Розділ «16. Міф–казочка про право на самовизначення»

Мабуть, люди старшого віку ще пам’ятають, як свого часу на численних уроках та лекціях з історії КПРС окремо розглядалося питання про те, як більшовики–ленінці неодноразово змінювали своє ставлення до чи не найпоширенішого лозунгу періоду підготовки та проведення жовтневого заколоту — «Вся влада Радам!». Ще більшого поширення він набув у незліченних засобах та заходах комуністичної пропаганди в СРСР. Так само змінювалося ставлення більшовицького керівництва й до іншого, зовні дуже привабливого лозунгу про безперечне право усіх націй на самовизначення.

Висновок про те, що більшовизм є черговим різновидом того ж таки російського імперіалізму, як відомо, належить М. Бердяеву. Однак задовго до нього про певну (а нерідко — й повну) спорідненість російських революціонерів із їхніми самодержавними антиподами пророчо писав ще М. Драгоманов, зазначаючи (1917. — с. 117), що вони «зовсім не підривають ідеї державно–централістичного самодержавства, а лише передають його в інші руки». От саме цим і пояснюється зазначена Драгомановим «боязкість заміритися на радикальне заперечення існуючих політичних відносин», що, зокрема, виявилося «в абсолютному замовчуванні... питання про права національностей та в приховуванні різноманітного населення Росії під іменем “русского народа”». Ця особливість вповні притаманна і сучасним російським діячам від згадуваного вже сучасного дослідника проблем майбутньої Росії Г. Федотова з його панічним страхом перед процесом «зародження нової української свідомості» та намаганням загнати його в «особливу форму російської самосвідомості» до Президента–реформатора Б. Єльцина, що вперто дотримувався все того ж таки самодержавного бачення права націй на самовизначення і, незважаючи на жертви, брутально намагався покрити все тим же, за висловом О. Герцена, «одноманітним саваном рабства» усі колишні васальні щодо Росії народи.

Звісно, батьківською турботою про долю цих народів, що становлять частину РФ, подібні дії Кремля й прикриваються. Тож саме благими намірами імперського центру й було, певно, викликане надзвичайно спритне вкорочення прав цих «об’єктів федерації». Небезпечно розширені їх права безслідно щезли під час очолюваного Президентом процесу випрацювання проекту Конституції РФ із остаточного варіанта, винесеного тим же Президентом на всеросійське затвердження, під час якого голос будь–котрого із численних «неросійських» народів РФ на тлі беззастережної переваги голосів етнічних росіян був не більш значущим, ніж сумнозвісний глас волаючого в пустелі. Таку волю «більшості представників більшості народонаселення», яка, як це легко бачити, «часто може йти цілковито у розріз із інтересами значної частини населення та найсуттєвішими правами осіб, груп, областей і навіть націй», М. Драгоманов вважав за «самодержавство народне» (там само). А той, хто саме становить більшість народонаселення в РФ, додаткових пояснень не потребує. Та, зрештою, недавня «надія та опора» російської демократії Президент Єльцин і не приховував свого — вельми своєрідного — бачення права націй на самовизначення (Романчук, 1994): «Я — прибічник права націй на самовизначення... за винятком права на відділення від Росії».

До такої ж відвертості згодом вдався й назагал небагатослівний прем’єр–міністр «нової демократичної» Росії В. Черномирдін. Наслідуючи передвиборчий стиль свого патрона, керівник російського уряду, пообіцявши спочатку, що Росія твердо дотримуватиметься всіх домовленостей з «чеченською стороною», відтак не втримався від не надто демократичного вияву рецедиву імперської свідомості у звичному демонструванні «твердої руки» Москви: «Москва не дозволить, — заявив В. Черномирдін («Новини» радіостанції «Голос Америки», 14 червня 1996 р.), — будь–кому навіть подумати про відокремлення від Російської Федерації».

Саме таке, суто імперське, розуміння прав колонізованих народів, власне, і є «альфою» та «омегою» всіх дій московського керівництва.

«Ноги» цієї доволі дивної правової політики кремлівських нащадків ленінських традицій ростуть із практично аналогічних позицій самого їх фундатора, котрий теж полюбляв демонструвати захоплюючі зразки контроверсійного підходу. Так, поки при владі в Росії перебував Тимчасовий уряд, Ленін, з метою його ослаблення і повалення, рішуче закликав «відстоювати передовсім проголошення та негайне здійснення повної свободи відділення від Росії всіх націй та народностей» (ПСС. — т. 31. — с. 167). «Не піддавайтеся анексіоністській політиці російських капіталістів... Тимчасового уряду щодо Фінляндії, Курляндії, України та ін.! Не бійтеся визнавати свободу відділення всіх цих націй», — закликає російських робітників та селян майбутній зверхник заколоту, що ще тільки готовили більшовики (ПСС. — т. 32. — с. 7), бо то лише дрібні буржуа, меншовики та есери «бояться» відділення», пояснює він, а ми, «свідомі пролетарі», — анітрохи.

Але як тільки більшовики самі нарешті захопили владу, то «в даний момент», як з’ясувалося, вже «ні один марксист, не пориваючи з основами марксизму і соціалізму загалом», лякає вождь слабодухих прихильників проголошуваного ним же раніше права, «не може заперечувати, що інтереси соціалізму стоять вище, ніж інтереси права нації на самовизначення. Наша соціалістична республіка зробила все, що змогла, і продовжує робити для здійснення права на самовизначення Фінляндії, України та ін., АЛЕ якщо конкретне становище є таким, що існування соціалістичної республіки наражається на небезпеку в даний момент через порушення права на самовизначення декількох націй (Польщі, Литви, Курляндії та ін.), то, певна річ, інтереси збереження соціалістичної республіки стоять вище».

А ось і цілком «єльцинівський» підхід до цього питання: «...ми за право відділення (а не за відділення всіх!)... Загалом, ми проти відділення». Та й взагалі — тим, хто цього ще й досі не зрозумів, роз’яснюємо окремо — «право на самовизначення є винятком з нашого загального засновку централізму... Та виняток не можна тлумачити розширено. Нічого, абсолютно нічого, окрім права на відділення» (ПСС. — т. 48. — с. 235). Цікавий штрих: навіть для найбільш демократичної частини росіян, зокрема й для російських дисидентів, саме національне питання було каменем спотикання: «більшість з них не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення», а погоджувалася лише «на культурно–національну автономію під російським “крилом”» (Історія... — 1996. — с. 367).

Однак і це вже слід визнати за певне демократичне зрушення, позаяк, згадаймо, буржуазно–демократичний Тимчасовий уряд Росії свого часу був категорично проти подібного послаблення імперських обіймів. От і нова Конституція РФ в цьому плані суттєво «переплюнула» Конституцію колишнього СРСР. Остання — бодай на словах — усе ж визнавала це право, «бо тільки таке визнання», наголошує П. Балей (1992. — с. 76), і «відрізняло російських марксистів від російських чорносотенців в очах українського самостійницького руху». Та насправді російські більшовики не мали анінайменших намірів надати Україні можливість зреалізувати це право. А тому й самі розмови про бодай якусь культурно–національну автономію для «демократа» Ульянова (він її незмінно супроводжує красномовним епітетом «горезвісна») — просто кістка в горлі, ба більше — контрреволюція, бо «протиставлення української культури в цілому великоруській культурі, теж в цілому, означає найбезсоромнішу зраду інтересів пролетаріату на користь буржуазного націоналізму» (Ленін... — 1977. — ч. 1. — с. 439). Скажімо, варто лише було Революційній українській партії (РУП), що в грудні 1905 р. перейменувалася в Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП), порушити питання про культурно–національну автономію, як вона одразу ж була зарахована більшовиками до табору буржуазно–національної контрреволюції. Бо, на переконання головного стража «інтересів пролетаріату» Ульянова–Леніна (там само. — с. 441), «боротьба проти всякого національного гніту — безумовно, так», а от «боротьба за всякий національний розвиток, за “національну культуру” взагалі» — не менш «безумовно, ні».

Та якщо у тій «союзній» Конституції бодай формально все ж було передбачено право народів на самовизначення, то вже нова російська взагалі такої можливості не передбачає. Тож федеративна клітка, клацнувши іржавим імперським засувом, зачинилася. «Права суб'єктів на вихід із Федерації ні Конституція, ні Федеральний договір РФ не передбачають, — наголошують теперішні спадкоємці кремлівських інтернаціоналістів (Современная... — 1995. — с. 80), — самовизначення здійснюється в рамках Федеративної держави, яка не зобов'язана беззастережно надавати населенню республіки право на відділення, навіть якщо цю вимогу на референдумі підтримає більшість населення (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.)». І взагалі, переконані ці свіжоспечені «демократи», «такий рефередум протиправний...»

[Утім, це «правило» поширюється лише на «своїх», себто ощасливлених перебуванням під російським «крилом», а от щодо чужодальніх народів, які жодним чином не можуть бути втягнені до згаданої клітки, то тут імперська політика є самим втіленням демократизму. Як наголосив з приводу ізраїльсько–палестинських переговорів, спрямованих на зупинення подальшої ескалації збройного конфлікту, міністр закордонних справ РФ І. Іванов, Росія всіляко підтримує невід’ємне право палестинського народу на самовизначення та на побудову власної держави (денний випуск інформаційної програми «Сегодня» московського каналу «НТВ», 7 вересня 2001 р.). Так само, згадаймо, російська верхівка сприяла розпалюванню сепаратистських настроїв у Абхазії, серед російськомовного «народу» Криму. А от щодо «своїх» народів, тобто тих, що разом із своїми землями були свого часу анексовані й досі утримуються під рукою Москви, зокрема чеченського, то тут, звісно, зась. Ось така вона, імперська «логіка» у вирішенні невід’ємності чи «від’ємності» незаперечних прав конкретних народів: інтереси імперії — понад усе!]

Тож за щонайменших намагань будь–якого із зачинених там народів залишити її межі — Росія без вагань виводитиме на сцену ту саму дійову силу, що і при згадуваній сумнозвісній акції Катерини II по «спасінню» християн у Криму, а саме російську армію. Так було у Тбілісі та Вільнюсі, у Придністров’ї та Чечні — так буде усюди, де імперські інтереси Росії будуть загрожені черговим намаганням якогось із «суб'єктів федерації» домогтися реалізації свого природного права самому порядкувати на своїй землі. І таке протистояння — то загострюючись, то вщухаючи на якийсь час — продовжуватиметься аж до тих пір, допоки протиприродне імперське утворення не дійде свого логічного кінця, і «бездарно створена» Федерація, як по–війському коротко, але вичерпно сказав про це генерал–полковник А. Лопата (2000), «так само бездарно закінчиться»...

А поки що російські великодержавники, сяк–так приладнавши доволі мулькі для них шати демократів, не можуть відкрито заперечувати те осоружне їм право, однак можливість його реалізації повною мірою визнають лише за російським народом, а от щодо «інших народів Росії» (Руцкой, 1995. — с. 18–19), то гарантією їх «вільного розвитку», на думку цих «облаштовувачів», «має стати принцип «національно–культурної автономії», яка передбачає безперешкодний розвиток національних культур», але, ясна річ, «в рамках єдиної та неподільної Росії», тобто такий, що «виключає створення будь–яких внутрішньо–російських “суверенних держав” за національною ознакою».

Ще жорсткішу позицію, «виходячи зі столипінського, що нам, патріотам, потрібні не потрясіння, а велика Росія», виголошують у виданій Московським університетом монографії представники російської «червоної професури» (Россия: опьгг... — 1994. — с. 96), котрі, будучи невдоволеними «інспірованим більшовиками стихійним безладним процесом етатогенезу (від французького etat — держава. Вочевидь, мається на оці процес появи нових державних утворень на території колишньої Росії–СРСР. — М. Л.)», який, звісно ж, тільки «задовольняє дрібні амбіції нечисленної національної бюрократії», теж намірилися покласти «однозначний кінець» цьому «безладдю», а тому пропонують оголосити РФ «територіально одноцілою». Для цього, за їх задумом, «на законодавчому (конституційному) рівні змінюється статус суб'єктів федерації» і «приймається не регіонально–етнічний, а регіональний (територіальний) поділ, що зрівнює територіально–адміністративні одиниці»[62].

Так, усілякі там претензійні національно–автономні утворення, які й досі, «незважаючи на незворотну логіку здійсненої колонізації», все ще уражені сепаратизмом (Россия: опыт... — 1994. — с. 226), стають «нормальними» губерніями. Що, до речі, дасть змогу «правильно тлумачити» федералізм у Росії (Ильин, 1999. — с. 534–535): «не як національно–територіальну, але як територіальну форму демократичного ладу на підґрунті волевиявлення всіх (а не «титульних») громадян, що мешкають у даній адміністративній одиниці» (не обмежуючись такими напівзаходами, автор прямо пропонує «припиняти концентрацію “титульних” етносів у автономіях» шляхом «зацікавленого симбіозу великоросів з іншими етно–популяційними одиницями»). При цьому Москва, ощасливлюючи своєю «батьківською» опікою «менш просунені у цивілізаційному плані нечисленні народи», заодно «знімає одвічну російську проблему центру — околиць».

Чітку уяву про те, як саме мають на меті здійснювати оце «зняття проблеми» кремлівські «опікуни», дає згадана (див. гл. 13) «робоча концепція» Ради Безпеки РФ («...підлягають тотальному знищенню», 2000): «Учасники наради дійшли висновку, що гірські селища чеченців, які становлять менш як 20 % усіх населених пунктів Чеченської республіки, не мають якої–небудь значної економічної або іншої цінності ані для даного суб'єкта федерації, ані для Росії в цілому (?!! — М. Л.) і підлягають повному знищенню у секторі Бамут — Зандак — Ітумкале. Одночасно тут мають бути створені умови, абсолютно не придатні для проживання, а рештки мирних жителів (на думку богорівних членів РБ РФ, вони «завжди мали яскраво виражену антирадянську, антиросійську орієнтацію і постійно надавали допомогу різним злочинним угрупованням», а тому для їх «виштовхування» зі своїх помешкань «планується здійснити інтенсивний бомбовий і ракетно–артилерійський обстріл укріплених пунктів бандитів і терористів...» — М. Л.)... слід переселити до північних районів Чечні або асимілювати у інших районах Росії...» Тож виходить цілковито за Шевченком:

«...тільки дайте

Свої сині гори

Остатнії... бовжевзяли