Розділ «30. Міф про «меншовартісність» української літератури»

Заслуги українських авторів у постанні російської літератури незаперечні — починаючи від навчання Москви грамоти [саме вихідці з України «були вчителями Московії і допомогли їй стати Росією», нагадує московський «Радикал» (Померанц, 1993)] та створення літературної російської мови [«наша школа XVII–XVIII ст., наша літературна мова більше київського, аніж московського походження», наголошував Г. Федотов (1988. — с. 208)] і закінчуючи зростанням на українському корені цілої плеяди письменників, що створили славу цій літературі. А от щодо стосунків української та російської літератур, то, за спостереженням М. Чернишевського (Животко, 1936. — с. 6), остання завжди ставилася до «молодшої» іноді з чванливою посмішкою, а іноді й просто вороже, вважаючи, слідом за В. Бєлінським, її мову «обласною говіркою», а саму її — «мужичою».

Спираючись на цей, майже судовий прецедент, інший україноненависник, полтавський губернатор Богговут через шість десятиліть по тому, уже не вдаючись до жодної аргументації, проголосив, що «малоруська [мова], як простонародна, немає ні літератури, ані майбутності». Немало води спливло з тієї пори, багато що невблаганний час встиг розставити на свої місця, а бєлінсько–богговутівські бур’яни, здається, ще пишніше розквітли на українській ниві.

При цьому буквально впадає в око, що, як слушно зауважив М. Рябчук (1993), «про «другорядність», «провінційність», «меншовартісність» української літератури ведуть мову, як правило, не ті, хто її знає, а ті, хто за все життя не прочитав і двох українських книжок — за винятком хіба що препоганої шкільної програми зі ще гіршими літературознавчими до неї коментарями». До речі, Г. Зленко (1998) звертає увагу на те, що корені узвичаєного з часів «показових» сталінських судових процесів радянського підходу: «сам я не читав (не бачив, не був...), але...», який багато хто вважав породженням Йосипа Віссаріоновича (якщо не його особисто, то запровадженого ним «порядку»), простягнися аж до В. Бєлінського — саме ним він скористався, нещадно критикуючи «пасквілі» Шевченка на царя та царицю у поемі «Сон».

Бєлінський так і не зміг подолати своєрідної власної закомплексованості у ставленні до всього українського: захоплюючись красою побуту українського люду, благородством людських стосунків, він водночас із незрозумілим фанатизмом відмовляв українцям у визнанні їх мови та власної історії, злостиво глумився над українськими письменниками. До нестями ненавидів цей «революц. демократ», як подає його «Український радянський енциклопедичний словник» 1988 р. видання, Шевченка, не бажаючи визнавати у ньому поета, а закликаючи «бачити в Шевченкові осла, дурня і соромітника», який наважився написати «два пасквілі» — один на російського царя, другий — на «государиню імператрицю». Тож щиро обурений цим російський «демократ» Бєлінський анінайменше не співчував покаранню того «хохла» багаторічним засланням у солдати. «Будь я його суддею, я зробив би не менше», — наголошував той добровільний захисник гідності царського подружжя у листі П. Анненкову від 1–10 грудня 1847 р. (1956. — с. 440). Не менше стусанів ухопив і «якийсь Куліш (отаке–от свиняче прізвище!)», який, бач, «надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або має відторгнутися від Росії, або загинути... Ох, уже ці хохли! — вдається далі до узагальнень цей шалений україноненависник. — Адже барани — а ліберальничають в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом!..» Ось, власне, і все, на що здатні, на думку цього добродія, ті «скоти із хохлацьких лібералів». А чого ж, справді, ще можна очікувати від тих «хохлів», котрі своїми «зухвалими дурницями» тільки «дратують уряд», самопочуттям якого так щиро переймається цей «революц. демократ», здатний, схоже, у своєму вірнопідданстві заткнути за пояс самого Богговута.

Але якщо з губернатора, так би мовити, нічого взяти, то із таким плодовитим дослідником, яким, безперечно, був Бєлінський, — зовсім інша справа: об’єктивні результати здійснюваних ним досліджень не могли, зрештою, не вступити у суперечність із попереднім його твердженням, яке, поза сумнівом, було радше наслідком певної політичної заангажованості «несамовитого Віссаріона», аніж результатом наукового пошуку. Тож надамо слово самому В. Бєлінському (Сочинения... — 1896. — с. 358–360), який, досліджуючи походження «Слова о полку Ігоревім», мусив визнати, що воно «різко озивається русько–південним походженням. Є в мові його щось м'яке, що нагадує нинішню малоросійську говірку... Та найбільше свідчить на користь русько–південного походження “Слова” відображений у ньому побут народу. Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаєминах діючих осіб поеми. Але особливо вражаючі в поемі благородні стосунки між особами протилежної статі... Усе це, повторюємо, озивається південною Руссю... Порівняйте побут малоросійських селян з побутом мужиків російських, міщан та купців і почасти інших суспільних верству і ви переконаєтеся у справедливості нашого висновку щодо південного походження “Слова о полку Ігоревім”; а наш розгляд російських народних казок перетворить це переконання в очевидність[127]. Та, опріч усього цього у не лише в барвах поезії і манері викладу, айу дусі богатирської відваги неможливо не помітити чогось спільного між “Словом о полку Ігоревім” та козацькими малоросійськими піснями».

На ту пору, зазначав М. Грушевський (Історія української... — 1993. — с. 167), «ще українська стихія “Слова” не оцінювалась як політичний “козир”», а тому «різнірецензенти... серйозно доводили, що російські переклади не можуть передати краси “Слова”— се можливе тільки в перекладі українськім (рецензії, вичислені в праці Смірнова. — Фил. Зап., 1876. — с. 117–118)».

Однак, попри дух та м’яку мову, що навіть Бєлінському нагадувала «нинішнє малоросійське наріччя»[128], відрізнялася, власне, і сама «манера викладу». Як наголошував І. Франко (1898. — с. 7–8), «отся ріжниця літературного стилю у оперта на ріжницях народної вдачі[129]». На переконання К. Кавеліна (1897. — с. 619), «південноруські літописи сповнені високого драматичного інтересу» саме тому, що вони відображають «активне, розумове і моральне життя тамтешнього населення», чого не спостерігалося на північних землях. А згаданий О. Пипін не тільки акцентував на цих відмінностях стилів російських і українських літописів, а й переконливо довів, що всі російські літописи виросли з київського кореня.

У своїй «Истории русской литературы» О. Пипін, зокрема, пише (1907. — с. 145), що, «коли місцевий літописець або новий укладай зводу хотіли говорити про найдавнішу Русь, незмінним джерелом для всіх залишалася “Повість минулих літ” (як сам збірник було зроблено вперше у Києві, так і початкові його складові частини належать Києву: “Повість минулих літ”, сказання про Печерський монастир, про Бориса і Гліба й т. ін.), і навіть всі наступні століття нічого не додали до неї, окрім казочок про Роса і Мосоха [Мосох (Мешех) — шостий син Іафета (Яфета). Як відомо, «офіційна історіографія намагалася вивести від імені Мосоха назву Москви» (Брайчевський, 1999. — с. 180). — М. Л.], про походження московських князів від Августа кесаря і т. ін. Уявлення не перевищило того, яким керувався автор “Повісті минулих літ”: пізніші історики не йшли далі механічного зведення, як у хронографах, Никонівському літописові, Степенній книзі [до речі, такої ж думки дотримувався й інший відомий дослідник давніх рукописів І. Срезневський, який ще в середині XIX ст. відзначав (1903. — с. 5), що так звані «північні літописи», особливо в описах до 1016 р., переважно тільки «повторюють Нестора». — М. Л.]. Давно помічено, що оповідь південноруського літопису нагадує “Слово о полку Ігоревім”, немов уже утворилася відома літературна школа».

Залишається лише дивуватися науковій проникливості цього талановитого історика, бо, як буде показано далі, автор «Слова», на думку провідних сучасних славістів, справді належав до київської літописної школи[130]. Та й сьогодні не втратило своєї актуальності слушне зауваження І. Нечуя–Левицького: «Пора знати нашій Україні і всьому вченому світові, що од Нестора і “Слова о полку Ігоревім” проста стежка йде до Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Куліша, а не до Лєрмонтова, Пушкіна, Тургенева...», яке він висловив у передмові до перекладеної ним праці російського дослідника І. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ея литературы с XI до XVIII вв.» (Смиченко–Волинська, 1999).

На відмінності української та російської «літературних шкіл» наголошував і відомий літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115): «Малоруські та великоруські народні пісні — кожна на своєму наріччі і співані різко відмінними одна від одної народностями — належать, посуті, до двох різних літератур». Певно, вважаючи цю різницю принциповою, М. Хвильовий не радив «нашим письменникам орієнтуватися» на московську літературу, яку він (1995. — с. 736–737), посилаючись на згаданого Г. Брандеса, характеризує як «пасивно–песимістичну»[131] і таку, що виховує «лишніх людей», «нитиків», «мечтателей» з «расєйскою тоскою», «людей без «определенных занятий», «попросту кажучи, паразитів». А для України більше на часі була література, яка кликала б «обух сталить», а не скиглити безпорадно коло «парадного під'їзду». Не дивно, що в цих питаннях позиція комуніста Хвильового збігається з позицією націоналіста Донцова, який у статті «Фавст проти Драгоманова» зі ще більшою категоричністю заявляв (1936. — с. 48): «Ні, за культуру “босяків”, “Іванушків–Дурачків”, “ідіотів” та “лишніх людей”, ми дякуємо. Не туди нам дорога!»

На українськості «Слова» наголошував і відомий російський історик та етнограф XIX ст. В. Пассек, перебуваючи в Україні: «Для нас безсмертне “Слово о полку Ігоревім”: і воно є твором малоросійським». Ба більше, зазначав він, «оспівані в ньому справи здійснені малоросіянами. Вони билися з половцями та печенігами; вони пробудили життя на півночі Росії, перенесли сюди всі зачатки держави... й самі назви своїх південних рік і міст: Володимира, Переяслава, Перемишля, Звенигорода, Либеді, Трубіжа та ін., навіть самі ваги і монета перейшли сюди не з самобутнього Новгорода, аз Києва!» (Срезневский В., 1893. — с. 383–384).

Нині «південноруськість», сиріч українськість, походження «Слова о полку Ігоревім», схоже, вже не потребує доведення[132]. На думку декого з сучасних дослідників «Слова» (зокрема, академіка Б. Рибакова, що присвятив дослідженню цього питання ґрунтовну монографію), «автор “Слова про Ігорів похід” 1185 року і сучасний йому автор літописної праці (так званого літопису «Мстиславового племені». — М. Л.) 1190 року одна особа — київський боярин Петро Бориславич». Він, як наголошує Рибаков, «не тільки боярин за походженням та положенням, а й певною мірою ідеолог і вождь київського боярства» (1991. — с. 274, 282).

Узагалі–то, не така вже це й проста справа — визначення автора. Досить згадати, як на довгі роки затяглася експертиза, покликана розвіяти сумніви щодо авторства М. Шолохова стосовно «Тихого Дону». — А що вже казати про твір, з часу написання якого проминуло багато століть! Тож і не дивно, що десятки дослідників, які бралися за розв’язання цієї проблеми, висунули чимало версій: від наполягання на тому, що автор «Слова» був киянином (П. Владимиров, В. Келтуяла, В. Франчук та ін.) чи галичанином (А. Петрушевич, В. Щурат, О. Орлов, Л. Черепній та ін.) до «народного співця» (Д. Лихачов), «ратая–мужика» (І. Мандичевський) і ще понад десяток найрізноманітніших гіпотез. Однак при їх розгляді, зазначає професор Л. Махновець (1989. — с. 17), «щоразу поставало те чи інше нездоланне заперечення... тому всі ці версії зазнали краху». У своїй ґрунтовній монографії він обстоює гіпотезу про «княже походження автора “Слова”», яку вперше висунув ще в 1934 році В. Ржига, а пізніше підтримали М. Шарлемань, І. Кобзєв і особливо — В. Чивіліхін, які сконкретизували ідею Ржиги, зійшовшись на особі самого Ігоря.

У своєму дослідженні Л. Махновець доводить хибність останнього припущення, а натомість «серед сотень князів» знаходить «конкретну особу» творця «Слова»: це «дивовижно обдарований поетичними здібностями учень славетного Бояна (такий собі князь–гусляр, позаяк «Слово» (с. 17) «належить саме до усно–пісенної гуслярної поезії, а не до писемної творчості». — М. Л.)», якого він, на думку дослідника, «знав особисто», «син галицької землі по батькові» князь Володимир Ярославич, «інтелектуал, інтелігент XII віку», що володів «енциклопедичними історичними, державними, політичними, природничими та іншими знаннями» (там само. — с. 239).

Ураховуючи ту обставину, що спроби нового прочитання «Слова» не припиняються [див., зокрема, «достеменний виклад» геніального твору у «дослідженні–реконструкції» М. Ткача (1998. — с. 11–12), завдяки якому, як наголошує у передмові М. Шудря, «“Слово о полку Ігоревім” — уперше! — зазвучало мовою оригіналу, не по–церковнослов’янському, не по–російськи, а по–українському»], важко сказати, чи й справді дослідження Л. Махновця — безперечно, ґрунтовне й цікаве — здолало «останні перепони на шляху до істинного автора “Слова”». Тим більше, що і в його гіпотезі не все так гладенько. Скажімо, знаний український дослідник Б. Яценко з’ясував (2000. — с. 43), що князь Володимир Галицький «взагалі не брав участі у подіях 1185 р. в Руській землі». Та й такий обережний у своїх висновках відомий знавець давніх рукописів, дослідник нашої писемності С. Висоцький (1998. — с. 117), проаналізувавши декотрі наведені у «Слові» подробиці, які, на його думку, просто не міг би знати автор поеми, «якби він не був киянином з оточення великого князя», все–таки ж схилився до думки, що «найреальнішою постаттю є київський боярин — Петро Бориславич, який мав безпосереднє відношення до києво–руського літописання». Яценко ж вважає «більш вірогідним» авторство чернігівського боярина Ольстина Олексича, участь якого у створенні і літописної повісті, наведеної у другій редакції «Истории Российской» В. Татищева, і «Слова», на думку цього дослідника, «прослідковується досить чітко»...

Щоб там не було, та навряд чи хтось заперечуватиме, що автор «Слова» був палким патріотом рідної землі й щиро вболівав за її долю. Тому незмінним рефреном звучить у «Слові» поклик «за Землю Руську!», закликаючи русичів «лихі усобиці» долати, не давати «гніздо своє скривдити». У незаангажованих ідеологією досл ідників не виникало жодних сумнівів щодо того, кого саме розуміє автор «Слова» під уживаною назвою «Руська земля». Ось як це пояснює, скажімо, М. Костомаров у дослідженні «Черты народной южно–русской истории» (1903. — т. 1. — с. 137): «Галичани з Половцями кинулися першими, билися хоробро, та Половці, злякавшись, побігли і відкинули Галичан, — й Галичани були розбиті. Годі Кияни та ополчення Руської Землі (України) уперлися на кам’янистому березі Калки, звели укріплення і боронилися три дні...» Закликати любити Руську Землю, сиріч Україну, в часи Київської Русі було цілком природно. Інша річ, коли вона, «возз’єднавшись», втрапила у «братнє» ярмо: «цензорам було кріпко наказано» (Огієнко, 1991. — с. 207), щоб вони пильно стежили за українською літературою, «не допускаючи переваги любові до батьківщини (тобто до України. — М. Л.) над любов’ю до вітчизни (Російської імперії. — М. Л.)». Такі собі невеличкі імперські ревнощі.

Так само «кріпко» стояла на сторожі тієї «любові» й більшовицька Москва: червоному українському письменству без спеціального дозволу не вільно було й заїкнутися про любов до рідної землі. Так, на початку 50–х років XX ст. Москва піддала жорстокому гонінню В. Сосюру за написаний ще у 1944 р. вірш «Любіть Україну», російський переклад якого пізніше надрукував московський журнал «Звезда». Вірш було затавровано як «ідейно хибний» у самій його основі (Против... — 1951). Та за що ж, власне, така немилість? А все за те саме — за недостатню «любов до радянської Батьківщини», зате, що українського поета «хвилює одвічна (а не «соціалістична», як того вимагають непорушні постулати соцреалізму. — М. Л.) Україна з її квітами, кучерявими вербами, пташками, дніпровськими хвилями», що він «оспівує «простори одвічні», «небо її голубе», а мав би «будити любов до радянської Батьківщини»...

Принагідно дісталося не тільки «українській пресі», яка вчасно «нерозкритикувала хибного вірша», перепало на горіхи за «викривлення в ідеологічній роботі» й іншим «галузям мистецтва», зокрема Київському театрові опери та балету, керівництво якого, видать, геть знахабніло: на столичній сцені «була поставлена опера “Богдан Хмельницький”, лібрето якої, як уже зазначалося в “Правді” містить серйозні помилки». Не попустив режим і М. Рильському, який, як виявилося, «особливо вихваляв» саме оте «ідейно хибне», хоча, «як відомо (ніщо не вислизне з поля зору непогрішимої «Правды»! — М. Л.), сам в минулому...» А ось і висновок: «ідейно–виховна робота з інтелігенцією на Україні поставлена слабо». І це, як незаперечно свідчить досвід російського більшовизму, були не просто слова — пряма вказівка відповідним органам на підготовку і проведення в масових масштабах вельми специфічних «виховних» заходів, зокрема й формування так званих «здорових сил», покликаних протистояти поширенню подібних «ідейно хибних» поглядів в українському суспільстві.

Однак далекоглядне висівання імперськими ідеологами «зубів дракона» на поневолених землях і досі дає пекельну прорість. На вільній уже українській землі самі українці продовжують справу, якою постійно переймалася окупаційна влада: дискредитацією і зганьбленням усього українського, зокрема й літератури..Ось, наприклад, як майстерно Я. Тинченко (1998) одним ударом «накриває» кілька цілей. Спромігшись на власний внесок у справу паплюження постаті Мазепи (перевершив багатьох своїх попередників у цій справі, скажімо О. Пушкіна: у взаєминах старого гетьмана з юною Мотрею Кочубей він вбачає усього лише «розбещування неповнолітньої»), цей добродій накидає читачам думку про те, що саме страта Кочубея та Іскри «прославила Україну більше, ніж усі разом взяті українські письменники, поети та державні діячі дореволюційного періоду». Як мовиться, коротко і зрозуміло — і щодо України, і щодо її літераторів.