–майора танкових військ, який виголосив тост «за мирну сталінську зовнішню політику», змушений був утретє взяти слово (1941 год. — 1998. — Кн. 2. — с. 162). «Дозвольте внести поправку, — наголосив вождь. — Мирна політика забезпечувала мир нашій країні. Мирна політика справа добра. Ми до слушної пори проводили лінію на оборону — до того часу, поки не переозброїли нашу армію, не забезпечили армію сучасними засобами боротьби. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильними — тепер треба перейти від оборони до наступу...» А для цього, наголосив він, «необхідно перебудувати наше виховання, нашу пропаганду, агітацію, нашу пресу в наступальному дусі. Червона Армія є сучасною армією, а сучасна армія — армія наступальна».

Саме на це й орієнтували армійське керівництво. Так, під час наради вищого керівного складу Червоної армії, що відбулася в Москві наприкінці грудня 1940 р., й наступних (початок січня 1941 р.) оперативно–стратегічних ігор на картах, де головна увага приділялася «сучасній наступальній операції», як зазначає доктор історичних наук В. Попов (1998), «навіть не робилося спроб розглянути ситуацію, що може виникнути в перших операціях у разі нападу Німеччини». І саме така однобока спрямованість згаданих навчань на «отримання вищим командним складом практики підготовки та проведення наступальної операції, — на думку військового історика П. Бобильова (1993), — відіграли не останню роль» у підготовці (радше — у непідготовленості) РСЧА «до відбивання агресії у ті півроку, які ще залишилися» до початку війни...

Та «іграми», звичайно, не обмежувались. Ось лише один із конкретних прикладів реалізації останнього варіанта нападницьких планів на ділі. «Війна не була несподіваною», — пише інвалід війни, підполковник у відставці А. Титов (Самсонов, 1988. — с. 67–68) і розповідає, як наприкінці 1940 р. вони — а служив він тоді у Забайкальському військовому окрузі — постійно «опрацьовували питання завантажування танків на залізничні платформи» та їх ретельного маскування. А вже 1 травня 1941 р. «ми завантажили танки», і «почалося наше пересування на захід». При цьому, наголошує А. Титов, «рухалася на захід уся 16–та армія». Звичайно, не тільки вона — «усього у травні перекидалося із внутрішніх округів ближче до західних кордонів 28 стрілецьких дивізій і чотири армійські управління», уточнює маршал Жуков (1971. — с. 219), а маршал О. Василевський (1984. — с. 92) зауважує, що, окрім вже названої 16–ї армії, до західних кордонів залізницею «були перекинуті 19, 21 і 22–га армії з Північно–Кавказького, Приволзького та Уральського військових округів». А вже «12–15 червня, — наголошує О. Василевський, — цим (прикордонним. — М. Л.) округам було наказано вивести дивізії, розміщені в глибині округа, ближче до державного кордону. 19 червня ці округи отримали наказ маскувати аеродроми, військові частини, парки, склади і бази та розосередити літаки на аеродромах».

Однак, незважаючи на суворі маскувальні заходи, таку масову передислокацію військ приховати навряд чи й можливо. І ось уже на початку травня японські газети оприлюднюють повідомлення агенції Домей Цусін із Нью–Йорка про те, що на західних кордонах СРСР відбувається концентрація військ «у надзвичайно великих масштабах», для чого війська перекидаються з Далекого Сходу та Середньої Азії. Цим повідомленням згадана агенція болюче вразила кремлівське керівництво у самісіньке серце. Це проглядає із його уїдливо–нервової реакції: обізвавши це «підозріло–крикливе» повідомлення «витвором хворобливої фантазії його автора», ТАРС було уповноважене заявити, що «ніякої “концентрації крупних військових сил” на західних кордонах нема й не передбачається». Строгий «спростовувач» усе ж визнав — отакі ми принципові! — наявність у повідомленні агенції «дещиці правди» (та й то — «переданої у грубо спотвореному вигляді»), яка, мовляв, полягала «в тому, що з района Іркутська перекидається у район Новосибірська — через кращі квартирні умови в Новосибірську — одна стрілецька дивізія». А «усе інше у повідомленні Домей Цусін», звичайно ж, «суцільна фантастика» (Опровержение... — 1941)...

Але надаймо слово найближчому соратникові Сталіна тих часів Вячеславові Молотову. Колишній фронтовик, письменник І. Стаднюк (1993) ще в 1981 р. мав кілька розмов із колишнім главою сталінського зовнішньополітичного відомства, який, хоча й був певен, що час для розкриття правди про війну «ще не настав», усе ж погодився трішки підняти маскувальну завісу над таємницями початкового періоду тієї війни. Тож, розповідає Іван Фотієвич, «коли в наших бесідах поставало питання про несподіваність нападу Німеччини на СРСР, В’ячеслав Михайлович із усмішкою зазначав, що у своїх зверненнях до народу про початок війни ні він, ні Сталін цього виразу не вживали... Ми в сорок першому мали повні відомості про план “Барбаросса” Гітлера [дійсно, зазначає згаданий В. Данилов (1995), «для Генштабу Червоної Армії не було таємниці німецького плану нападу на СРСР — плану “Барбаросса”. Через 10 днів після затвердження цього плану Гітлером, тобто 28 грудня 1940 р., його основні положення перебували в руках радянської військової розвідки. А це означає, що радянське головне командування мало інформацію щодо німецьких планів...» — М. Л.], про концентрацію його військ уздовж наших кордонів. Але точно не знали, в який день і час почнеться агресія[82]... Ба більше!» — наголосив Молотов, — наш Генеральний штаб тоді ж, у травні сорок першого, пропонував завдати превентивного удару по німецьких військах, що підготувалися для кидка на СРСР. Та це, як мовиться, не для друку».

«Чому ж не завдали?! — Це для мене було прозрінням», — чудувався Стаднюк. «Не пам’ятаю всіх мотивів відміни такого рішення. Та мені здається, що тут головну роль зіграв політ у Англію заступника Гітлера по партії Рудольфа Гесса». Звернімо увагу, Молотов веде мову не про відхилення плану превентивного удару взагалі, а лише про відміну рішення щодо його нанесення в травні, та й то лише тому, що несподівано, як кажуть росіяни, «бес», чи то пак Гесс, сплутав кремлівським планувальникам усі карти. А Г. Жуков (1971. — с. 267) запевняє широкий загал, що, мовляв, у Сталіна аж до 22 червня була «упевненість у тому, що війни вдасться уникнути». Та Сталін зовсім не збирався «уникнути» війни, навпаки, він йшов до неї послідовно й цілеспрямовано. А «упевненість» мав у тому, що Гітлер, не розв’язавши собі руки на Заході, не наважиться на війну на два фронти, і саме виплекана «постійною турботою партії та радянського народу» РСЧА першою завдасть удару «знахабнілому агресорові». Тому й не вжив жодних заходів, спрямованих на посилення оборонної потуги СРСР, навіть після того, як ознайомився з планом «Барбаросса» — поки що все відбувалося згідно з його планами...

Але Гітлер ударив на випередження[83]. Унаслідок зорієнтована на здійснення нападу першою і блискуче підготовлена до нього Червона армія виявилася справді не готовою до ведення бойових дій у обороні. Раптова зміна характеру бойових дій змусила радянські війська вступати у бій без попередньої підготовки спільних дій у обороні, фактично — імпровізувати, що при веденні війни проти сильного, вимуштруваного і досвідченого війська, чітко націленого заздалегідь розробленими його керівництвом планами широкомасштабних операцій, є смертельно небезпечним. А вимушено обтяжені зайвою деталізацією та ще й дуже запізнілі директиви Генерального штабу РСЧА жодним чином не могли замінити заздалегідь розроблених для кожного військового з’єднання планів проведення ними операцій відбиття нападу ворога, у яких і мала б бути відображена уся необхідна деталізація з повним урахуванням як стану сил та засобів конкретного з’єднання, так і усіх особливостей театру бойових дій.