Розділ «13. Міф про «исконнорусскость» Криму»

Після того як несподівано тріснули потужні канати, що намертво і, здавалося, назавжди («навіки разом!», переконували нас кремлівські кормчі, спритно виставляючи «братній» налигач таким собі «виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу...») пришвартували Україну до Союзного причалу, і вона — повільно і важко — вирушила у самостійне плавання, деякі російські державці та політики почали посилено експлуатувати термін «одвічно російський» стосовно Криму і особливо — Севастополя[54].

За визначенням «Словаря русского языка» (1981. — т. 1. — с. 678), термін «исконный» (український відповідник — споконвічний, одвічний) означає «існуючий з незапам’ятних часів, завжди». З незапам’ятних часів існує, наприклад, Київ, бо відомо, що місто було збудоване задовго до того, як з’явилися перші літописні згадки про нього. У той же час, якщо виходити з обумовленого внутрішнього змісту цього терміна, навряд чи правочинно вживати його як щодо назви «Росія», оскільки добре відомо, коли і як вона виникла, так і щодо більш розширеної назви «Русское (в розумінні — «Російське», але аж ніяк не «Руське») государство», бо коли навіть прийняти на віру притягнуте Горбачовим за вуха визначення «тисячолітня держава», то й це ніяк не відповідатиме ознаці «з незапам’ятних часів», позаяк із літописних джерел достеменно відомо, як Московське князівство переростало у Російську державу, а також — як і коли сформувались і це князівство, і сама Москва.

Неважко довести, що ще менш правоспроможним є вживання цього епітета щодо Криму, бо зовсім не з незапам’ятних часів, а в 1783 р. Крим насильницьки приєднали до Російської імперії, попередньо, в 1778 р., депортувавши за наказом Катерини II з рідної кримської землі понад 31 тисячу (Вольфсон, 1941. — с. 62) християн — греків та вірмен, котрі заселили півострів задовго до приходу татар, уклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. От саме про них (однак задовго до грецької колонізації півострова, на початку І тис. до н. е. його вже населяли перші літописні аборигени — таври, які частково збереглися аж до XV ст.) і можна сказати, що Крим — то «одвічно» їхня земля.

Те «добровільне» термінове відселення християн із Криму супроводжувалося чи не такими ж актами насилля над православним людом, як згодом і приєднання «нечестивих» татар. Уяву про це дає бодай одне невеличке свідчення з праці професора імператорського університету святого Володимира Ю. Кулаковського (1914. — с. 134–135): «Трагедія розгрому вікового устрою життя одвічного кримського грецького населення, жах розорення, сльози і зойки жінок та дітей...» Тут би, здавалося, і зупинитися «захисниці» усіх пригнічених, адже після пріснопам’ятної депортації християн татарам більше не було кого «утискати» в Криму. Та де там! Доля самих християнських підданих з Криму взагалі менш за все турбувала Росію — лише власні інтереси Завжди були «альфою» та «омегою» імперської політики[55]. У декларації Катерини II від 8 квітня 1783 р. про «приєднання» Криму мовиться: «Перетворення Криму в незалежну (від Туреччини за Кючук–Кайнарджійським «миром» 1774 р., але не від Росії! — М. Л.) область не принесло спокою Росії...» Ось саме про чий спокій так щиро й невтомно пеклася прихильниця справедливості — про власний. А просторікування щодо знедолених у татарській «неволі» християн — то крокодилячі сльози про людське око, а точніше — з метою створення зачіпки для виведення на сцену головного козиря у цій брудній грі — російської армії.

У своїх стосунках із «нечестивими» туземцями «цивілізована» імперія дозволяла собі вповні обходитись і без подібних «зачіпок», адже, згідно з офіційною доктриною Москви, татари — і не тільки кримські, а й казанські, й астраханські, й сибірські — то «споконвічні вороги Росії». Тож які тут можуть бути церемонії — вони повинні скоритися! І оце підкорення, зазначає згаданий Є. Марков (1884. — с. 349), «здійснилося у декілька вельми рішучих заходів». У 1736 р. граф Мініх, вигнавши татарське військо з Перекопської фортеці, «так акуратно взявся за чистку Криму, що Бахчисарай та інші головні міста... перетворилися у купу руїн, а степи цілковито обезлюдніли». 1737 р. інший російський фельдмаршал, граф Лассі, розгромивши військо Мерглі–Гірея, «з тою ж німецькою пунктуальністю заходився спустошувати степи і руйнувати міста. Він спалив 1000 сіл, які вціліли після Мініха лише тому, що залишалися в стороні від його маршруту. Вдала робота так розлакомила знаменитого маршала», що вже наступного року він знову подався до Криму. Та на цей раз, зазначає Є. Марков, «похід виявився неможливим з тієї простої причини, що в Криму нічого не залишилося після походів 1736 і 1737 років», і військо не могло себе прогодувати розбоєм. Тому змушені були на деякий час дати спокій татарам. Але вже 1771 р. князь В. Долгорукий «знову взяв приступом і розорив міста Перекоп, Арбат, Кафу, Керч, Єнікале, Балаклаву, Євпаторію, Бельбек і Тамань». А далі вже чекає своєї черги ще один безжальний фельдмаршал — Суворов...

Очолював на той час Кримську державу незалежний та незговірливий хан Девлет–Гірей, для усунення якого від влади «Росія пустила в хід багаторазово перевірений засіб — підкуп», зазначає відомий дослідник історії кримсько–татарського народу, доктор історичних наук В. Возгрін (1992. — с. 265), який, до речі, вбачає свій обов’язок як історика в тому, аби «показати аж ніяк не прикрашену, а вивільнену від багаторічних нашарувань брехні, бруду і мерзенних домислів картину історичного розвитку кримського народу». У 1777 р. на кримський ханський престол зійшов проросійськи орієнтований хан Шагін–Гірей, котрий своїм указом зрівняв у правах християн із магометанами. Та вже незабаром самодержиця Катерина заявила про нестерпні утиски християн у Криму, що невідворотно призвело до горезвісної акції «приєднання». Між іншим, Шагін–Гірей був одружений на росіянці — чим не красномовний штрих до портрета «утискувача» християн?

Новий хан повернув Росії усіх уярмлених військовополонених християн, нещадно винищував прихильників легкої наживи, котрі грабували українські поселення і, взагалі, як наголошує інший дослідник історії Криму Б. Вольфсон (1941. — с. 61–62), «проводив русофільську політику». Та дарма, бо ніщо не може порятувати ягняти, коли вовк їсти хоче!

На відміну від істориків, котрі, на думку В. Возгріна, висловлюють свою думку «цілком чітко, з повною щирістю», таких, наприклад, як відомий дослідник історії Російської імперії С. Бахрушин (1936. — с. 57), котрий акцію «приєднання» прямо і «точно охарактеризовує як “анексію”», а згаданий Б. Вольфсон (1941. — с. 65) — «загарбанням» Криму, тобто називають речі своїми іменами [у перші десятиліття існування СРСР до такої ж оцінки вдавалася й офіційна московська історіографія, називаючи ту акцію «так званим «приєднанням...» і навіть «загарбанням Криму» (Малая Советская Энциклопедия. — т. 7. — М., 1931. — Кол. 416)], є й такі, наголошує В. Возгрін, що «цією рисою не можуть похвалитися» і готові виправдати будь–які дії можновладців. Так, наприклад, П. Надинський іменує цю акцію не просто «приєднанням», а «возз’єднанням» (1950. — с. 59). Ба більше — якщо вірити тому ж Надинському, то «возз’єднання Криму з Росією не було загарбанням чужої землі. Крим — одвічно руська земля, з якою руський народ (то все ж таки — руський чи російський? Бо, як уже було зазначено, далеко не все те, що тоді дійсно було «руським», зараз автоматично може вважатися «російським». — М. Л.) та його предки — східні слов’яни з колиски свого історичного життя були завжди тісно пов’язані... Кримські землі належали Київській Русі». Тож, на думку цього реформатора від історії, тільки після «возз’єднання» нарешті було досягнуте справжнє торжество справедливості, позаяк «кримський півострів було повернуто справжньому володарю — російському народові» (1951. — с. 92–93).

Та й інший історик, М. Максименко, перебуває в захопленні від того, як у Криму, чи то пак на той час уже Таврійській губернії, «на підставі російської цивілізації почала розвиватися економіка та культура...» (1957. — с. 5). Чом би вже не заявити, що саме від того часу, тобто з моменту анексії, тільки й розпочалася справжня історія розвитку Криму? І просто не звертати уваги на те, що «підстава» ця й сама на той час була, м’яко кажучи, не надто цивілізованою і що, за оцінкою інших дослідників, наприклад того ж Б. Вольфсона, якраз після цього «господарство Криму занепало».

Для того аби з’ясувати, що саме дало Криму оте «приєднання» до Росії, його дослідник Є. Марков пропонує розглянути, «чим володів Крим раніше і чим володіє тепер». Ось яке враження справила ця благословенна земля на мандрівника, котрий відвідав Крим у 1787 p., тобто через чотири роки після його захоплення (Марков, 1884. с. 339–341): «Крим може прогодувати ціле військо плодами своєї землі, яка родючіша за українську... Численні отари пасуться на вершинах гір південного берега, що за красою, теплом і здоров’ям подібний до Перського берега південної Франції». Судацькі сади й виноградники він називає «багатими», про долину Кабарди (Бельбека) говорить, як про «прекрасну країну... багатющого землеробства». Те ж стосується й Феодосійської частини Криму, тобто місцевості на схід від ріки Карасу, яка ще в дотатарські часи «слугувала для Греції за житницю». Та й Митридат «отримував звідси величезну кількість хліба».

А посол польського короля Стефана Баторія М. Броневський у своєму описі Криму 1578 р. «постійно говорить про нього, як про плодоносний і квітучий край». Землі Феодосійського повіту він багато разів називає «багатими хлібом, славними своєю родючістю». У Бахчисараї він бачив «сади яблунь і іншої садовини, виноградники, чудові поля, зрошувані чистими струмками», а довкола вже «пустинного» на час подорожі Є. Маркова Інкермана М. Броневський бачив «сади... і прегарні виноградники». Землі Сімферопольського і Перекопського повітів, тобто та частина півострова, де «мешкає хан зі своїми татарами... оброблена, рівна, родюча, багата травами», а місцевість у бік моря хоч і дуже гориста й лісиста, але «надзвичайно плодородна і оброблена (виділено Є. М. — М. Л.)». Проїжджаючи степами, Броневський «часто зустрічав криниці, надзвичайно глибокі, викопані з дивовижним трудом і майстерністю», щоправда, міст у степу було «дуже мало, зате багато сіл».

Та й член Петербурзької АН, природознавець і географ професор П. Паллас, який у 1793–1794 pp. досліджував Південну Україну та Крим, хоча «дуже неприхильно ставився до економічного побуту татар», однак і він, як зазначав Є. Марков (там само. — с. 342), «не міг не відгукнутись із похвалою про сади й виноградники» цих самих татар (до речі, Паллас нарахував 35 різних сортів винограду, які вони розводили, багато з яких йому самому ще не були відомі). «Було б дуже важко вирощувати зернові на полях, — писав він, — розсіяних по терасах і кам’янистих схилах гір, якби численні струмки не давали засобів для зрошення, якими татари зуміли скористатися (виділено Є. М. — М. Л.)». Табуни і отари були такими великими, розповідає П. Паллас (там само. — с. 347), що «коли 1769 року закупили у кримських татар 1000 верблюдів для армії, що воювала у Персії, то зменшення числа цих тварин зовсім не було помітне».

А ось що побачив сам Є. Марков на початку 70–х років XIX ст., тобто майже через століття після «приєднання» Криму до Росії (1884. — с. 338–339): «Степи, що становлять 9/10 території півострова — цілковиті пустелі... Води майже нема... 310 фонтанів 8 розбиті або пересохли... Поселення трапляються рідко... Які ж є — не поселення, а руїни... З десяти хат заселені дві... Татарські назви урочищ... нагадують вам назви залюднених і багатих сіл, що були тут раніш... Та й у горах — сплюндровані могши коло доріг, здичавілі сади вздовж струмків, назви, що втратили [свої] значення, села, що втратили мешканців... Верблюди стали рідкістю, буйволів майже нема... у степу рідко зустрінете невеличкий табунок» коней.

Та, може, «приєднання», як тепер полюбляють наголошувати, відкрило перед кримчаками широку дорогу до цивілізації, тобто значно підвищило рівень їхньої освіченості? Судіть самі: «На 100 тис. татарського населення Криму в 1867 р. нараховувалося 154 татарські училища; серед них 131 початкове і 23 медресе, тобто духовні академії для підготовки священнослужителів і вчителів (і це, зважте, «в період величезного занепаду їх нації», коли, як наголошує Марков, «багато училищ було закрито, інші — спорожніли», а ще у XVIII ст., за свідченням згаданого митрополита Богуш–Сестренцевича (там само. — с. 362), «училища їх були численними і заповненими учнями». До того ж, зазначає Марков, жодна з татарських шкіл не отримувала підтримки ні від казни, ні від земства... — М. Л.). Учнів у них було 5081 особа, з них 901 дівчинка». Якщо в татар «1 учень припадав на 27,9 мешканців», то серед російського населення — «1 учень на 66,1 мешканців. Татарське плем’я, що становило 17,85 % всього населення Таврійської губернії, дало 1867 року 23 % учнівської молоді; російське плем’я, що становило 62,5 % населення, дало тільки 28,5 % учнівської молоді...» А ось і цілком закономірний висновок, зроблений Є. Марковим (там само. — с. 356–357): «Ми,росіяни, впродовж 80 років не розповсюдили серед татар анінайменшої загальної освіти, анінайменших технічних знань... Ми і не могли дати нічого, тому що ми... самі були багато в чому бідніші за татарина...»

Але М. Максименко, схоже, найменше переймається подібними «дрібницями», він вбачає здобутки нової влади Криму насамперед у тому, що «розбивалися красиві парки, виростали палаци...» (1957. — с. 5). «На жаль, — засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (1992. — с. 280), — доводиться визнати, що історика–марксиста захоплюють такі плоди цивілізації, як насамперед пам’ятки колонізаторської субкультури, споруджені на одвічній землі пограбованих трудящих («він і досі не спокутий, цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті», — напише пізніше у часопису «Голос Крыма» Валерій Євгенович. — М. Л.)».

Та для згаданих вже істориків–марксистів якось само собою відходить у тінь те, що «ціна цих дійсно розкішних палаців — зубожіння і фізична загибель десятків тисяч корінних жителів, зігнаних зі своїх клаптів землі й приречених на батракування чи еміграцію на чужину». Такої ж думки дотримується й згаданий С. Бахрушин (1936. — с. 57), доводячи, що анексія «призвела не лише до знищення політичної незалежності татарської держави в Криму, ай до нещадного руйнування царизмом тієї красивої й яскравої туземної цивілізації, яка виросла на кримському ґрунті внаслідок різноманітних культурних впливів, що схрещувалися тут». Згодом цю справу успішно довершать більшовики...

Як чергове нашестя варварів оцінив цю акцію шанувальник і знавець Криму, видатний російський поет М. Волошин, додаючи, що «на цей раз це більш серйозно і довгочасно, позаяк ці варвари — росіяни, за їх спинами не хиткі, плинні води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт–Петербурзької імперії» (1990. — с. 215). Через небачене плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла — різко зменшилася кількість корінного населення, а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) «спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії». Те саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим Голодомором 1932–1933 рр. московська влада «вивільнить» мільйони місць в українських селах: як свідчать документи російських архівів («Державний російський архів економіки: Ф. 5675. — Оп. 1. — Спр. 185. — Арк. 2»), тільки в голодному 1933 р. в Україну прибуло понад 117 тис. переселенців (Винниченко, 1994. — с. 24).

Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить С. Бахрушин (1936. — с. 58): «Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їхніх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили всі пам’ятки старовини».

Інший недавній «історик–марксист», а нині політолог В. Поляков (1998. — с. 20) піддає сумніву ці «слова якогось іноземця», ба більше — називає їх «явною нісенітницею». Полишаючи на сумлінні автора його вельми своєрідну «політологічну» термінологію (як і його безпідставні намагання піддати сумніву наукову репутацію С. Бахрушина), звернемося до відомого описувача подібних дій російської армії у іншому — кавказькому — регіоні. Ось як показав це Л. Толстой у повісті «Хаджі–Мурат» (1981. — с. 253–257) на прикладі лише однієї чеченської сім’ї: «Повернувшись до свого аулу (після нападу на нього військового загону. — M. Л.), Садо знайшов свою саклю зруйнованою: дах було провалено, і двері, й стовпи галерейки спалені, і внутрішність опаскуджена. Син же його, той вродливий, з блискучими очима хлопчик... був проштрикнутий багнетом у спину... Були поламані й обпалені посаджені старим і викохані абрикосові й вишневі дерева... спалені всі вулики з бджолами. Голосіння жінок чулося в усіх будинках і на площі, куди було привезено ще два тіла... Фонтан було запаскуджено, вочевидь умисно, так що неможливо брати води з нього. Так само була запаскуджена й мечеть...» Такому ж плюндруванню солдати, яким було «наказано палити хліб, сіно й самі саклі», піддали й інші убогі обійстя «знищеного набігом» аулу Махкет. Багато подібних «епізодів» наведено, зокрема, у багатотомному виданні В. Потто «Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях», яке упродовж кількох років виходило друком у Санкт–Петербурзі й Тифлісі наприкінці XIX ст. і до якого ми ще звертатимемось далі.