Розділ «7. Міф про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» та «Росія», «руський» та «російський»»

Обережно: міфи!

«Постійно читаючи російські засоби масової інформації, — наголошує М. Фішбейн (Радіо «Свобода», 23.03.1994), — можна зайчика в голову отримати, тобто зсув по фазі — наче потрапляєш в королівство кривих дзеркал... Теревенять, теревенять, теревенять...», докладаючи чималих потуг, аби зобразити Україну «сірою», а українців — недолугими. Неначе для свого самоствердження росіянам доконче необхідно принизити саме неслухняну Україну.

На мою думку, причиною цієї неперехідної затятості є якраз те, що в глибині душі наші молодші «старші» брати, які — як не крути — зросли саме з нашого кореня, постійно відчувають саме свою історичну меншовартість, оскільки століттями будували свою «правічноруськість» саме на нашому — вкраденому і привласненому — історичному підгрунті. Так само на наших теренах постала й теперішня Російська православна церква Московського патріархату. До 1448 р. Москва належала до Київської митрополії, потім оголосила себе автокефальною, а у 1685 р. вже, у суто московському стилі, «насильно приєднала до себе Київську метрополію, що на той час перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату... і хоча у 1686 році патріарх Константинопольський Діонісій і дав Москві відпускну Грамоту, але вже у наступному, 1687 році, Константинопольський Собор скасував рішення патріарха Діонісія стосовно Київської митрополії і за порушення канонів позбавив його патріаршества» (Зикич, 1993). Однак тепер, звикшисьзі своїм «старшинством», вважають за краще про це й не згадувати[28].

Ось, наприклад, як брутально переставляє все догори ногами пріснопам’ятний М. Погодін, який в 1839 р. писав про українців Галичини: «Оці русини... суть чисто росіяни... наші рідні брати, які носять наше ім'я, розмовляють нашою мовою, сповідують нашу віру, мають одну з нами історію» (цитовано за кн.: Шевельов, 1994. — с. 25). Цих «братів» аніскілечки не бентежило, що ті ж галичани прийняли християнство ще тоді, коли в місцях, де М. Погодін виробляв цитований покруч, розкошував у всій своїй незайманості так званий угро–фінський «субстрат» (термін Т. Алексєєвої), а процес формування російського етносу, по суті, ще й не розпочинався.

Цікаво, а як у ті часи називалася майбутня «Московська земля», з якої невдовзі й мав започаткуватися горезвісний процес «збирання»?

Відомий дослідник історії кримчанин О. Корсовецький (1999), покликаючись на дані історичної граматики, аргументовано доводить, що згадана у «Слові» поряд із «многи страны» — Литвою та Деремелою, країною ятвягів, країна «Хінова» має звучати як «Фінова», себто «Земля фінів». Не дивно, що саме з угро–фінськими словами пов’язують деякі дослідники назву російської столиці — виходить «ведмедиця» або, що, на думку дослідника, «ще вірогідніше», «Чорна вода» чи «Коров'яча калюжа». Однак, зазначимо, офіційна російська топонімія (Поспелов, 1988. — с. 129) сприймає це як «пусті кабінетні домисли». Та й «наймення Фінова (навіть Хінова), — наголошує О. Корсовецький, — не знайти в російських наукових публікаціях, бо це незаперечно засвідчує неслов'янську належність означеної землі»[29].

Тож українці — брати. «Ясна річ, молодші», — слушно додає Ю. Шевельов. Тому за самопроголошеним правом «старшого» російські шовіністи пригрібають собі все, що бодай лівій нозі забагнеться, — і «престижні» шматки нашої історії, і видатних діячів, митців та вчених (у тому числі й новітньої доби), і пам’ятки культури та історії [по суті, ці імперські, чи то пак «старшобратні», манери демонструє й сучасна, демократична Росія (Коваленко, 1993): «Кремль стосовно військового майна (в тому числі військової нерухомості) на території інших республік (України, Грузії, Латвії та ін.) фактично оголосив повну сваволю: «все, що нам вдасться захопити, де б то не було і як би то не було (також, наприклад, угон літаків. — В. К.) — усе наше»]. Он як хвацько і з яким самовдоволенням демократ Єльцин оголосив про те, що нібито саме російський народ дав світові Ярослава Мудрого (Вахрин, 1993).

«Навіщо ж присвоювати чуже? — дивується російська дослідниця історії Е. Ільїна (1990), додаючи, що «Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, “Повість временних літ”, Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні». Це, до речі, загальновідомо. І взагалі, «яка Росія в 12 столітті?!» — обурюється далі авторка, непризвичаєна ще до таких перекручень. Та й російський академік О. Шахматов, попри його, за висловом Ю. Шевельова, «російсько–імперський патріотизм», наголошував у 1916 р. (1922. — с. 52.): «...Ми повинні одкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була не предкоми сьогочасних малорусів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей. Шукати в Х–ХІ віці над Дніпром великорусів — це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового». І те ж про мову: «...поняття “великоруська мова” означає явище пізнішого походження; перед настанням сієї мови точилось відрубне життя північно–русів (тоді ще переважно угро–фінів. — М. Л.) і середньо–русів (їх автор називає ще «полуднево–руським племенем», маючи на увазі праукраїнців. — М. Л.); говорити про мову правеликоруську ми не можемо» (Шахматов, 1913. — с. 8).

Ще раніше В. Ключевський дійшов висновку (1904. — с. 361–362), що «великоруське плем'я вийшло не з розвитку, що продовжувався... старих (києво–руських. — М. Л.) обласних особливостей», властивих населенню «центральної середньодніпровської смуги», яке «служило основою первісної руської народності» (центром її «був Київ», зазначає історик), а «було справою нових різноманітних впливів, які почали діяти після розриву», тобто відокремлення від автохтонної народності згаданої «смуги» тієї її частини, яка намірилася колонізувати заселені поки що «дикими» племенами північні землі і вже невдовзі посяде там місце провідної верстви новостворюваного етносу. Цим, власне, і було започатковане «утворення... великоруського племені... що розпочалося приблизно з XIII ст.»[30]. При цьому дослідник вповні припускає, що «й до XIII ст. існували деякі місцеві побутові особливості», які, з одного боку, утворилися під впливом «обласного поділу Руської землі», а з другого — були «унаслідувані від більш давнього племінного побуту полян, деревлян та ін.», однак, переконаний він, вони вже «стерлися від часу та переселень...»

Але XII ст. — то ще далеко не межа. Он і російський історик М. Карамзін, відомий, як стверджує Г. Макогоненко (Карамзин, 1988. — с. 19), ретельністю, з якою він «вивчав руські літописи», постійно зловживав термінами «Росія» та «росіяни» усюди, де належало б писати «Русь», «русичі». Зокрема, розповідаючи про правління київського князя Олега, пише (там само. — с. 121): «В Олегових умовах з Імперією (Візантією. — М. Л.) сказано, що грек, ударивши мечем росіянина (і це в договорі 907 (або 911) року! О мудрі греки, до появи самоназви «Росія» ще має минути вісім століть — та й після того Європа довго ще називатиме її Московією, — а вони вже, виявляється, далекоглядно пишуть в офіційному державному документі «росіянин»! Та й сам Олег, якщо вірити Карамзіну, не пас тут задніх — на с. 220 згаданого видання читаємо, що Київ, «за словом давнього Олега, мати городів російських...» — чого ж тоді можна вимагати від «аматора» Ананьєва, про якого мова ще попереду? — М. Л.), або росіянин грека, зобов'язувався сплатити за вину 5 літр[ів] срібла[31]. Росіяни брали також у Царграді за кожного невільника грецького 20 злотників...» Якщо вже «росіяни», то, певно, доладніше було б казати «у Стамбулі», а не «у Царграді». Та зайве й наголошувати, що ця вигадка — цілковито лежить на совісті згаданого історика, бо насправді читаємо, наприклад, у доповіді Всеросійському археологічному з’їздові, що проходив 1911 року в Новгороді (Падалка, 1915. — с. 13), у тому договорі одну з високих сторін іменували «Русинами» й «Русью», а іншу — «Христьянами» та «Греками». Ну, а щодо узвичаєних для багатьох російських істориків вживань назви «Росія» усюди, де всякий історик беззастережно мав би вживати назву «Київська Русь», то їх годі й порахувати: на воловій шкірі не запишеш — не вмістяться.

Тим часом, навіть за Петра І Європа визнавала, що існує Московщина, а ніяк не вигадана «Росія», чим надзвичайно дратувала новоспеченого імператора. І з цим «неподобством» дуже серйозно боролися, всіляко пропагуючи «нову» Росію. Ось що, наприклад, з наказу царя писав князь Меншиков московському послові в Копенгагені В. Долгорукову (Соловьев, 1963. — т. 17. — с. 333): «В усіх курантах (тогочасних газетах. — М. Л.) друкують державу нашу Московською, а не Російською, і того ради звольте у себе оце перестерегти, аби друкували Російською, про що й іншим до всіх дворів писано». Щоправда, й самі росіяни, чи то пак московити, вже після проголошення «царем–реформатором» нової назви імперії, щоб запобігти можливим непорозумінням, використовували й стару. Так, замовлена імператором на початку 20–х років XVIII ст. «Новая достоверная всея Европы карта»(автори «А. Ф. Зубов, П. Пикарт и ученики») назву «Россіа» доповнювала необхідним роз’ясненням: «или Московиа» (Алексеева М., 1990. — с. 146).

А ось лише один штрих до того, як «перестерігали» — із доповіді російського агента Я. Толстого шефові російської поліції з Парижа (Тарле, 1937. — с. 567): «Шпальти п'яти газет (наведені їх назви. — М. Л.) будуть в моєму розпоряджені, тільки–но я отримаю засоби для їх заохочення. Для досягнення хороших результат ів необхідно було б, опріч іншого, заснувати власну газету і мати її цілковито в своєму розпорядженні, доручивши орудування нею підставній (розрядка Є. Т. — М. Л.) особі». І ця тактика таємних фінансових ін’єкцій, яка, звісно, не обмежувалася підкупом самих лише «курантів» (починаючи від Вольтера й Дідро і кінчаючи численною когортою сучасних діячів та цілою мережею різноманітних рухів і партій з їх газетами й видавництвами в країнах Заходу аж до початку 90–х років XX ст., Москва, використовуючи різноманітні форми прихованої фінансової підтримки, традиційно щедро винагороджувала їх за плідну діяльність над створенням привабливого іміджу Російської імперії в усіх її різновидах), давала змогу доволі швидко досягати очікуваних результатів — уже за часів Шевченка крадену назву «русский», «Россия» Європа визнала. І не тільки визнала — звичка заміщати цими назвами всі народи, які були у Союзі, та й увесь СРСР назагал стала таким усталеним стереотипом, що й досі чуємо про «здобутки росіян» в освоєнні космічного простору, створенні атомної зброї тощо і навіть про «велику перемогу російського народу над фашизмом», наче численні інші «братні народи» не мали до того жодного стосунку!

А от сам Кобзар «не визнавав і постійно вживав лише “москаль”, “московський”, “Московщина”», як «не визнавав Московщині права на будь–який спадок Руської держави IX–XIII ст. з столицею Києвом, і тим протестував проти загарбання України...» (Овчар, 1995).

Тож, мабуть, уже досить робити вигляд, що нічого такого не відбувається, коли ті, хто не має на це ніякого історичного права, присвоюють собі чималий шмат нашого історичного минулого, щоб досягти притягнутої за вуха «тисячолітньої» історії, а ми, вражені комплексом провінційності та вторинності, тільки сором’язливо червоніємо, як молодичка, нахабно ущипнута на людях.

Ось і для відомого російського письменника А. Ананьева, шо взявся за дослідження «тисячолітньої загадки» Росії, «русское» й «российское», навіть при досліджуванні найглибшого минулого — практично синоніми (1993. — с. 18), а «Русь», ба навіть готська імперія Германаріха (IV ст. н. е.) — не що інше, як «території майбутної Росії» (там само. — с. 27). А от про Україну чи українців (про ще одних «братів» — білорусів, — годі й говорити!), що тисячоліття населяють саме цю землю, — ні півслова, наче й не існувало їх у природі ні тоді, в часи Русі, ні тепер. Тому виведене автором коло історичного наслідування — «багатоплемінна Русь Київська, багатоплемінна Московська держава, тобто Московія, ще більш багатоплемінна Росія, СРСР і знову Росія» (там само) — ретельно замкнуте, аби — не дай Боже, — не надумалося комусь у це коло хоча б боком упхати бодай згадку про Україну.

[Однак «українські й білоруські товариші не повинні непокоїтися за минуле своїх мов і писемних традицій: воно у них залишається спільним з російським», — заспокоює нас з висоти московської дзвіниці О. Трубачов (1987), і не думаючи бодай спитати згоди на ту «спільність» у самих «товаришів». Та й для чого, коли він певен, що «існуюча з давних–давен традиція назв “Русь”, “руський”, “Руська земля”» — звісно, маючи за самозрозуміле їх тотожність сучасним назвам «Росія» й «російський» — «не повинна легковажно відмінятися чи замінятися...» Тобто історик закликає начисто нехтувати історичними фактами й «науковою правдою», яку він же спонукав («Правда», 13.12.1984) оберігати «від свідомих шаблонів», не помічаючи, що така позиція саме і відображає геть запліснявілий великодержавний стереотип...]

Однак це далеко не єдиний випадок подібного підходу до історії. Так, автор новітньої, «подеколи парадоксальної» версії історичного шляху Росії О. Бушков (1997), посилаючись на «головну працю життя... несправедливо забутого» російського історика А. Лизлова «Скифскую историю» (книга «написана в 1692 р.»), у якій той зокрема (с. 133) «розміщує серед (розрядка А. Б. — М. Л.) слов'янських племен: москви, росіян (зрозуміло, чому новітньому реформатору так не приглянувся «старець Нестор», якого він «закидає» аж у XV–XVI ст. — М. Л.), литви... європейських татарів», у своїй розповіді «про галицького князя Мстислава Удатного» називає руські війська, що брали участь у битві на р. Калці в 1223 р. «російськими полками». Тож не дивно, що у розлогому — на сотнях сторінок — аналізі історії Русі (автор жодним чином не пов’язує її з Україною) цей дослідник теж не згадує про автохтонних мешканців тих місць українців як повноправного суб’єкта історичного процесу.

Щоправда, один раз він все ж «опускається» до спроби недбало накидати етногенезу українців (с. 236), покликаючись на те, «що писав девяносто літ тому Д. Іловайський»: «Чорні Клобуки (кочові племена з південних рубежів Русі. — А. Б.) назву свою одержали від свого улюбленого головного убору, високих баранячих шапок чорного кольору, верх яких робився інколи з якої–небудь кольорової тканини і звисав на бік (як у козаків), їх смугляві обличчя були вкриті чорними вусами та бородою... Поселені на південних теренах Русі з обов'язком бути її передовими кінними вартовими від співплеменних з ними половців, Чорні Клобуки, природна річ, піддавалися невідпорному впливові Руської народності й поступовому з нею злиттю... Схрещення Русі з цими чужорідцями поклало початок тій “русско–украинской” народності, котра пізніше з'являється в історії під іменем Козаків або Черкесів. Останнє засвідчує ще й домішок Прикавказьких і Таврійських Козар або Черкесів, що в різні часи оселялися на російських украйнах...» Ось так!

Та що вже дорікати цьому прихильнику — скористаймося його ж виразом — «зухвалого злету фантазії», коли й такі визнані фахівці, як, скажімо, Л. Гумільов, анітрохи не ніяковіючи, вдаються до подібних фантазувань. Так, аналізуючи розпад в XIII ст. Київської Русі та подальше розселення етнічних уламків того розпаду, він далі пише (1998. — с. 106–107): «Одні з них пішли служити до поліетнічної Великороси (? — М. Л.), зберігши віру й культуру, другі — до Польщі, втративши релігію, але залишивши своїм нащадкам рідну землю, треті — до південного кордону, спустошеного безладними зіткненнями між купками степних тюрків та руських дружинників, що зосталися без князів. І там, змішавшись із охрещеними половцями, вони створили новий етнос — малороси (збережена стара назва), або козаки (тюркська назва людей без начальства), або українці (так їх називали поляки)». Тож, попри різний фаховий рівень, у цих «фантазерів» спостерігається одна й та сама — великодержавницька — ідеологічна зашореність.

А відомий діаспорний дослідник російської історії М. Ульянов (1990), силкуючись ототожнити поняття «руський» та «російський», готовий навіть відмовити у праві на існування термінові «великоруський», вважаючи його «породженням настроєностей (надміру радикальних російських реформаторів та українських «сепаратистів». — М. Л.) XIX–XX ст.», аби лишень відхреститися від сакраментальних, на його думку, тверджень радянської історичної науки (зокрема, «БСЗ», т. 37, с. 45 та «МСЗ», т. 8, с. 55) про те, що «великоруська (руська) народність твориться упродовж XIV–XV століть» і що завершилося це її «творення» тільки у XVI ст. Тож, на думку цього автора, не існує ні окремих «великорусів», ні «малорусів», ані «білорусів», а лише єдиний «русский» народ, і «ім'я це живе тисячу літ», і саме воно «ровесник російської держави та російської історії».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Обережно: міфи!» автора Лукінюк Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „7. Міф про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» та «Росія», «руський» та «російський»“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ без назви (2)

  • Книга для вдумливого читача

  • Book for a thoughtful reader

  • Про деякі особливості радянської міфотворчості

  • 1. Міф про «варварство» наших предків у дохристиянській Київській Русі

  • 2. Міф про те, як «западенці окупували» Київ

  • 3. Міф про «першу спробу» визволення Русі від монголо–татар

  • 4. Міф про «третій Рим»

  • 5. Міф про «возз’єднання» та подальше «процвітання» України

  • 6. Міф про «окраїнність» України

  • 7. Міф про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» та «Росія», «руський» та «російський»
  • 8. Міф про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів

  • 9. Міф про «спільну колиску трьох братніх народів»

  • 10. Міф про «побічну ріку» російської історії та українське «наріччя»

  • 11. Міф про справжніх «героїв» та підступних «зрадників»

  • 12. Міф про те, як українці «на все готовеньке» приперлися

  • 13. Міф про «исконнорусскость» Криму

  • 14. Міф про те, що в Новоросії та Донбасі «зроду старої України не було»

  • 15. Міф про «найлюдянішу людину» та геніальність «усеперемагаючого вчення»

  • 16. Міф–казочка про право на самовизначення

  • 17. Міф про утворення 25 грудня 1917 року в Україні Радянської республіки

  • 18. Міф про надане московськими більшовиками татарам Криму право «налагоджувати своє національне життя вільно»

  • 19. Міф про те, як московські більшовики Україну «визволяли»

  • 20. Міф про правові підстави утворення Союзу РСР

  • 21. Міф про те, як Ленін «прирізав Україні кілька російських областей»

  • 22. Міф про «тріумфальну ходу» радянської влади

  • 23. Міф про «людське обличчя» радянського ладу та прогресивний характер соціалістичної економіки

  • 24. Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.

  • 25. Міф про те, як «4 липня [1942] радянські війська залишили Севастополь

  • 26. Міфи довкола боротьби УПА з окупантами

  • 27. Міф про те, як Хрущов Україні Крим «подарував»

  • 28. Міф про страшну «загрозу українізації» та «утиски росіян» в Україні

  • 29. Міф про безумовне «благо двомовності» в Україні

  • 30. Міф про «меншовартісність» української літератури

  • 31. Міф про те, що відокремлення України «стане катастрофою для її культури»

  • 32. Міф про особливу небезпечність українського «буржуазного» націоналізму

  • 33. Міф про «петлюрівськість» української національної символіки

  • 34. Міф про юридичну належність Севастополя Росії

  • 35. Міф про «братську безкорисливість» та особливі надії на російських демократів в «українському питанні»

  • Від міфів — до історичної правди

  • Бібліографія

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи