Розділ «Книга для вдумливого читача»

Слово «міф» має пряме й переносне значення. У прямому термінологічному значенні — це витвір колективної народної уяви, що дає узагальнений і водночас чуттєво–конкретний образ світу; міфологічна модель світу в первісних культурах була свого роду еквівалентом культури, а тепер зберігає своє художньо–творче значення. У переносному значенні (яке випливає з абсолютизації міфології як замінника науки) міф — вигадка, оманливе уявлення, що претендує на істинність, а насправді створює далекий від дійсності ілюзорний світ. Такі міфи можуть виникати стихійно на ґрунті малообізнаності або недисциплінованості думки, але їх можуть і цілеспрямовано продукувати й розповсюджувати, нав’язувати з певною корисливою метою. Саме цим дуже часто займалися і займаються політики, особливо владні, задля впливу на свої народи, здійснення певних партійних чи державних завдань, компрометації противників тощо. З особливим успіхом такі міфи в своїй пропагандистській якості застосовуються в тоталітарних суспільствах, де влада здійснює універсальну ідеологічну обробку свого населення. Націонал–соціалістична держава Гітлера — Геббельса і комуно–соціалістична держава Леніна — Сталіна — Жданова були справжніми царствами міфів.

Але і в суспільствах нетоталітарних, в усьому сучасному світі міфи є чи не найефективнішим елементом політичних технологій, що їх використовують окремі діячі, партії та цілі держави, а створення пропагандистських міфів і впровадження їх у суспільну свідомість стає професійним (і часто високооплачуваним!) заняттям цілої касти людей — ідеологів, публіцистів, журналістів. Водночас діяльність і продукція новітніх «міфотворців» давно вже привернула до себе увагу науки, насамперед соціології та культурології, які вивчають способи творення та застосування міфів, їхній вплив на масову свідомість. «Відстеженням» пропагандистських міфів та протидією їй займається і твереза, раціонально налаштована публіцистика, незалежна громадська думка.

Саме в цьому контексті слід сказати про унікальну в своєму роді працю Михайла Лукінюка «Обережно: міфи!» Чому я називаю її унікальною? Щоб обґрунтувати таку оцінку, мушу звернути увагу на деякі обставини.

Територія Радянського Союзу була, сказати б, зоною особливої міфонасиченості, а територія Радянської України — ще й утрикрат міфонасиченішою. Адже тут діяли міфи ідеологів царської Росії, Російської імперії, міфи ідеологів більшовизму, міфи русифікаторів різних поколінь. Після проголошення державної незалежності України вона стала і стає дедалі більше об’єктом ідеологічної та інформативної агресії з боку великодержавницьких та реваншистських сил Росії, що реанімують старі міфи й активно створюють нові.

І треба визнати, що українська політична думка досить мляво реагує на цю нахабну й настирливу ідеологічну експансію, що нерідко намагається вбратися в «наукові» одежі. Є окремі «контрудари» публіцистів, є випадки аргументованої полеміки науковців, але все це діється епізодично й час від часу.

Що ж до спроби оглянути всю картину цієї тотальної ідеологічної навали на Україну, узагальнити її, вичленувати систему антиукраїнських міфів (як політично цілеспрямовано спродукованих, так і «самонароджених» у бур’янах задавнених стереотипів), то Михайло Лукінюк — тут таки піонер! А ще унікальність його праці в тому, що він розглядає всі зазначені вище три «покоління» міфів на тему України — царської доби, радянської доби і пострадянської, описуючи механізм їхньої взаємопов’язаності і взаємодії.

У книзі — 35 розділів про 35 міфів. Звичайно, це умовність: їх могло бути менше, могло бути більше. Та річ не в цім. Хай читач оцінить величезну роботу, яку здійснив автор, рясноту джерел, які він використав. А широке цитування джерел — як писань самих «міфотворців», так і їх критиків, — допоможе читачеві зробити власний висновок, може в чомусь і «підкоригувавши» самого автора, якому не чужий полемічний запал.

Хочеться побажати цій книзі саме такого читача — цікавого до нової інформації, уважного і схильного до самостійного думання.

Іван Дзюба,

академік НАН України