Розділ «27. Міф про те, як Хрущов Україні Крим «подарував»»

З розвалом СРСР великого розголосу набула тема, інтерес до якої настійливо підживлюється відомими колами, а саме: як Хрущов «подарував» Україні Крим. Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатується найінтенсивніше, особливо у своїй севастопольській частині, хоча, як вважають навіть російські правники (Трезвый взгляд... — 1993), «до юриспруденції він відношення не має», оскільки «з точки зору міжнародного права, Крим — це частина України». І з цим важко не погодитись. Але, на жаль, окремі політичні спекулянти досконало володіють здатністю досить специфічного бачення будь–яких подій.

Свого часу СНДівський телеглядач, певно, був зворушений до сліз, коли російське телебачення продемонструвало, як головний «законник» РФ Р. Хасбулатов просто–таки з дитячою наївністю та невимовним жалкуванням у голосі заявив на широкий загал СНД приблизно таке: «Я був просто приголомшений, коли розглянув надані мені документи по Севастополю і не знайшов жодного, який підтверджував би передачу Севастополя Україні!»

Хоча Руслан Імранович і наголошував постійно, що головним чинником для нього незмінно є Конституція РФ, однак на цей раз він у Основний закон чомусь і не заглянув. А там, як мовиться, чорним по білому — і в поправках до старої, сталінської, Конституції, і в новій, зразка 1978 p., Кримську область вилучено із списку областей територіально–адміністративного поділу РФ, а Севастополь вилучено із списку російських міст центрального підпорядкування. І всі ці зміни були затверджені так, як того вимагали чинні на той час закони. А натомість до Конституції України, теж згідно з чинним законодавством, були внесені відповідні зміни. І ні у Верховної Ради СРСР, ні у Верховних Рад республік жодних сумнівів щодо законності згаданої передачі не виникало.

До речі, ініціатором цієї передачі Криму виступила саме Росія. Ось як розвивалися події у справі вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР. Спочатку Рада Міністрів РРФСР, «вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за “доцільність передачі Кримської області до складу Української РСР”... Після цього питання передається до Президії Верховної Ради Російської Федерації» (Чумак, 1993. — с. 56). Про подальший перебіг подій розповів у своєму виступі на засіданні Президії Верховної Ради СРСР, яке відбулося 19 лютого 1954 p., Голова Президії Верховної Ради Російської Федерації М. Тарасов (В Президиуме.... — 1954): «Президія Верховної Ради РРФСР за участі представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської (був присутнім її голова «тов. Сосницький». — М. Л.) Рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР» і, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість («Кримська область, — зазначив промовець, — як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально примикає до Української Республіки, будучи ніби природним продовженням південних степів України». — М. Л.) і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, а також маючи на увазі згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР важає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

Ця постанова, а також відповідна постанова Президії Верховної Ради України від 13 лютого 1954 р. (ДА: Постанова... — 1954. — Арк. 156–157), якою остання, «обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної Ради СРСР», а також «ураховуючи спільність їх економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки», приставала на те, що «передача Криму Українські РСР... цілком доцільна», і, пообіцявши, що «Уряд України приділить належну увагу справі дальшого розвитку народного господарства Криму», й собі просила «передати», були направлені до Президії Верховної Ради СРСР.

Це створило необхідну правову базу для ухвалення останньою відповідного рішення. А остаточним рішенням з цього питання став закон, прийнятий Верховною Радою Союзу РСР 26 квітня 1954 р. Ось його зміст:

«Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює:

1. Затвердити Указ Президії Верховно ї Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР».

То про яку ж «незаконну» передачу може йтися — усе відповідно до чинного тоді законодавства! Тим паче, що Україна про це й не просила, навпаки — її просили. А от якщо той цілком законний акт когось не влаштовує тепер, то це вже його особиста проблема, яка до правової сторони жодного стосунку не має.

А тепер про стан самого «подарунка». Як зазначає В. Галушко (1996), до 1917 р. Крим «належав губернії, де були українські землі, й розвивався як складова України». Тільки наприкінці 1921 р. його приєднали до РФ, і то лише «тому, що Росія була федеративною, а Україна — унітарною республікою. Після виселення татар і ця причина зникла, оскільки основним населенням Криму стали українці (дуже скоро цей «перекос» виправлять: «з Росії потоком» поїдуть переселенці, зокрема високопоставлені пенсіонери та відставники, які, одначе, маючи значні пільги, аж ніяк «не бажали освоювати мистецтво обробітку виноградників» у малопридатній для «заслуженого відпочинку» степовій частині Криму. — М. Л.)». Та й в економічному відношенні Крим, як і раніше, залишався «прив'язаним до України». Усього лише «32 роки Крим був російським. Але і цього часу вистачило, щоб він занепав»...

Та звернемося до документів. Згідно з довідкою «Про стан сільського господарства Кримської області», підготовленою для першого секретаря ЦК Компартії України О. Кириченка 4 січня 1954 р. (ДА: О состоянии... — 1954. — Арк. 105–119), «посівні площі тютюну, ефіроолійних і картоплі не досягли рівня 1940 року (як видно з таблиці «Посівні площі та урожайність», так само «не досягли» й загальні посівні землі під зерновими культурами, в тому числі й технічними. — М. Л.)». Те саме і щодо садів і виноградників: їх площі на ту пору, відповідно, «становили 86,8 % і 79,2 % від довоєнного рівня». Ще гіршими були справи із сівозмінами: «лише 3 колгоспи» з 304 повністю освоїли польові та кормові сівозміни. Спостерігалося «значне відставання врожайності» від довоєнного рівня: овочів (за згаданою таблицею, 55,0 ц з гектара в 1953 р. проти 118,2 — в 1940 р.), картоплі (відповідно 30,0 і 69,4 ц з гектара), кормових коренеплодів (47,0 і 134,5), сіна (14,0 і 17,3), тютюну (7,2 і 5,1). Не кращим було становище у садівництві та виноградарстві: їх «стан у багатьох колгоспах незадовільний», а врожайність у 1953 р. значно поступалася її рівневі в 1940 р.: по садах, відповідно, 20,0 і 55,0 ц. з гектара, а по виноградниках — 12,0 і 19,6. Відповідною була й «заготівля сільськогосподарських продуктів»: у 1953 р. картоплі було заготовлено 34,3 % від заготовок 1940 р., овочів — 69,8 %, фруктів 64,4 %. І хоча в Криму відчутно «не вистачає спеціалістів для роботи у колгоспах», однак, як видно із дослідження інспектора ЦК КП(б)У Нікітіна від 20 січня 1954 р., це зовсім не заважало утримувати в області «50 осіб звільнених секретарів колгоспних парторганізацій» (АД: Справка по некоторым вопросам партийной работы... — 1954. — Арк. 85).

Не кращими були справи й у радгоспах. Як наголошено у довідці, підготовленій 24 березня 1954 р. (АД: Краткая... — 1954. — Арк. 189–205), кримські «радгоспи є екстенсивними господарствами, в деяких з них припадає по 4 гектари землі на одну вівцю. Навіть поміщик Фельц–Файн у 1870 році на цих землях утримував по дві вівці на десятину (приблизно 1,1 га. — М. Л.) землі».

Жахливим було становище у тваринництві: «продуктивність скота в колгоспах низька», «в області мало худоби, особливо в колгоспах і радгоспах — щільність його на 100 гектарів сільгоспугідь у колгоспах становить: великої рогатої худоби — 12,3 голів, серед них корів — 3,7 (по УРСР, відповідно, 19 і 5,1 голови), свиней (на 100 га ріллі) — 8,4 голови (по Україні — 25 голів)... Продуктивність худоби в колгоспах низька», надої молока навіть у порівнянні з 1948 р. «впали з 1565 літрів до 1348 у 1953 р.». На думку автора довідки, такий стан у першу голову «пояснюється занехаяністю кормової бази... Громадське поголів’я худоби на зиму 1953/54 рр. забезпечено кормами: грубими на 81 %, в т. ч. сіном на 31 %, соковитими на 41 %. Заготовлено в 1953 році грубих кормів 519 тис. тонн, силосу — 158,5 тис. тонн. Небезінтересно порівняти ці дані з показниками сусідньої Херсонської області, де за такої ж приблизно площі землі колгоспи заготовили в 1953 р. 1136 тис. тонн грубих кормів і 308 тис. тонн силосу» (там само. — Арк. 197–201).

Та, можливо, київські перевіряльники дещо перебільшують? Надамо слово місцевим партійним керівникам. «Минуло десять років після закінчення війни, — говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (березень, 1954 р.) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсєев (АД: Стенограмма XXV областной... — 1954. — Арк. 125), — трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови? У місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно–прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40 % житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир...» У Керчі, — бідкався з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін (там само. — Арк. 115–116), — «усі попередні будівлі [медичних установ] зруйновані і не відновлюються. Дитячі заклади розташовані у непристосованих приміщеннях... у місті нема театру, нема кінотеатру. Лазня наполовину відновлена, але через перевантаження не завжди є можливість помитися... міська бібліотека в аварійному стані... Хто відбудовує Кіровський район Керчі — центральну частину міста? — запитував він і сам же відповідав. — Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста... За весь 1953 рік по лінії міськвиконкому побудовано 2 житлові будинки, один з них ми віддали під міську дитячу лікарню у оскільки практично її у нас не було»[112].

«Багато з цих питань, — наголошував Моїсєев, — неодноразово ставилися перед вищими організаціями — Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. В 1953 р. було ухвалено рішення республіканського уряду (РРФСР. — М. Л.) щодо допомоги м. Феодосії. Але...» Ще більше конкретних прикладів навів у своєму виступі «керченець» Смородін: «Ще 23 лютого 1952 р. постановою Ради Міністрів Російської Федерації було записано пункт: “Зобов'язати Міністерство житлово–цивільного будівництва РРФСР розглянути питання щодо організації для будівництва в м. Керчі нового будівельно–монтажного треста... Трест і досі не організовано... Ба більше — за постановою Ради Міністрів СРСР від 19 квітня 1952 року... Міністерство морського флоту було зобов'язане впродовж 1952 року скласти проектно–кошторисну документацію на будівництво морського вокзалу. Уже 1954 рік, а будівництво вокзалу не почалося. Тією ж постановою передбачалося в 1953 році почати будівництво в Керчі молокозаводу — не будується; в 1954 році розпочати будівництво м'ясокомбінату — не будується”» і т.ін. Тобто численні рішення урядами РРСФР та СРСР були ухвалені ще в 1952–1953 рр., та ось «уже 1954 рік», а згадані високі інстанції виконання власних рішень ще й не розпочинали...

Про ці та інші проблеми Криму йшлося й на шостій сесії Верховної Ради УРСР третього скликання, що відбулася 16–17 червня 1954 р. Оскільки на ту пору Кримська область ще не мала своїх представників у вищому законодавчому органі України, її інтереси представляв депутат від Одещини М. Кузьменко — обраний, до речі, на першому ранковому засіданні сесії заступником голови Верховної Ради, — який увесь свій виступ, по суті, присвятив саме висвітленню найболючіших проблем Криму (АД: Виступ... — 1954. — Арк. 231–242). Зокрема наголосивши на «виключно важливому значенні для подальшого розвитку сільського господарства Криму» розв’язання «проблеми зрошування», М. Кузьменко схвально відгукнувся щодо ухваленої постанови про побудову Північно–Кримського каналу[113].

Останній повинен забезпечити й «обводнення 700 тис. гектарів земель у степових районах Криму... а також забезпечити дніпровською водою міста Керч та Феодосію з промисловими підприємствами».

Відзначивши великі обсяги необхідних будівельних робіт і водночас відсутність у Криму достатньої виробничої бази, депутат просив надати будівельним організаціям області термінову допомогу в справі укріплення їх бази, а також виголосив цілу низку прохань до республіканських органів виконавчої влади. Зокрема, кримська влада просила український уряд: