Розділ «В полоні»

— Твердий і далекий шлях до нашої України. І гартують нас на ньому спеціяльно — говорив Филипович, коли ми не могли заснути.

— Я вже ці камінчики уклав плоско, а завжди якась бестія ще в'їдається мені в печінки! — кляв Ільницький і так ми помагали собі цю ніч перебути. Ранком дістали «каву» а в полудне вже нам зупи не дали, бо ми готувались в дорогу. В дальше незнане. Але ще хочу щось згадати, типове для тих часів. Ранком при нашій ніби каві, рознеслась пароля, що приїхав відвідати один «пан» з «комітету». Пан, чи не пан, але за ним тягнув якийсь дядя ручний візочок повен мішків із хлібом. Нам засвітились очі, от добрі люди, про нас не забули, хоч самі не мають нічого, а все таки прислали нам з комітету хоч хліба. Але в товаристві цього «делеґата» був наш старшина, «комісар» і він нас поінформував:

— Хлопці, тут є хліб, може хтось хоче проміняти перстінчик, або годинник.

Нас огорнула досада і жаль. Хоч і які ми були голодні і хоч як ми були б радо з'їли по куску хліба, ніодин не стягнув останньої дорогої собі обручки, ніхто не розпрощався з останнім годинником і в полудне, коли ми вимаршовували до залізничної станції, на воротах стояв цей пан з цього комітету із своїм хлібом, та ніхто не взяв, ніхто не пішов на цей торг. Ми вже далеко відійшли, а старий дядя далі стояв із возом біля цього «пана», дивуючись певно, чому не вдалось зробити жадного інтересу з полоненими… Може хтось не схоче повірити, у нас ще повно живих свідків. Цей панок був дійсно з комітету і комітет дійсно послав нам хліб — даром. Але на світі бувають різні люди…

Знов завантажили нас до товарових вагонів і під сильною охороною із скорострілами рушили ми в дальшу, незнану дорогу. Чомусь така вже дивна традиція в цих транспортах: ніколи вам не скажуть куди їдете, або куди вас везуть. Везуть, дослівно, як худобу. Часом дадуть щось з'їсти і трохи води попити, часом і цього немає. Тільки везуть, а ти сиди тихо і не питайся, бо й так не скажуть, а ще можна при тому обірвати…

Цим разом везли нас дуже строго, як ніколи перед тим. Замість попадати до легшого полону, нас пильнували щораз більше, неначе ми були якимось нечуваним скарбом, якого американці ніяк не хотіли втратити.

— Або… пильнують нас, щоб ми не втекли, заки нас видадуть большевикам — сказав якийсь приємний оптиміст.

На кожному постою поїзду, американські вояки лізли із своїми кулеметами на дахи вагонів, а команда строго заборонила комунебудь віддалюватись від поїзду. Таким порядком минули ми знов Мюнхен і над ранком, 4 серпня привезли нас до Ауербаху.

Тим часом Европу опанувала гарячка помсти. Із всіх країн, що їх окуповували під час війни німці, приходили жахливі вісті. Знаходжено масові могили жидів, поляків, чехів, відкривано для прилюдної візитації німецькі концентраційні табори. Українці розказували про масові розстріли і вішання українського населення за боротьбу, що її з німцями вела Українська Повстанська Армія. В самому Дрогобичі одинадцять разів розстріляно або повішено по десять закладників… І все це відбулось систематично, пляново, без емоцій, з відомою німецькою докладністю…

Рей у цьому водили большевики. І тут нам аж гидко ставало. Бо хто як хто, але большевики перевищили всіх у цілій історії світу своїми тюрмами, своїми таборами і кількістю своїх жертв. Але на злодію шапка горить. Їхні емісарі аж захлистувались, викрикаючи про німецькі злочини, щоб закрити свої власні… І на сміх історії большевики засіли в трибуналах карати німців, засіли поруч західніх демократів…

На німців упала кара Божа. Із Чехії гнали їх через гори, як худобу, із Польщі гнали їх як худобу, а тим часом тут, внутрі Німеччини, все було відносно тихе і спокійне. Німецьке населення себе взаємно не винищувало. Не було масових розправ над нацистами. Німці присіли, взялись до праці і вирішили, що якось вони той лихий час переживуть. На їх власній землі, тепер до голосу прийшли власне ціж «авслендери», якими німці під час війни так замітали свої кути Европи. Дивні є шляхи Божі, але вони мають якийсь глибокий сенс. І тому я вірю свято, як вірив і тоді вже, що одного дня почнуть судити і виловлювати ще когось…