Розділ «24. Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.»

А всього за час війни з Німеччиною, «відповідно до радянських даних, що опираються на архіви, — зазначається у згаданому російському довіднику (Похлебкин, 1999. — с. 499), — назагал у полон потрапило 4559000 осіб (ця цифра офіційно фігурує в доповідній записці “О потерях личного состава Советских Вооруженных Сил в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.”, розробленій спеціальною комісією під керівництвом генерала армії Гареєва)». А за наведеними у ньому ж «даними німецького ОКВ (Верховне Головнокомандування Вермахту. — М. Л.), з червня 1941 р. по лютий 1945 р. було захоплено 5 734528 радянських солдатів та офіцерів (сам Похльобкін називає ці цифри «астрономічними». — М. Л.)». Однак київський дослідник С. Гончаров (2000), навпаки, переконаний, що наведені Німецьким міністерством праці (на відміну від військовиків, воно, наголошує С. Гончаров, «вело ретельний облік усіх військовополонених — “ост” і “вест” робітники враховувались окремо») показники того, що «на 1 травня 1944 року радянських військовополонених було 5,75 млн осіб», варті довіри, бо вони є «службовими даними для оцінки можливостей покривати потреби економіки рейху в робочій силі», а тому «не можуть бути перебільшеними».

Проте ані перша, ані друга цифри не враховують ще однієї важливої складової втрат Червоної армії за період Великої Вітчизняної: втрати дизертирами. А останніх, за підрахунками С. Гончарова, було «понад два мільйона осіб».

Статистичні дослідження російських істориків показали (Гриф секретносте... — 1993. — с. 157), що тільки за перший, переважно оборонний, період війни — з 22.6.1941 по 18.11.1942 — Червона армія та Військово–Морський флот втратили «11 млн 162 тис.» (середньодобові втрати цього періоду становили 21,7 тис. осіб, причому найбільшими — 24 тис. — вони були в літньо–осінню кампанію 1941 р.). За цих півтора року війни, наголошує професор Київського військового інституту управління та зв’язку І. Муковський (1996), «головних втрат радянським військам ворог завдав під час власних наступальних операцій, спростувавши тезу про те, що наступальні війська зазнають більших втрат, аніж ті, що обороняються». Тож відомий російський письменник–фронтовик В. Астаф’єв мав усі підстави для свого гіркого і болючого висновку (Моргун, 1996. — с. 462): «Ми просто не вміли воювати. Ми і закінчили війну, не уміючи воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами...[96] Таку перемогу можна й не вважати перемогою».

Звичайно, розкриття підступних планів сталінських стратегів жодною мірою не може кинути щонайменшої тіні на безсмертний подвиг простого солдата, применшити значущість його визвольної місії в очах вдячного людства, затьмарити велич отриманої ним перемоги. А неймовірна ціна, яку довелося сплатити за цю перемогу як солдатові–визволителю, так і визволеним ним народам, є прямим наслідком стратегічних прорахунків у брудній грі схибленого на роздмухуванні пожежі світової революції непогрішимого «батька народів» і його поплічників...

І останнє щодо «непідготовленості» СРСР до війни. Практично впродовж усього часу перебування при владі Сталіна його режим вів безперервні війни. Вони, за висловом дослідника цих питань Г. Чорного (1995), були «формою самого існування» СРСР, бо давали змогу «слугам народу» бодай якось виправдовуватися за те жалюгідно–жебрацьке становище, у якому незмінно перебували стероризовані народні маси. Схоже, що й «нова Росія», проголосивши себе спадкоємицею СРСР, значною мірою успадкувала, на жаль, і форму його існування; так, капітан–медик Кудряшов із документального фільму О. Політковського «Братишка 2000» (московський телеканал «РТР», 29.07.2000), знятого в Чечні, переконаний: «Ця війна необхідна нашій державі. Може, це звучить цинічно, але вона потрібна й російському народові... Ми ніколи не об'єднаємось, не очистимось — нам потрібна зовнішня загроза...»

Ці війни велись як проти зовнішніх ворогів режиму, так і супроти сили–силенної внутрішніх «ворогів народу», а фактично — супроти власного народу (певно, вважаючи його не менш небезпечним супротивником, аніж ворожі армії, «народна влада» утримувала численні внутрішні війська, які за рівнем оснащення важкими видами озброєнь практично не поступалися Червоній армії[97]).

А моторошні втрати, що їх зазнали народи СРСР у цих війнах (не кажучи вже про наведені вище дані про втрати у Другій світовій), цілковито спростовують тезу московських ідеологів про миролюбність більшовицького режиму, його міфічну «неготовність» до війни.