Розділ «22. Міф про «тріумфальну ходу» радянської влади»

Якщо звернутися до численних «історій» (СССР, КПСС, КПУ тощо), то виявиться, що як все почалося з «тріумфальної ходи революції», так і продовжувалось — через «тріумфальну ходу Радянської влади» — аж до повного «торжества народовладдя» в СРСР. Тріумфальний, як пояснюють словники, означає «супроводжуваний незвичайним успіхом». А як було в дійсності?

Ось, зокрема, що писав про цю «тріумфальну» ходу всесвітньо відомий письменник та гуманіст В. Короленко в уже згаданих листах до наркома А. Луначарського у 1920 р. (1988. — с. 211–212): «Проголошуються перемоги комунізму в той час, коли сільська Україна кипить ненавистю та гнівом і “надзвичайки”уже подумують про розстріл сільських заложників. Положення в селі просто трагічне. Раз у раз звідти приносять комуністів та комісарів, понівечених і убитих... Ваша партія втішає себе тим, що це тільки куркулі (сільські багачі), що не заважає вам випалювати цілі села повністю — і багачів, і бідняків однаково. Та й у містах ви тримаєтесь тільки військовою силою, інакше ваше представництво швидко змінилося б...»

Це ж змушений був визнати й один із співавторів жовтневого заколоту в Росії Л. Троцький: «до глибини своєї душі», — наголошував він у «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» (Романчук, 1990. — с. 56–58), — «комуну, “надзвичайку”, комісарів... зненавидів український селянин». Навіть той, що відстоював ту ж комуну, перебуваючи в лавах Червоної армії, сповіщав у зведенні про «положення на Україні на 10 березня 1921 р.» відділ пропаганди при головнокомандуючому збройними силами Півдня Росії: «Великою популярністю серед червоноармійців користується “Комітет порятунку України”, і всі українці, користуючись кожним зручним випадком, зі зброєю в руках тікають до повстанців. Радянською владою заарештовується навіть у селах інтелігенція й відпроваджується до таборів на північ. У Києві за січень і лютий місяці розстріляно до 200 народних учителів, звинувачених у допомозі повстанцям... Ставлення до великоросів у більшості негативне, позаяк у кожному росіянинові населення бачить більшовика» (Білас, 1994. — Кн. 2. — с. 87).

Не дивно, що саме селянство найбільше зненавиділо більшовицький режим: їм, на відміну від пролетарів, було що втрачати. Тож час від часу на теренах колишньої імперії, зокрема «у Тамбовській, в деяких районах Воронезької, Саратовської губерній, на Україні, на Дону й у Сибіру» спалахували повстання, які більшовицька історична наука узвичаєно таврувала як «куркульські бунти» (Краткая история... — 1978. — ч. 2. — с. 135).

Однак, як з’ясувалося, навіть одна з найбільш надійних та випробуваних опор більшовицького заколоту — «революційні балтійські матроси» — зуміли врешті–решт розгледіти справжню суть кремлівського режиму — наприкінці лютого 1921 р. вибухнув повстанням Кронштадт. І хоча цей відчайдушний виступ «морськоїфортеці поблизу Петрограда», за визнанням згаданих істориків, «таїв серйозну загрозу завоюванням революції»[70], успішний розвиток повстання без допомоги іззовні був неможливим. Ось, зокрема, що писав про стан повстанців оглядач «Известий Петроградского Совета» 8 березня (Скальд, 1921): «Льодове покриття дуже утруднює рухливість флоту, позбавляючи його можливості маневрувати», а враховуючи «відсутність вугілля», переконаний він, кораблі стануть «зручною ціллю для берегових гармат». Перша ж вогнева сутичка артилерії повсталих з потужною артилерією форту «Красная Горка» виявила, наголошує Скальд, що у кронштадців «не вистачає або взагалі нема досвідчених офіцерів–артилеристів», а, як відомо, «стрільба з фортечних та морських гармат (для фортечної артилерії Кронштадта віддалена на 25 км «Красная Горка» була недосяжною, тому в артилерійській дуелі з фортом повсталі могли розраховувати лише на дальнобійні гармати великих кораблів. — М. Л.) є переважно результатом розрахунку, спостереження та управління гарматами з боку кваліфікованих спеціалістів». А для коригування вогню на таку відстань потрібні були аероплани або повітряні кулі, однак «у Кронштадті їх не було».

Тож «есерівське “Народное Дело”» звернулося із закликом про термінову допомогу Кронштадту, в якому, зокрема, йшлося («Известия Петроградского Совета», 10.03.1921): «Опріч двох зітнених у боротьбі сторін є ще значна кількість безідейних людей, котрі й досі не усвідомили, що відбулося у ці роки. Як і раніше, вони сплять духовно... А життя владно вимагає від усіх відповідальності, всіх закликає встати на власні ноги. До них, сплячих, звертаємося і ми. Настав уже час, і пора усвідомити, хто ми і з ким ми: або з кронштадцями, або з їхніми ворогами–комуністами. Іншого не дано і роздумувати та вибирати ніколи!». Однак жодної реальної допомоги, окрім якоїсь групи «білогвардійських офіцерів», які, як писали більшовицькі часописи, нібито прибули у Кронштадт з боку Фінляндії по кризі, не було надано.

Таким чином, повсталі залишилися один на один з Червоною армією, яка на той час вже набула величезного досвіду щодо придушення різноманітних антибільшовицьких виступів. Незважаючи на те що Кронштадт практично був приречений, оскільки «продовольства у місті нема», оглядачі все ж вважали, що вичікування, доки час сам загасить вогонь «бунту», більшовицькій владі невигідне. Та хоча більшовицька преса уже від самого початку повстання не переставала писати про «розклад», «розгубленість» серед «заколотників» і навіть про «гризню» в «керівних групах заколоту», про те, що «настрій серед матросів пригнічений», однак 17–18 березня 1921 р., підчас штурму фортеці «за допомогою дуже добре вишколених військ», наголошували згадані «Известия...», відбувалися «уперті вуличні бої», позаяк повстанці виявили «запеклий опір», а кораблі «“Петропавловск” та “Севастополь” продовжували боротьбу аж до вечора» 18 березня. Врешті–решт «контрреволюційний бунт» балтійських моряків було придушено із властивою більшовикам жорстокістю, а у гідри світової буржуазії — вирвано чергове «отруйне жало».

Не раз іще кипітиме гнівом та ненавистю і стероризована Україна. Потужна хвиля повстань прокотиться сільськими районами України, Криму, Північного Кавказу на початку 30–х років XX ст. Про широкомасштабність виступів свідчить те, що для їх придушення, окрім широкого залучення піхотних частин РККА та військ ГПУ, більшовицький режим змушений був застосувати артилерію, кавалерію та бронетехніку, а «в окремих районах України та Північного Кавказу проти повстанців використовувалася навіть авіація» (Бунич, 1997. — т. 3. — с. 412–413). Як завжди, «народна влада» вчинила жорстоку розправу над повстанцями: попри загиблих безпосередньо у сутичках, «десятки тисяч селян були розстріляні, сотні тисяч — запроторені на заслання та у табори» (там само). Та навіть найбезжальніші репресії московської влади будуть не в змозі остаточно викорінити прагнення українського люду до волі, обезлюднити лави її захисників. Навіть після наймасовіших винищень національно свідомих верств українського суспільства із народних глибин знов і знов з’являтимуться готові на самопожертву заради повалення ненависного окупаційного режиму. Серед них будуть і ті, котрі намагатимуться створити організований спротив, і поодинокі донкіхоти.

Не ставлячи за мету висвітлити діяльність усіх організацій, утворених для спротиву окупантам[71], дещо детальніше познайомимося з діяльністю лише однієї з них — Української революційно–демократичної спілки (УРДС), названої органами ГПУ після її розкриття у 1930 р. «великою антирадянською організацією». Перші відомості про неї «з таємних колись архівів» навів їх дослідник, керівник прес–центру СБУ А. Сахно (Засуджені... — 1996), думку якого про те, що «чим більше знатимемо про конкретні факти, долі, особистості, тим швидше суспільство очиститься від бруду, нагромадженого десятиліттями комуністичних експериментів, тим більше буде гарантій, що не повернемося знову “на круги своя”», цілком поділяю.

Утворенню УРДС (попервах організацію назвали «Українською революційною партією») передувала зустріч двох аспірантів: Київського гірничого інституту М. Чорноуса та Київського біохімічного С. Підгайного, що відбулася восени 1929 р. Прогулюючись лісистою на той час Дарницею, вони говорили не про природу чи погоду, а про проблеми соціалістичного будівництва. Незважаючи на те що Чорноус вважався «партійним», наголошує А. Сахно, його переконання були далекими від практики тодішніх ідеологів соціалізму. Будучи палким прихильником економіста М. Волобуєва з його теорією колоніальної експлуатації України Росією, він був невдоволений політикою більшовицької партії в царині колективізації. Підгайний цілковито поділяв ці погляди. Поступово в обох сформувалися переконання про те, що, по–перше, «відбувається “контрреволюційне” переродження Радянської влади», а по–друге, «Україна в Радянському Союзі перебуває в колоніальному стані», на підставі яких вони дійшли висновку «про необхідність створення організації для боротьби з існуючим ладом».

З «Обвинувального висновку» по справі УРДС (там само): «Створена в 1929 році в Києві “УРДС” ставила своїм завданням зміну існуючого державного ладу шляхом озброєного повалення Радвлади і встановлення “СамостійноїДемократичної України”... У 1929 році організація випустила і розповсюдила у вузах і студентських гуртожитках Києва листівки–відозви від імені “Бойового загону Українського Революційного Студентства”...» В одній із листівок, зокрема, наголошувалось:

«Чорна реакція шаленіє. Тисячі бійців–самостійників знищено... Московські паразити та їхні лакузи мордують Україну. Створивши різні трести в Росії, Москва вивозить туди всі продукти й сировину з України. Експлуатація все збільшується. Газети переповнені брехнею про нашу інтелігенцію і “СВУ”. Нас примушують знущатися над своїми батьками. Не піддавайтеся провокації. Вчіться боротися за наш народ. Геть брехню про рівноправність!.. Геть червоний імперіалізм!»

Керівна Рада «УРДС», як з’ясувалося в ході слідства, так розподілила між собою обов’язки: Підгайний — загальне керівництво, Безпояско — організаційна робота (зв’язки, облік, інструктаж), Клименко — організація техніки (розповсюдження літератури, добування необхідних документів й т. ін.), Коляда — керування оперативною роботою (бойова група). Решта членів Ради постійних обов’язків не мали. Для повалення «контрреволюційної» влади було розроблено план збройного повстання, реалізацію якого було заплановано на осінь 1932 р. Фактично, планів було два: для здійснення повстання в Києві та на периферії (якщо вірити «Обвинувальному висновку» у справі УРДС, до організації належали особи, що перебували «на керівних посадах в колгоспах», зосібна в Чорнобильському, Богуславському та інших районах Київської області). Ними, зокрема, передбачалося, що «у встановлений центром момент для всієї України повинно розпочатися повстання. Починається воно тим, що в кожному районі, де є організація, захоплюють міліцію з її зброєю, яка негайно передається для озброєння інших членів організації, обеззброюють верхівку районів і негайно піднімають і формують всю масу населення. У стратегічних пунктах, а також у більшості тих місць, де є військові частини, повинні бути створені великі групи...»

Як видно, навіть на папері цей план виглядає надто нереальним, щоб його могла здійснити у сотні разів більша організація, ніж УРДС, гим паче, що на його здійснення відводилося не більше двох років. Подальший перебіг подій показав, що організації було не під силу виконати навіть такі, порівняно дрібні заходи, як добування бодай невеличкої кількості коштів та зброї.

У ряді заходів, що їх здійснювала УРДС в процесі підготовки до повстання (з 1930 р., наголошує А. Сахно, у діяльності УРДС починається новий період, який, як визначили слідчі ГПУ, «характеризувався особливо активною діяльністю, що йшла в основному в руслі форсованої підготовки повстання і розгортання широкої вербувальної діяльності»), стояло також питання про створення поліграфічної бази для друкування літератури. Однак через відсутність коштів (спроби роздобути кошти, за які «можна було б дістати хоча б невелику кількість зброї», шляхом їх «експропріації» виявилися невдалими, незважаючи на те що до цієї справи було залучено озброєних працівників кримінального розшуку — членів бойової групи) було придбано лише склограф, на якому члени організації до моменту арешту встигли розпочати друкування «Інформаційного листа».

Ось фактично і все, що встигла зробити «контрреволюційна організація УРДС», наголошує А. Сахно. Слідство було проведене у стислі строки, висновки зроблено однозначні, рішення про покарання було блискавичним: серед 70 членів організації 12 були засуджені до розстрілу, а інші — до різних строків ув’язнення у концтаборі. І це було лише так зване первинне покарання. А оскільки радянська каральна система не відрізнялася схильністю відпускати свої жертви після відбуття ними первинного покарання, неважко здогадатися, що мало–кому з них вдалося пережити моторошні 30–ті...

Певна річ, патріотизм не корелює однозначно із соціальним станом особи, тому нема жодних підстав любов до отчої землі, опікування її долею вважати рисою, притаманною виключно інтелігенції, тим паче, що обивательськи узвичаєним в СРСР було пов’язування інтелігентності лише із освітнім цензом (О. Солженіцин запропонував у такому випадку замість терміна «інтелігент» використовувати неологізм «образованец»), у той час як це поняття, на мою думку, значно глибше й багатогранніше. Тож не дивно, що на захист рідної землі від московської окупації виступали й «прості» українці. Ось лише один дивовижний факт, що став відомим завдяки відкриттю доступу до закритих ще донедавна архівів. Створення більшості організацій, які намірялися виступити проти комуно–більшовицького режиму в Україні, припадає на кінець 20–х років XX ст., що є результатом процесів українізації, розпочатих більшовицькою владою на українській землі. З одного боку, за організований виступ покарання, як правило, буває більшим, однак усвідомлення того, що ти не один, що тебе підтримують товариші–однодумці, заспокійливо впливає на людську психіку, оскільки, як мовиться, у гурті й смерть не страшна. Навпаки, самотність, перспектива опинитися сам на сам із випробуваннями пригнічує — один у полі не воїн. Так воно і є, однак трапляються винятки.

Певно, саме до таких можна віднести й одчайдушний вчинок колгоспника з с. Люберці Бориспільського району Київської області Г. Гриценка, який у 1937 р. взявся «вправляти мізки» самому Сталіну. А коли доля змилостивилася зробити йому неоціненний подарунок — лист, адресований «батькові», дЬсь загубився — він, для надійності, 15 квітня надсилає копію районному прокуророві, супроводивши її цілком «невинним» проханням (Сахно. Лист... — 1996): «...прошу, аби ви надіслали до Сталіна отсей матеріал, який я до вас надсилаю (я посилав, але відповіді не одержав). Може, воно буде корисне для нашої держави, а коли ще до цього Сталін дасть пояснення, то і мені». Що ж такого повідомляв цей провінційний правдолюб «великому вождю та учителю» у марному намаганні відкрити тому очі? Там не було умовлянь чи наївних напучувань — Григорій Сергійович, безперечно, знав, із ким має справу. То, фактично, був лист–звинувачення, а отже, його автор добре розумів, що його чекає і на які саме «пояснення» він може розраховувати.

«... Сталін каже: хочеш бути заможним, треба краще працювати», бо «зараз — нові обставини, знищивши одноосібне — приловчуйся до нового. Бо ми — Сталіни, молотови, калініни, ворошилови і прочая верхівки верхів уже пристосувалися до умов життя, у нас прислуга і няньки для дітей. У нас і дачі на літо, і будинки, тільки облаштування одного з них коштує більше, ніж ваш обідраний колгосп. А ви в сирих гнилих приміщеннях голодні, обірвані заганяйте своїх дітей в доску і самі чахніть, поступово, коли не вмієте, опанувати методами стаханівського руху...» Кваліфікуючи форму радянського господарювання як нові методи рабства — «соціалістичного рабства», в умовах якого «меншість планує, заправляє, диктує, а більшість не живе життям людини, а скотини», — Г. Гриценко наводить конкретні порівняльні розрахунки (і щодо податків, і щодо доходів), які переконливо свідчать, що запроваджений більшовиками «державний капіталізм» довів селян до такого зубожіння, за якого навіть «бути на місці Шевченкової вдови», яка «в полі колоски збирає, а на неї ніхто й не дивиться» — «більш–менш підходяще існування», бо вже «за великого мудрого Сталіна» за оті кілька колосків засуджували до кількох років ув’язнення. А на банкетах, які верхівка режиму влаштовувала для «дипломатів буржуазних країн, ми намагаємося показати, що наш соціалістичний шлях, наші методи в багато разів вигідніші за методи капіталістичні, і те, що у вас будується сотні років, ми будуємо за десятки. В очах дипломатів, як у казці, все шириться, росте. Росте й Сталін, а під кінець банкету виростає на весь світ». Напрацьовані методи ідеологічної обробки, ошуканства світової громадськості забезпечили–таки досягнення бажаного для режиму результату: непроглядні завіси грандіозної брехні надійно приховували справжній стан справ у імперії соціалістичного рабства.