Розділ «29. Міф про безумовне «благо двомовності» в Україні»

Визначний знавець європейських — зокрема й російської — літератур Г. Брандес понад сто років тому наголошував (1911. — с. 164–165), що «Гоголь був малоросом», хоча й писав не українською мовою, оскільки «майже всі народжені в Малоросії письменники писали мовою своїх найближчих сусідів, російською чи польською... — зважаючи на зневагу у в якій перебувала їхня мова... Бо у якого б сильного гноблення не зазнавала польська мова, все ж утиск, який вона зазнала, був зовсім мізерним порівняно з тим, якому піддавалася малоруська мова, стосовно якої справа мало–помалу дійшла до справжньої винищувальної війни». Додамо, що ці слова визнаний метр у царині європейських літератур написав після тривалих відвідин імперії на запрошення російської сторони...

В умовах цієї війни навіть Слово Боже українець мав слухати «мовою Імперії». Великий патріот України, видатний вчений (справжній автор відкриття «рентгенівського» випромінювання) І. Пулюй писав до «Головного Управління у справах друку» в Петербурзі (цит. за кн.: Стус, 1994, т. 4, с. 390): «Переклади Св[ятого] Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати Слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 міліоновому русько–українському народові, хоч він із московським ще й одновірний! Минуло вже 21 років (так у цитованому тексті. — М. Л.) з того часу у як моє прошене, предложене 1881 року шановному “Управлению по делам печати”, щоб дозволено на Україні український переклад “Нового Завіта” було признане “не подлежащим удовлетворению”»...

Так само цілеспрямовано політика тотального зросійщення, за якої національні мови були просто приречені на вимирання, провадилася і в радянській імперії. Це змушений був визнати й керівник колишнього Союзу М. Горбачов, який розповів у «Российской газете» (1993), що, коли став Генсеком, то отримував від видатних діячів науки і культури Білорусії листи, в яких вони «криком кричали про загрозу зникнення білоруської (читай: і української, бо важко повірити, що такі ж діячі України мовчки споглядали на аналогічний загин. — М. Л.) мови». Він розумів, наголошує Михайло Сергійович, що над національними мовами в СРСР нависла «реальна загроза», оскільки в республіках «навчання повсюдно ведуть російською мовою. Незабаром літературу, що виходить білоруською мовою, нікому буде читати...» Це, одначе, зовсім не завадило останньому генсекові КПРС впроваджувати в життя заходи, спрямовані на дальше посилення позицій і так жодним чином не ослабленої російської мови, аби на неозорих просторах імперії дійсно, перефразовуючи великого Кобзаря, «од молдаванина до фіна на всіх язиках» усе мовчало.

Навіть українські комуністи інколи насмілювалися виступати проти шовіністичного гноблення — це, наприклад, знайшло своє відображення у резолюції XII республіканського партз’їзду, де, зокрема, наголошено (XII з’їзд... — 1934. — с. 293): «Великодержавнийруський шовінізм є, як і раніш, головна небезпека в масштабі всього Радянського Союзу». Та й самі російські більшовики попервах всіляко засуджували національну політику «царизму, поміщиків і буржуазії» щодо народів–невеликоросів, наголошуючи (X сьезд... — 1921. — с. 334–336), що вона була спрямована на те, аби «убити серед них зачатки усякої державності, калічити їх культуру, утискувати мову, тримати у невігластві й, нарешті, по можливості русифікувати їх». Пізніше українська інтелігенція не раз довела, що є гідною свого високого призначення і добре розуміє, яку небезпеку становить для українського народу підступна «ленінська національна політика», зокрема мовна.

Ось що писав про мовний геноцид проти українського народу у своєму щоденнику О. Довженко (1995. — с. 542) у листопаді 1956 року: «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), проводиться руською мовою. Такого нема ніде в світі... не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, — вся абсолютна решта, себто ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман...»

Прозаїк О. Сизоненко (1999) згадує, як у 1960 р. доля подарувала йому десять днів і ночей «постійного і неперервного спілкування» з Григорієм Тютюнником: їх поселили у сусідніх номерах готелю «Україна» під час Декади української культури у Москві. Упродовж усіх десяти днів, незважаючи на те що виступи уславлених українських колективів і окремих митців мали гучний успіх у московської публіки, Тютюнник «залишався мовчазним і байдужим». Навіть попри те що він «став найпопулярнішим серед українських письменників — учасників Декади» і «був, що називається, нарозхват» (у журналі «Дружба народов» готувався переклад його роману «Вир», а у видавництві «Советский писатель» оформлювався договір на окреме видання), ніде — «ні у Кремлівському Палаці з'їздів, ні у Колонному залі Будинку Союзів, ні у Великому театрі не світліло його похмуре лице».

На сизоненкове запитання, чому він завжди такий мовчазний і похмурий, Тютюнник («я помітив, як він важко і часто дихає») відповів: «...Невже ти не розумієш, що нас тут тішать, як зулусів, цими виступами і концертами, надаючи можливість покрасуватися перед москвичами у сорочках–вишиванках, плахтах та шароварах, позабавляти московську публіку гопаками та хороводами. А тим часом в Україні вбивається наша мова, все менше стає українських шкіл у містах, а всі вузи, заводи і конструкторські бюро, всі наукові та державні установи русифіковані... Навіть у колоніальній Африці такої наруги над рідною мовою не знайдеш. Це ж повна дискредитація, навіть знищення національної культури, самої нації... Ти кажеш: “Декада!” Показуха і більш нічого. Нам треба мову свою й культуру рятувати, а не возити її на показ палачам». «Коли ви всі це нарешті зрозумієте?» — з болем запитував Григорій Тютюнник.

І цей біль за долю свого народу українські інтелігенти висловлювали не лише у приватних розмовах. У благородному пориванні відкрити очі одурманеному імперськими ідеологами українському загалові вони ризикували оприлюднювати свої погляди, хоча вповні усвідомлювали, чим це їм загрожує у СРСР, цій «цитаделі миру, свободи і демократії». Згадаймо хоча б відомі праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Собор у риштованні» Є. Сверстюка — вони спричинили свого часу чималий галас. Особливо фундаментальне дослідження Дзюби, де в царині національної політики все було назване своїми іменами! Уявіть лише собі: «увесь радянський народ в єдиному трудовому піднесенні» готується за якихось рік–півтора зустріти найзнаменніше зі свят, піввіковий ювілей радянської влади, на парадному фасаді держави шпаклюються найменші шпаринки, наносяться нові яскраві барви небувалих здобутків і перемог «владиробітників і селян», гордо — на увесь здивований світ — лунають палкі запевнення про «грандіозні успіхи ленінської національної політики», про «остаточне вирішення національного питання в СРСР» і т. ін.

Аж раптом якийсь там Дзюба наважується вголос заявити (1968. — с. 24), що «з національною політикою на Україні не гаразд», і навіть висловлює сумнів у тому, чи взагалі «є перспективи в нинішньої національної політики» (там само. — с. 254). Відтак, не кліпнувши оком, звинуватив уряд Української РСР у тому, що той, бачите, «не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого він діє і коштами якого диспонує...» А далі, буквально висмоктавши з пальця якесь міфічне «русифікаторське насильство», яке нібито «у нас є», він набрався нахабства ще й запропонувати «протиставити» цьому так званому «насильству» (там само. — с. 260) «одне: свободу — свободу публічного і чесного обговорення національних справу свободу національного вибору у свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення». І це — у країні, керівництво якої упродовж ось уже півстоліття не жаліло ані зусиль, ані коштів, аби зобразити її перед усім світом самим втіленням свободи!

Важко сказати, на що міг сподіватися український «камікадзе» І. Дзюба, направляючи своє дослідження у супроводі роз’яснювального листа на адресу найвищого керівництва УРСР. З такою ж проникливістю та переконливою аргументацією (в першу голову, зі спадку класиків марксизму–ленінізму) можна було б звертатися до кровожерного вовка, намагаючись переконати його перейти на вегетаріанський раціон. Звичайно, то був безнадійний крок. Думаю, що молодий Дзюба вповні усвідомлював це (як, поза сумнівом, розумів це й В. Короленко, намагаючись у вже згадуваних листах «розкрити очі» на жахливі злочини комуно–більшовицького режиму одному із найбільш «гуманних» зверхників радянської Росії). Однак він здійснив цей одчайдушний кидок голіруч на смертоносну амбразуру страхітливого більшовицького дота з бажанням, якщо не знешкодити його, то бодай привернути увагу до потворного монстра.

І це не минулося безслідно — ні для самого Дзюби, ані для того режиму, до совісті якого він волав. Голос молодого дослідника–патріота — а то, як зазначає автор передмови, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні С. Олійник (там само. — с. 19), був не просто голос такого собі дивака–одинака, а «голос нового українського покоління, що виросло під радянським режимом, але не зазнало тиску сталінського режиму» — було почуто і в Україні, і за її межами[122]. І хтозна, може, саме з цього започаткувався ще дуже сповільнений, однак невідворотний процес розпаду могутньої «імперії зла»...

Таким чином, неважко переконатися, що ні, не мовчала українська інтелігенція (і нині змушена буквально волати сердега — і з тим же успіхом...)!

Та не таке вже воно й безневинне — деформування рідної мови (не кажучи вже про повну відмову від її використання!), оскільки, за визначенням відомого німецького мовознавця і філософа В. Гумбольдта, «мова народу — це його дух і дух народу — це його мова», і, як зауважує знаний український фахівець з соціоніки І. Каганець (1993), «з допомогою цілеспрямованих змін у мові... змінюється людська психіка». Саме з цією метою й здійснювалося в імперії неослабне піклування про посилення позицій «общерусского языка». Це «зрадливе та підступне слово», наголошує Ю. Шевельов (1994. — с. 24–25), завжди вірно служило «ідеї вищості російської мови». У російсько–більшовицькій імперії цей термін з часом замінили на менш шовіністично забарвлений — «общепонятный», що, певна річ, ніяк не вплинуло на його агресивно–шовіністичну суть[123].

Апологети «общерусскости» добре розуміли, що саме через російськомовність вони прищеплюють і російське мислення, і російське світосприйняття («Яка мова, такі й наші думки будуть, — стверджував Б. Грінченко, — московська мова — московські думки». — Цит. за: Пономарів, 2000), що, зрештою, призводить до зросійщення, а фактично — до знищення нашої культури, духовності, психіки. Адже, як наголошував А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 412), «чужа духовність призводить до дисонансу і руйнації» суспільства, яке цим чужим послуговується.

А ось і очікуваний результат: замість патріотів рідної землі, власне українців, буйним пустоцвітом розрослися справжні малороси — саме в цьому і полягала мета такого «перековування». Тож, якщо хочеш знищити дух народу, — доведи до згуби його мову. «Убити народ можна голодом, хімічною зброєю, концтаборами, — наголошує Д. Павличко (Захарченко, 1996), — але найстрашніше вбивство народу — це те, що практикував російський царизм і московський більшовизм, — убивство мови! Коли ми говоримо про відродження України, то маємо на увазі не шаровари і жупани, не воли і солом'яні стріхи, а мову! Коли всі українці в Україні відбудують в собі рідну мову як світло своєї свідомості, свого мислення, тоді відродження нашого народу стане реальністю». Саме недостатнє піклування з боку державного керівництва про зміцнення в Україні позицій державної мови, української культури, розвиток духовності за майже повної безпорадності в царині ринкового реформування української економіки й призвело до того, що нині маємо в нашій державі те, що... маємо.

З іншого боку, продовжує І. Каганець, «психіка народу впливає на його мову, формує її “за своїм образом і подобою”. Унаслідок цього мова і етнопсихіка творять певну цілісність». А тому і людська спільнота, що є їх носієм, теж становить особливу етноцілісність, тобто є народом, а не населенням — тож К. Ушинський, який хоч і писав російської мовою, але, за висловом Г. Ващенка (1994. — с. 155), «подібно до Гоголя, мав українську душу», мав усі підстави стверджувати, що «коли щезне народня мова, народу більше нема». Зрештою, як наголошує доктор соціології Л. Аза (1995. — с. 126), «мова — найчутливіший індикатор національної самосвідомості», цієї найважливішої з–поміж визначальних ознак етносу. Якраз через це «батько народів» так панічно боявся українського села, цього невичерпного джерела та оберега української культури і, зокрема, мови, самого духу українського народу, і саме проти нього раз за разом й спрямовував свої нищівні удари. Тож, як бачимо, не така вже вона й безневинна штука — понівечити й занапастити рідну мову.

Про це, до речі, тобто про серйозну небезпеку, яку несе будь–якому народові чужомовна експансія, прекрасно знають усі ті, хто — і тут, і в Росії — усіляко намагається запевнити нас у тому, що поширення на українських теренах російської мови не становить, мовляв, аніяковісінької небезпеки для українського народу і не може мати жодних негативних наслідків для розвитку української культури, духовності, навпаки, як застерігав академік Д. Лихачов, саме вихід України з–під «благотворного» впливу російської культури буде «катастрофою» для її культури. Така «теорія» настирливо вкладається у свідомість довірливих українців.

А ось якою щирою тривогою не тільки за розвиток російської мови, а навіть за долю російської нації в цілому сповнилися голоси російських патріотів, щойно на лінгвістичному виднокраї Росії замаячило усього лише «засмічення російської мови іноземними словами». Воно й не дивно, адже російські історики завжди вважали, що саме «мова є визначальною щодо етнічної належності» (В институте истории... — 1951). То ж не на жарт стривожена цим російська інтелігенція виступила із закликом, що «росіянам треба розмовляти по–російськи» (Русские должны... — 1995). І тут з’ясувалося, що навіть таке засмічення іномовними словами, на думку російських фахівців, «впливає негативно на національний дух народу, його психічний склад, трансформуючи закорінені в ньому традиційні духовно–моральні начала». Ба більше — ця «мовна агресія, що впливає на психіку», має «далекосяжні цілі» і навіть «становить серйозну небезпеку для нації».

А один із найталановитіших письменників–дисидентів, редактор відомого в Європі журналу «Континент» (Париж) В. Максимов на зустрічі «На захист російської мови», що відбулася з ініціативи Всесвітнього Російського Собору в Свято–Даниловому монастирі у 1994 р., так застерігав своїх співвітчизників (Пастушенко, 1998): «...Весь досвід світової історії свідчить, будь–яка національна ентропія, руйнування етнічних цивілізацій, зникнення з лиця землі народів і держав завжди починалося із втрати мовної культури, із відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед лінгвістичною експансією... Кожна країна і будь–який народ мають право захищатися від будь–якої експансії, в тому числі й мовної, всіма засобами, які він має. Мова — гарант нашого національного та державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не тільки батьківщину, а передовсім самих себе».