Розділ «В полоні»

— Сьогодні Зелені Свята — кажу.

— Навколо зелено — кажуть хлопці. — Не треба й маїти.

Дійсно, навколо, неначе й не було війни. Природа робить своє, байдуже, що там люди чинять. З'їли ми по одній запеченій бараболі з тих, що я вчора приніс, якраз для всіх вистачило і полягали в задумі. Свята завжди задуму приводять. Спогади з дитячих років, з юности, спогади найкращі і найсолодші, а тут ми мали часу доволі на спогади. Перед очима моєї душі проходили постаті моїх рідних із їхніми маркантними моментами, що найсильніше вбились в мою пам'ять, постаті моїх знайомих дівчат, що може десь там залишились під большевиками, а може виїхали за кордон, Бог тільки знає. Постаті моїх друзів із 14-ої сотні, із Запасного полку. Голяндія, Нойгаммер, Словенія… Броди, Фельдбах…

Біля полудня розклали ми ватру наново і з'їли по кусневі припеченого хліба. Поздоровіли цілком, шлунок заспокоївся, хочеться жити. Вирішили ми покупатись в озері. Пороздягались до райського строю і котрийсь скрикнув:

— Святий Дух у воду бух!

Я розсміявся. Справді, у нас такий був звичай дома. Коли перший раз купатися кожного року, треба було висказати цю чарівну формулу і тоді вже вода добра і нікому ніщо не станеться. А забути таке сказати і може бути нещастя. На сусідньому селі… і так дальше, завжди десь на сусідньому або на третьому селі чи містечку. Але це вистачало. Ми любили наші традиції, навіть якщо вони часами були смішні.

Вода в озері чиста розкіш. Купаємось, миємось піском, один одному шуруємо цим білим піском плечі і щоб обмитись з піскової «піни», поринаємо, у воді. Щоб тільки більше сили і щоб голод так не докучав! Після купелі лягли ми на траві, над озером, як на якомусь літнищі, голі, як нас мати на світ породила! Ясно, що купальних штанцят ми не мали, ми вже майже жадних взагалі не мали! Пообідавши по кускові хліба, вирішили ми будувати для себе буди, не будемо ж спати під голим небом. Ануж знов дощ впаде. Стали тягати із озера шувар, це буде дах, ламати патики, це на стіни. Кожний вибрав собі місце, я вибрав горбочок, люблю мати сухо лід ногами і люблю бачити дещо навколо себе. Як прийдуть наші сотні, ця площа зароїться такими будами і будками і цей табір ми будемо звати «Табором над озером». На сонці висушив я порядну в'язку шувару на моє ліжко, щось наче матерац. Не закінчив я будувати всього цього дня, але назву для моєї хати знайшов: Замок у Лисовичах. Цієї ночі я спав на м'якому шуварі і спав добре.

Перед вечором приїхало німецьке вантажне авто і привезло нам харчовий магазин. Одне вантажне авто і харчовий магазин на понад сімсот людей! З магазином приїхав і його завідуючий, старший десятник Теофіль Куницький, мій товариш ще з 1-ої сотні в Гайделяґрі. А з ним приїхало кількох хлопців розладовувати магазин. Мої стрільці пішли помагати, до харчів кожен радо йде, не треба дуже кликати. Уже було цілком темно, як вони кінчали це розвантажування і в цій темряві один із них кинув мені дві волові консерви і я їх добре заховав у своїх Лисовичах. Від Куницького я довідався, що табір прийде сюди вечором наступного дня. Переспали ми ніч спокійно, вигідно і в почутті, що у кожного з нас там є десь кусок хліба і навіть якийсь залізний запас, як ось мої дві консерви. Вночі лежав я і думав: я взяв дві консерви і моїм товаришам забракне. Дійшов навіть до того, що надумався їх віддати. Але, думаю дальше, ми не є на пустині і це не є наша залізна порція. На фронті нам теж давали обмаль, а потім у відвороті ми зустрічали колосальні магазини з харчами і навіть самі здобули собі вантажник повен консерв. Харчі десь є і будуть привезені, якщо рахунок покаже, що треба. А зрештою, побачимо.

Наступного дня в понеділок, я став викінчувати мої «Лисовичі», а стрільці стали копати малу яму на консерви, бо холодільників не було. Копав їх цілий десяток на зміну, десятник Куницький видав їм на обід трохи харчів, щоб їх підтримати на силі і пополудні яма була готова. Відпочали трохи і стали копати другу, найважнішу, яму, хоч я далебі не знаю пощо. Але у війську лятрина мусить бути і на те нема ради. Може навіть дістанемо щось їсти і вона стане потрібна…?

Почали копати і не дали далі ради. Попадали безсильно на землю і на цьому робота стала. Докінчувати будуть вже таборовики, зокрема ці, які чимось там провиняться. І нарешті цьогож дня вечором пришкандибав наш цілий табір. Прийшли помучені до краю і голодні, як вовки. Всі очі стежили за кухнею, ніхто навіть не думав братися щось робити. Щоб тільки щось з'їсти і відпочати.

Я зголосився до сотника Козака і з ним обійшов межі нашого табору. Я визначив для нас значно більше місця, як було дійсно потрібно, але це нам дало за те свободу руху і я бачив, що сотник вдоволений. Вже вечором над'їхали американські танки і станувши яких сто метрів від наших меж, замкнули наш табір панцирним кордоном. Так почався наш новий «табір полонених над озером Ріґзее». До моїх Лисович прийняв я ще десятника Шокалюка і одного стрільця, який мав два коци і палатку. Це був великий набуток, а місця для нас трьох було доволі. Палаткою ми накрили наш не дуже то ще досконалий дах, обвели нею теж стіни залишивши дві долоні від землі на вільний продув і тепер щоб тільки харчі якісь прийшли, можна буде витримати. Сонця мали ми доволі, вода в озері холодна і чиста і тільки, власне, харчі. Думав я тоді, щасливі ті люди на островах Пацифіку, десь у Полінезії, чи Мелянезії чи навіть Мікронезії, що їм банани і всякі чудасії ростуть без жадного клопоту, а кокосами вони просто заглочуються! Ми такого щастя не мали. Дні стали буденні, якщо йдеться про наші зайняття, але зате світ із нами зв'язався. Помалу ми дізнались, що навколо нас повоєнна нужда, що сотні тисячів біженців живуть у таборах непевні завтрішнього дня, що помалу, дуже помалу наладнується над ними якась опіка і що більшістю вони здані на власні сили. Не рожеві це були вістки. Народ кинувся до торгівлі. Торгували всім, не було речі, яку не можна б було продати, або купити. Валізки німецьких марок міняли своїх посідачів, «шмуґель» прибрав страшні розміри, але без цього чорного ринку не годен було тоді жити. І нашого табору ця хвиля не оминула. Десь недалеко нашого табору жила в якомусь містечку молода пані, чи панна, Стефа їй було на ім'я. Вона навідувалась до нас найчастіше і вона нав'язала дослівно сталий контакт між нами і різними торгівцями. Майже кожного ранку приходила вона із повним наплечником хліба і відходила із перстенями, обручками, годинниками, тощо. Крім харчів для нас тоді всі інші речі були безвартісні. Крім неї приходили також інші цивільні, деякі з них розшукували рідних, інші торгували. На волі дехто наблизився до американців і став посередничити в продажу американських харчових продуктів, а їх було багато і першорядної якости, помимо цього, що це були військові харчі, тобто переважно консервовані. Наш табір почав більше їсти, але й почав убожіти. Останні дорогоцінності і гроші відходили від нас, а харчів так дуже по наших ребрах не було пізнати. Аж тоді я усвідомив, що дійсно значить українська пшениця для голодних російських мас і чому вони будуть триматись України всіма силами і чому Ленін кинув гасло ще у Вісімнадцятому році: по хліб на Україну!

Одного разу приїхала вантажна машина з нашого Червоного Хреста в Мюнхені. Хоч привезла вона трохи хліба, кексів та папіросок, все це було краплею в морі. Але найважніше було те, що про нас там вже знали і не забули. З цією м'ашиною приїхав мій знайомий із села, в якому мій вуйко був довгий час директором народної школи. Вони тепер проживали в Реґенсбурґу, знайомий обіцяв повідомити їх про мене і привезти для мене пакунок наступним разом. На цій обіцянці і скінчилось. Приїхав був цим автом теж вуйко Миколи Филиповича і привіз із собою для нього цивільний одяг.

— Переберися і махай зі мною, пощо тобі тут сидіти! Але Микола не дав переконатися. Вирішив залишитися із друзями. Ще кілька днів пізніше навідався до нас наш головний командир, генерал П. Шандрук. Ми нічого не знали про його долю досі і думали, що може американці арештували а то й посадили десь, а може видали большевикам. Та ніщо таке погане не сталось. Він був в той час вже в контакті з американськими властями щодо українських полонених і робив заходи, щоб влегшити нашу долю. Його приїзд і сама поява піднесли нас значно на дусі. Коли наш генерал на волі, тоді все буде в порядку. З якоїсь причини американці не впустили його до самого табору, але штаб старшин зустрівся з ним в американській квартирі і як я пізніше дізнався, він зібрав всі можливі дані про нас, про наш фізичний стан, про нашу мораль і запевнив, що він не спочиває, а робить що може в найбільш невідрадних обставинах. Ми піднесли чола вгору. Від стрільця до генерала, ми дальше були армією, хоч і в полоні. Хто зна ще, що буде. Доля химерна і змінлива. Поживемо, побачимо.

Прийшли теж нарешті вісті зі світу. Між Альянтами не було вже ні сліду цієї сердешности, що ціхувала їх офіційні зв'язки під час війни. Перші авантюри розпочались, здається, за Польщу, якої екзильний уряд в Лондоні не міг дістати совєтського дозволу керувати своєю країною. На його місце большевики встановили свій власний уряд, який спочатку звався «люблинським комітетом», а потім став варшавським урядом. Чисто ця сама історія, що її ми мали під час наших Визвольних Змагань. Нашому урядові в Київі большевики протиставили свій «харківський уряд», складений із зрадників та запроданців української справи або збаламучених невігласів, що свідомо або несвідомо помагали із своєї Матері останню свитину здирати… Тепер поляки переживали це саме. Вони не перші і не останні. Большевики ще покажуть демократичному світові, хто вони такі і може тоді дехто пригадає собі нас, українців, наші перестороги, нашу першу війну з Росією. Може пригадає собі й нашу Дивізію…

Був між нами один цікавий тип старшини з артилерії. Він не жив у старшинських будах, які зрештою нічим не різнились від наших, а жив із своїми канонірами і не хотів жадних привілеїв. Десь в половині квітня, на фронті під Фельдбахом на відтинку Ґнас-Оберґнас командуючи вогнем 9-ої батерії із небезпечного відслоненого обсерваційного пункту, на якому примусив його окопатися командир його Дивізіону, гавптштурмфюрер Шлезінґер, він був поранений вибухом совєтського ґранатометного стрільна важкого калібру, разом із цілою обсадою свого пункту. На щастя ніхто не згинув, але цілий пункт пішов до шпиталя з якого вийшов аж після закінчення війни. Таким чином ціла 9-та батерія під командою ппор. Любомира Рихтицького подалась з Дивізією до Італії і перебувала в полоні в Ріміні, а він із обсадою свого обсерваційного пункту попав до американської неволі в Німеччині. В нашому таборі він становив щось особливе. Кожного ранку можна було його побачити у його штанцятах, з куском паперу в руках. Він сідав собі осторонь, або проходжувався самітньо, робив якісь записки, або щось вголос повторяв. Так він вивчив англійську мову. Часом від американців дістав газету, вглиблювався в її зміст і студіював цілими днями. Коли ми виходили з полону, він вже мав добре опановану англійську мову в теорії, треба було ще тільки практики. Це був направду гарний тип українського старшини, завжди при зустрічі усміхнений, привітний, при тому серйозний. Називався Олександер Горбач, був підпоручником артилерії і як я дізнався, одним з найкращих артилерійських старшин полку. Сьогодні він є одним з чільних українських науковців, і професором в одному з німецьких університетів. Я не чув, щоб хтось із полонених лихим, чи навіть легковажним словом згадував ппор. Горбача, а його каноніри були б за ним скочили у воду.

Був у нашому таборі теж один молоденький стрілець, чи не наймолодший між нами, маленького росту і будови, а ще коли в таборі висох, став просто хлопчиною і ніхто не повірив би, що він був у війську. Навкучилось йому сидіти в полоні, в якому й так ніхто не трактував його за великого вояка і він пішов собі з табору, примістившись десь на волі, підкріпився трохи і став приходити тоді часто до нас із хлібом, бараболею, овочами, не беручи ніколи нічого в заміну, хоч ми часом йому насилу хотіли щось дати.

— Ви нічого не маєте — говорив, — а те що маєте, можете ще потребувати. — Так приходив він до нас, доки не перевезли нас за дроти.

Мушу тут згадати чисто Біблійну історію з нашим табором. Пам'ятаєте, очевидно, що коли Мойсей випроваджував жидів з Єгипту, випало їм йти через велику пустиню і не стало харчів. Але жиди народ розумний і вимолили в Бога манну, яка впала з неба, дозволивши перебути найважчий голод. І сталось таке чудо в нашому таборі. Очевидно, з огляду на географічні ріжниці, манна мала інший вигляд і була жива. Вночі упав теплесенький дощ, а ранком, як ми повставали, зчинили крик. Такого ми ще не бачили і не чували!! Ціла наша таборова лука вкрита була слимаками, довгими і грубими як палець. Слимаки ці були червонавого кольору і не мали на собі хаток. Не можна було кроку зробити, щоб не наступити на них. Весь табор кинувся збирати. До їдунок, до шапок, до пуделок, визбирали все. Вистачило розрізати желеткою, викинути одиноку кишечку, сполокати і пекти або варити. Смакувало, як молоденьке теляче м'ясо, або й краще. Мою зупу із слимаків пам'ятаю ще до сьогодні! На жаль, тільки один раз трапилось нам таке свято, але й це міг бути доказ, що Хтось там, нагорі, пам'ятає про нас…

Інше свято трапилось нам кілька днів пізніше. Під табір прийшов німецький бауер, прикликав до себе пару хлопців і став робити інтерес. Виявилось, що він живе в поблизькій місцевості, у нього є трирічний кінь, добре кормлений, але не хоче ніяк тягнути, взагалі не хоче працювати. Бауер вирішив його позбутися і хоче нам його продати, бо він чув, що у нас погано з харчами. Він хоче за нього 700 німецьких марок. Почався торг, прийшло більше хлопців, нарешті справу взяли в свої руки старшини і виторгували коня, якщо не помиляюсь, за 580 марок, тобто за три пачки американських папіросок по тодішніх цінах… Бауер пішов поспішно по коня і через три години привів його, а нам аж жаль стало. Кінь був молодий, добре спасений, блискучий. Табор зложив гроші і ми бауерові заплатили вторговану суму. Бауер пішов вдоволений грішми, ми залишились вдоволені конем. Буде наша кухня мати на кілька днів що варити, а навіть по куску м'яса кожному з нас перепаде. Виринула проблема, як забити коня. Пішла делеґація до американців. Вияснювала, говорила, просила. Нарешті прийшов стійковий із крісом. Подивився на коня, кінь на нього, американець покрутив головою.

— Мі, ніхт шіссен — заявив вперто і ніякі намови не могли його переконати. Він не заб'є коня. Вмішався один із наших старшин. Вияснив щось американцеві і цей погодився. Погодився дати кріса одному з наших, на охотника. Знайшовся такий, що мав з м'ясом до діла в цивілю. Для нього кінь це було стільки і стільки кілограмів м'яса. Прив'язали коня до дерева і бідне сотворіння дивилось на це все великими очима, не знаючи, що таке станеться. Наш доброволець взяв фахово кріса, зарепетував і стрелив коневі цільно в голову. На постріл прибігли інші американці, думали може, що бунт, а то тільки вбитий кінь. Ціла кухарська чота зразу взялась за роботу, із нечуваним запалом, якого я ніколи по них навіть не сподівався. Більшість табору терпеливо засіла навколо них, як в амфітеатрі, приглядаючись із німим захопленням цілій процедурі. Стало темніти, кухарі розклали вогонь, щоб при його світлі могти дальше працювати. А сотні хлопців дивляться і дивляться голодними очима. Коби хоч кусок шкіри дістати, її можна над вогнем обсмалити від шерсти, покраяти на дрібні кусочки і варити зупу. Відгадали кухарі найтайніші бажання найбільш витревалих глядачів. Відкраювали кусні шкіри, хлопці брали і по черзі зникали в темряві. Мушу додати, що кінь був таки конем, а не кобилою. Вкоротці по цілому таборі замигали малі вогники і біля них знайшли собі зайняття поодинокі групки, обсмалюючи кусні шкіри, миючи її, краючи та наставляючи до варення зупу. Це ніщо, що вона може бути готова на північ, кому там хочеться спати, коли весь день й так не має нічого кращого до роботи. Розділивши всю шкіру, кухарі стали наділювати стрільців і по кускові кишок, ба навіть копито з кісточкою рахувалось високо. Один мій колеґа підстаршина, прізвище помину, бо не хочу з нього насміхатись, а ми всі були голодні і брали, що попало, отож мій колеґа думав теж дістати «кусок» і діставши, зник з ним в темряві. Думав, що то була кишка, а це було щось інше. Як я вже згадав, це був кінь, а не кобила. Мій колеґа порізав це на куски і став варити. Що довше варив, то куски замість м'якнути, твердли і твердли. Варив цілу ніч, що якийсь час коштував а те все ствердло на камінь. Ранком приглянувся і пізнав, з чого це були куски, але не викинув, а таки тверді з'їв, сам і з себе разом з нами сміявся. Хто з Вас, Дорогі Читачі, ніколи не був голоден, той і посміється з цієї події, він не збагне. Але ці, що колинебудь сиділи по таборах і голодували, зрозуміють. Це не жарти не їсти два місяці нічого путнього, а якщо навіть щось і трапиться, то стільки, що кіт наплакав. Тим часом молодий, здоровий організм потребує харчів, а шлунок ковтнув би камінь, щоб тільки хоч на хвилинку задуритися від неустанного, болючого, нервового почуття голоду. Ми їли все, що попало під руки, траву, корінці, слимаки, сиру бараболю, словом все. Але того було замало і ми худіли, худіли і чорніли на лицях, а очі западались глибше і глибше…