Розділ «25. Міф про те, як «4 липня [1942] радянські війська залишили Севастополь»

Про героїчну другу — 1941–1942 рр. — оборону Севастополя, яка, як наголошує «Советская воєнная энциклопедия» (1979. — т. 7. — с. 283), «була взірцем масового героїзму та самопожертви радянських військ», написано, певно, не одну сотню книг. Та чи все нам відомо про цю справді героїчну епопею? «Оборона Севастополя тривала 250 днів. Скувавши значні сили німецько–румунських військ, захисники Севастополя зламали плани гітлерівського командування... У боротьбі за Севастополь ворог втратив до 300 тис. убитими та пораненими» — стисло інформує словник–довідник «Великая Отечественная война» (1985. — с. 392). А що було на 251 день?

Після узвичаєних — і цілком заслужених! — дифірамбів на адресу героїчних захисників («після дев’яти місяців облоги, багатоденних і запеклих боїв, у яких радянські моряки, бійці сухопутних військ зажили безсмертної слави») ще лаконічніше описує у своїх «Воспоминаниях» останню сторінку героїчної оборони маршал Жуков (1971. — с. 366): «4 липня [1942]... Севастополь був залишений нашими військами». Чи повинні це розуміти так, що наші війська були виведені з міста? Однак Георгій Костянтинович чомусь не уточнює, як саме захисники залишили Севастополь. Це тим паче важливо було б почути із вуст такого об’єктивного автора, оскільки різні джерела дають неоднакову інформацію щодо цього[98].

Так, «Українська Радянська Енциклопедія» (1963. — т. 13. — с. 17) майже буквально повторює наведену вже фразу маршала Жукова (хронологічно точніше, мабуть, сказати, що то Георгій Костянтинович використав фразу, наведену «УРЕ»): «4 липня радянські війська залишили місто»[99]. А у згаданому вже 7–му томі військової енциклопедії читаємо: «Увечері 30 червня, коли скінчилися останні боєприпаси, продовольство, питна вода, залишки військ СОРу (Севастопольський оборонний район. — М. Л.) за наказом Ставки ВГК почали відходити з Севастополя до бухт Стрілецької, Камишової, Козачої та на мис Херсонес, де до 4 липня продовжували героїчну боротьбу, в окремих місцях вона завершилася тільки 9 липня (див. «Херсонес»). Частина захисників була евакуйована...» Та вже у томі восьмому (Советская воєнная... — 1979. — с. 369), у статті «Херсонес» читаємо дещо інше: «На завершальному етапі оборони Севастополя залишки військ Севастопольського оборонного р–ну з боями відійшли на Херсонес. Частина з них до 4 липня була евакуйована. Бійці та командири, що залишилися, продовжували оборонятися до останнього. Коли скінчилися боєприпаси і вичерпалися запаси продовольства та питної води, вони стали пробиватися у гори до партизанів...»

А ось як повідомляло про це «Совинформбюро» 4 липня 1942 р. (Героическая оборона... — 1946. — с. 263): «За наказом Верховного Командування Червоної Армії 3 липня радянські війська залишили місто Севастополь...» Далі наводились дані щодо втрат німецьких та радянських військ при обороні Севастополя: «Тільки за останні 25 днів штурму Севастопольської оборони... німці втратили під Севастополем до 150000 солдатів та офіцерів, з них не менше 60000 убитими, понад 250 танків, до 250 гармат,., збито понад 300 німецьких літаків. За всі 8 місяців оборони Севастополя ворог втратив до 300000 своїх солдатів убитими й поранени ми...» Приблизно за цей самий період, з 7 червня по 3 липня, «радянські війська втратили 11385 вояків убитими, 21099 пораненими, 8300 безвісті пропалими, 30 танків, 300 гармат, 77 літаків». Але завершилося це повідомлення явною, просто–таки фантастичною брехнею: «Бійці, командири та поранені з Севастополя евакуйовані»...

І вже зовсім по–партійному дезінформував К. Осипов у збірнику «Города герои», виданому у 1943 р. (там само. — с. 275): «30 червня розпочалася евакуація гарнізону... До ранку 2 липня головні наші сили були планомірно евакуйовані[100]. Частини прикриття стійко стримували ворога, виконуючи отриманий ними наказ: “Триматися до останнього”...»

Але, можливо, то такий стиль викладу відомого своєю суворістю воєначальника? Не схоже, бо в численних місцях своїх спогадів Г. Жуков детально інформує читачів про свої розмови з командирами різного рангу, партійними діячами, звичайно ж, із самим Верховним, ба, навіть із шофером чи бабусею, що порпалася на згарищі. А тут — наче заціпило... Схоже, «за кадром» спогадів свідомо було залишено те, про що знаменитому полководцю, як і, скажімо, керівникові героїчної оборони «адміралові Октябрському не хотілося говорити». Щодо адмірала, то йдеться про найтрагічніші останні дні оборони, бо тоді, — зазначає сучасний дослідник севастопольської трагедії О. Кулик (1996), «захисників Севастополя не лише покинули напризволяще, а й обдурили»; при цьому, додає він, командування, «у тому числі й самого Октябрського», запевнило захисників, що вони «обов'язково будуть вивезені на Велику землю».

У той же час, 30 червня 1942 р. о 9 год. 50 хв., адмірал П. Октябрський телеграфує в Ставку: «...війська, що залишились, дуже втомилися... хоча більшість продовжує героїчно битися. Противник різко збільшив натиск авіації, танків. Ураховуючи сильне послаблення вогневої міці, слід вважати, що в такому стані ми протримаємось максимум 2–3 дні. Виходячи з конкретних обставин, прошу Вас дозволити мені в ніч з 30 червня на 1 липня вивезти літаками 200–300 осіб відповідальних працівників, командирів на Кавказ, а також, якщо вдасться, самому покинути Севастополь, залишивши тут свого заступника генерал–майора Петрова», — розповідає учасник оборони, колишній комендант берегової оборони генерал П. Моргунов (1979. — с. 440). Важко сказати, чи мав адмірал якісь підстави знехтувати неписаною флотською традицією, яка однозначно визначає порядок залишення потопаючого корабля його командиром, однак певен, що цим вчинком він не надто зажив собі слави чи додав самоповаги. Відповідь не забарилася: увечері того ж дня, «близько 19 год. Військова рада флоту отримала відповідь наркома Кузнецова з дозволом Ставки евакуації на Кавказ» (там само. — с. 446). Конкретний текст цієї відповіді наводить доктор історичних наук, автор документального дослідження героїчної оборони Г. Ванєєв (1995. — с. 233): «Евакуація відповідальних працівників і ваш від’їзд на Кавказ Ставкою дозволені. Кузнецов.» (РГАВМФ. — ф. 10. — д. 1950. — л. 400)».

Не більше переймався подібними флотськими «дивацтвами» і згаданий генерал Петров, який на засіданні Військової ради СОРу 30 червня, як згадує у своїх мемуарах учасник того засідання генерал Моргунов (1979. — с. 446–447), охарактеризувавши «бойовий стан військ, їх озброєння, наявність боєзапасу», дійшов висновку, що «навряд чи вдасться утримувати Севастополь упродовж трьох днів», а у відповідь на запитання комфлота «запропонував залишити генерала П. Г. Новикова — командира 109–ї стрілецької дивізії», оскільки, мовляв, саме «його сектор обороняє район Херсонеського півострова і залишки військ відходять туди ж...»

Такої ж думки дотримувався і дивізійний комісар Кулаков, який, не проминувши нагоди взайве зазначити про «міцний... політико–моральний стан захисників Севастополя», й собі заявив, що «що–небудь зробити, аби затримати гітлерівців, навряд чи вдасться». А тому («правильно виступали товариші») дивізійний комісар теж вважав, що «треба залишити одного командира дивізії. Він зробить усе, що можливо». І навіть пообіцяв: «Потім постараємося залишених евакуювати». Тож доленосний для керівного складу СОРу жереб було нарешті кинуто, і останньому командуючому обороною Севастополя П. Новикову випало скінчити свій життєвий шлях у німецькому концтаборі Флесенбурзі (Героическая оборона... — 1969. — с. 333) — «у листопаді 1943 р. гітлерівці убили його»...

Зовсім інакше розставляє акценти при описі цих подій автор величезної, широкодокументованої повісті «Полководець» про згаданого вже генерала Петрова В. Карпов. Детально описуючи останні дні оборони Севастополя, він, зокрема, наголошує (1989. — с. 201), що «1 липня на об’єднаному засіданні Військових рад Чорноморського флоту і Приморської армії віце–адмірал Октябрський прочитав телеграму з Москви, якою дозволялося залишити Севастополь з огляду на те, що вичерпані всі можливості для його оборони. Було наказано вивезти із Севастополя хоча б декілька сот [осіб] командного складу. Для керівництва тими, хто ще вів бої, залишався генерал П. Г. Новиков». Наче й усе правда, але деякі важливі акценти переставлені буквально сторчголов.

Насправді, як напише безпосередній учасник тих подій генерал Моргунов (1979. — с. 446), покладаючись не лише на свої спогади, а й на документа Центрального військово–морського архіву СРСР («Отд. ЦВМА. — Ф. 10. — Д. 20. — Л. 328»), це засідання розпочалося «приблизно через годину» після отримання телеграми з Москви, тобто близько 20–ї години 30 червня — і саме з того, що Октябрський, «коротко» охарактеризувавши обстановку, зачитав згадану телеграму, а «близько першої години ночі 1 липня командування СОРу» вже «відбуло» для евакуації на аеродром, звідки «літаками було вивезено 222 особи», серед них Октябрського та Кулакова. А генерал Петров разом із членами військової ради Приморської армії та іншими відібраними особами «близько 2 години ночі (бо повинні були дочекатися відльоту командуючого — коли б виліт чомусь не відбувся, той теж мав евакуюватися підводним човном. — М. Л.) 1 липня» на борту підводного човна Щ–209 відчалили курсом на Новоросійськ (там само. — с. 468). Однак ця передбачливість виявилася зовсім не зайвою: виліт ледве не зірвався. Ось як пише про це Г. Ванєєв (1995. — с. 236): «Коли до літака підходили командуючий ЧернОморським флотом і СОР віце–адмірал Октябрський та член Військової ради флоту дивізійний комісар Кулаков, їх упізнали. Скупчені на аеродромі воїни зашуміли, розпочалась безладна стрілянина у повітря. Розуміючи обстановку, що створилася, воєнком 3–ї особливої авіагрупи Головної бази полковий комісар Михайлов, котрий мав відлетіти разом з командиром групи, пояснив їм, що командування відлітає, аби зорганізувати евакуацію захисників Севастополя (як бачимо, О. Кулик мав підстави заявити, що захисників Севастополя «не лише покинули напризволяще, а й обдурили». — М. Л.), а він сам залишається з бійцями. 1.40 1 липня літак злетів... Близько 5.00 літаки щасливо приземлилися у Краснодарі»...

Поважний автор ані словом не обмовився й про те, що саме Октябрський звернувся за дозволом на евакуацію «200–300 осіб відповідальних працівників, командирів», і у відповідь на це було отримано «дозвіл» Ставки на їх евакуацію, а не Москвою «було наказано». Так само, як і про те, чому саме Новиков «залишався» — у Москві про це взагалі нічого знати не могли, бо навіть на початку засідання, котре розпочалося вже після отримання телеграми з дозволом на евакуацію, така ідея ще не виникала, а у згаданій телеграмі Октябрського в Ставку пропонувалося залишити генерала Петрова. На тому засіданні, пише П. Моргунов, Октябрський знову «запропонував залишити в Севастополі генералів Петрова та Моргунова». Утім, зазначає Г. Ванєєв (1995. — с. 234), і «командуючий Північно–Кавказьким фронтом у телеграмі на ім’я П. С. Октябрського вимагав залишити старшим І. Є. Петрова, але отримати її адресат не зміг, позаяк відбув на Кавказ».

Тож насправді командування СОРу вранці 1 липня вже успішно дісталося до Краснодара (та частина, що евакуювалася літаками, ті ж, хто покинув Севастополь підводними човнами, 3–5 липня прибули до Новоросійська), потім «негайно направилося» до Новоросійська, звідки о 21 год. 15 хв. адмірал Октябрський направив у Ставку, як пише П. Моргунов (1979. — с. 457–459), «своє останнє бойове донесення», в якому, зокрема, повідомляв: «Разом зі мною в ніч на 1 липня на всіх наявних засобах із Севастополя вивезено близько 600 осіб керівного складу армії, флоту і цивільних організацій» (окрім цього, наголошує генерал Моргунов, «усіма плавзасобами евакуації» до Кавказьких берегів «дісталися 304 бійці та командири». За даними Г. Ванєєва, «всього за період зі по 4 липня 1942 р. у порти Кавказу з Севастополя було доставлено 1228 осіб, в основному командно–політичного складу». Ще довго «на шлюпках та саморобних плотах» добиралися до своїх берегів покинуті захисники Севастополя, що у відчайдушному намаганні порятунку «відпливали в море на чому попало...»). Певно, і далі вважаючи себе командиром СОРу, адмірал, навіть покинувши Севастополь, «о 22 год. 15 хв. 1 липня» радіограмою вимагав від залишеного Новикова «негайно доповісти» йому, чи зможуть залишені оборонці «протриматися ще два–три дні на цьому рубежі». Та очікуваного не сталося — Севастополь більше не відповідав... Щоправда, це не завадило Октябрському навіть 4 липня доповідати Генштабові, що «опір ворогові чиниться нормально».

Уже невдовзі як П. Октябрський (Правда. — 1942 р. — 7 липня), так і І. Петров виступили із обширними статтями про оборону Севастополя, однак трагічні останні дні оборони там практично не відображені — тільки загальні ідеологічні словесні штампи, уже «вивірені» цифри ворожих втрат та значна кількість конкретних прикладів героїзму захисників Севастополя. Так, генерал Петров у статті «Оборона Севастополя», надрукованій у газеті «Вперед к победе» (14 липня 1942 р.), зокрема, пише (Героическая оборона... — 1946. — с. 280): «Охоплені незгасною ненавистю до ворога, кожен із захисників Севастополя, виконуючи свій обов'язок до кінця, робив усе, на що був здатний... Та частина бійців і командирів, котра не могла бути евакуйована, прорвала фронт противника і вийшла до Кримських гір...»

Насправді ж покинуті командуванням війська були притиснуті німцями до берега, звідки дістатися рятівних гір ніяк не випадало. Ось що писав про це у своїх «Записках», завершених невдовзі після тих подій, учасник оборони Севастополя капітан першого рангу Євсєєв (Скрытая правда... — 1992. — с. 335–337): «...Війська проходили місто і рухалися до моря, до бухт... Противник артилерійським вогнем з північного боку обстрілював окремі групи людей, що залишилися в живих і, розосередившись, відходили. Авіація противника проходила над тими групами військ і скидала бомби... Скільки сягало око, всюди виднілися розриви бомб і снарядів... Здавалося, не було можливості дістатися моря... Стояла неймовірна спека. В роті пересохло. Хотілося пити, хотілося відпочити і покурити... Діставшись (пізнього вечора. — М. Л.) до Комишової бухти, ми побачили багато військ, що скопичилися на побережжі. Прибували все нові й нові війська... Я глянув на бухту. Жодного корабля...»[101] Ось і вся «евакуація» та «прорив» у гори. Насправді, як наголошував у першій книзі (с. 30) згаданого видання Г. Ванєєв, «знесилені без води та їжі відважні захисники Севастополя в більшості своїй були взяті в полон»...

Таким чином, зазначає О. Кулик, «генералітет і партійний актив евакуювалися на Кавказ, а тисячі представників народу, вдягнені у червоноармійські гімнастерки та чорні матроські куртки, зосталися в Севастополі...» Як згадував у своїх мемуарах фон Манштейн, «лише з району крайнього узбережжя Херсонеського півострова вийшло близько 30000 осіб. Втрати ворога у живій силі перевищували наші у декілька разів» (Кулик, 1996). Можливо, і тут, як це, на думку В. Карпова, вже було у оприлюдненій Манштейном інформації щодо «кількісної переваги» радянських військ під час наступу німців на Перекопському перешийку, «Манштейн, м’яко кажучи, згущує барви», — важко сказати. Наведені вище у повідомленні «Совинформбюро» дані дійсно свідчать про співвідношення втрат, цілком протилежне наведеному німецьким воєначальником, а отже, хтось тут таки погрішив проти істини.

Тим часом, «ні в “ Історії Великої Вітчизняної війни”, ні в підручниках, ні в мемуарах видатних наших воєначальників про це нічого конкретно не сказано... Чому ж відсутні в нашій літературі дані про втрати наших військ у окремих операціях Великої Вітчизняної? Та тому, що вони настільки великі, що не йдуть у жодне порівняння із втратами ворога...» (Мальцев, 1988. — с. 108). Останнім часом ця гірка прогалина в історії найжахливішої з воєн поступово заповнюється. Так, доктор історичних наук В. Король (1995) наводить такі «офіційні дані про втрати в Московській битві: з 30 вересня 1941 року по 20 квітня 1942 року сумарні втрати становили 1846400 осіб, у тому числі безповоротні — 957953. Це означає, що наших солдатів, особливо російських та українських, під Москвою полягло більше, ніж англійських, французьких і американських разом узятих, за всю Другу світову війну. Втрати німців за сім місяців — 615 тисяч осіб, але не тільки вбитими, як у нас, а й пораненими, й пропалими безвісти (про особливості ведення подібних підрахунків у СРСР вже йшлося. — М. Л.)». За неповними даними, «у битві за Сталінград наша армія безповоротно втратила близько двох мільйонів осіб... німці — близько 185 тисяч», а Кавказ обійшовся РСЧА в «1 мільйон 600 тисяч вбитими, пропалими безвісти, померлими від ран», німці втатили «400 тисяч вбитими і пораненими» (там само).

Нічого не змінилося й на завершальному етапі війни, під час визволення Європи. Так, визволення Польщі «коштувало понад мільйон життів наших воїнів», у боях за Угорщину «ми втратили безповоротно 140 тисяч, за Чехословаччину — понад 140 тисяч...» Попри низький «рівень військового мистецтва наших полководців», головною причиною таких неймовірних втрат дослідник вважає «безжальне ставлення до солдатів...» Ось, зокрема, як описував «російську тактику наступу» генерал Гальдер (1971. — с. 79, 93): «Організація атак надзвичайно погана... трихвилинний вогневий наскок, потім — пауза, відтак — атака піхоти з криком “ура” глибоко ешелонованими бойовими порядками (до 12 лав) без підтримки вогнем важкої зброї навіть у випадках, коли атака здійснюється з далекої відстані. Звідси неймовірно великі втрати...» Та й пізніше, коли Червона армія перейде до наступальних операцій, ця «тактика» (декотрі дослідники приписують її новаторство маршалові Жукову) не змінилася: після артпідготовки на штурм ворожих укріплень кидали багатостраждальну піхоту і тільки потім, у вистелений її трупами прорив, спрямовували танки... Тож не дивно, хоча й неймовірно гірко від того, що, за неповними підрахунками істориків, «на одного [загиблого] німецького воїна припадає 14 радянських» (Дробот та ін., 1998. — с. 226).

Ці неймовірні втрати, як і під час «фінської кампанії», анінайменше не схвилювали радянське керівництво. Якщо американський Конгрес «11 разів заслуховував командуючого збройними силами союзників СРСР у війні 1941–1945 років з приводу нібито великих втрат», яких зазнали американські війська («а це — 405 тисяч осіб»), то в СРСР, наголошує В. Коваль, «за всю війну ніхто з керівництва навіть не поставив питання про відповідальність за великі і невиправні втрати»... Однак такою була не тільки «стратегія» червоного генералітету — таким було ставлення радянської верхівки до «людського матеріалу» взагалі — згадаймо хоча б Чорнобиль. Таким же воно залишилось і в «новій» Росії, що наочно продемонструвало її керівництво в Чечні, під час рятувальної операції підводного крейсера «Курськ» тощо.