Розділ «В полоні»

— Може манна впаде.

Немає манни, немає нічого. Хіба свіжа, весняна трава. Я читав раз, що люди з голоду їдять траву. Цікаво, коли вона мені засмакує…?

Але жадного чуда не сталося, бо нами ніхто не цікавився, абсолютно ніхто. Бог також мав повні руки роботи, в ці перші повоєнні дні, видно, і ми були здані самі на себе. Затримався я над потоком, поставали над ним і інші, виявилось, фахові рибалки. Думаю, спробую і я щось зробити, це краще, як сидіти і думати про голод. Бо я концерти люблю, але не ці в кишках, цілком ні. При собі знайшов я давно «на всякий випадок» запорпану шпильку, зігнув її уважно і зробив гачок. Випоров із військової сорочки не дуже то мудру нитку і знайшов якийсь прут. Думаю, на таку вудку в нас жадна риба не пішла б, але німецькі риби певно такі самі, як їх пани, спробуємо. Ніколи в житті я рибальством не займався, бо ані за рибою не дуже пропадаю, ані вона за мною не тужить напевно, але раз в житті всього треба спробувати. Сів я над потоком, як Будда над Індіями, випорпав із землі пару малих хробачків, надів одного на мій примітивний гачок і закинув всю цю скомпліковану історію у воду. Сиджу і думу думаю і на дурну, німецьку рибу чекаю. Не маю поняття, що ця риба думала про мене, але я на жаден гачок не зловився. Риба зловилась. Зашморгала моя вудка і очима душі я став мірити хоть лікоть риби — а витягнув всього щось таке тоненьке і на десять сантиметрів довге… Війна за скоро скінчилась бачите. Якби ми були сюди прийшли два роки пізніше, риба була б мала час вирости. За одну годину зловив дві, такі самі, як брат і сестра. Вирішив посидіти ще годину. Може станеться чудо. Зловив ще три і враховуючи вигляд моєї вудки, я рахую собі це за правдиве чудо, їйбо. Не хотів я бути захланним, досить наразі, думаю. Зібрав свої скарби, знайшов на луці трохи кваску, трохи молоденької трави, переполокав це все в чистій воді потока, набрав до їдунки цієї ж води, розклав вогонь малими трісками і став варити зупу. Якщо хтось із наших пань не має ще такого перепису, то прошу читати це місце уважно. Став чистити рибки і по одній кидати в їдунку. Рибкирозварились скоро, я повикидав кості і головки, чекав ще тільки, щоб зеленина трохи зм'якла. При тому ковтав я слину і час до часу смакував, чи зупа добра. Так роблять всі господині і тому вони при обіді не є голодні. Чомусь прийшла мені на думку пісня про долю полоненого, яку я заслухав десь між двома війнами, але не прив'язував тоді до неї жадної ваги. Не знав я, що ця пісня колись «пасуватиме» до мене також. Не запам'ятав я однак, на жаль, цілої, тільки уривок:

Кобись, мамцю, знала, яка тут є біда,

Тобись, мамцю, дала воробчиком хліба,

Воробчиком хліба, а сеницев соли,

Тобись, мамцю, знала, як тяжко в неволи!

Тільки воробчик і синиця можуть долетіти до полоненого і принести йому хоч трішки і хліба і солі, а вони так придалися б. І це тільки початок нашої неволі. А де ще кінець…?

Зварив я цю славну зупу, зняв обережно з вогню їдунку, щоб бува ані одна крапля не пропала і почав свій обід із жування зеленини, щоб не пошкодити шлункові.

Присмак цей був гарячий і кваскуватий, а що без солі то й добре для мене з огляду на мої щойно вилікувані нирки. Після трави з'їв я решту зупи з рибками і заспокоїв голод. Голова почала думати, працювати, шлунок був зайнятий тепер самий собою. З іншим духом пішов я тепер по нашому таборі, розпитувати за новинами, зокрема від новоприбулих, що їх що якийсь час приводила, або привозила американська військова поліція з усіх усюдів розлогих гір.

Всі голодували. У нікого не було харчових припасів і ніяк не можна було їх дістати в цьому німецькому «гінтерлянді». В кожному разі не леґальними засобами. І скоро я дізнався, що люди почали собі радити в інший спосіб. По горах паслись німецькі вівці. Вони, очевидно, не були свідомі своєї національности, але наші хлопці створили систему воєнних репарацій, в якій німецьким вівцям припала неабияка роля. Пов'язавшись в своєрідні оперативні групи, сильніші із стрільців дряпались ночами по цих горах, підкрадались до кошар за всіма правилами незнаної їм індіянської воєнної техніки, викрадали вівцю, на місці її каменем убивали і волочили із собою вниз до табору. В таборі все зникало, з'являлось тільки тут і там м'ясо, добра зупа і потоком спливали відпадки. Часами по ночах з гір гомоніли постріли, коли німецькі бавери старались оборонити своїх овець проти нечуваних досі вовків. Я не належав на жаль до тих щасливих, що мали з вівцями до діла і ходив голодний, але цим міг був похвалитись Василь Зарицький. Риба вже не бралась на мою вудку, на луці визбирали весь квасок, а нами ніхто не цікавився. Ніхто не привозив харчів, ніхто нас не рахував, ми нікому не були тепер потрібні. На третій день мені вперше потемніло в очах із голоду. Це саме я бачив в моїх товаришів. Овець не було стільки, щоб всіх нагодувати. Більшість таборовиків лежала як день так ніч, щоб ходженням не втрачати запасу енерґії.

Я привіз із собою в нагрудній кишені малий бельґійський револьвер, жіночого типу, що з нього зрезиґнувала арештована нами і випущена ранком на волю королівська партизанка на Словенії. Хотів я собі його залишити на пам'ятку, тим більше, що вдалось мені його донести із собою аж сюди. Але сталось інакше. Четвертого дня, після непереспаної ночі і цілонічних мрій про хліб, побачив я старшого вже роками бауера, що проходив повз наш табір. Підійшов я до нього і запропонував заміняти револьвер на харчі. У нього аж очі засвітились. Дав він мені за нього два буханці хліба, п'ять яєць і літру козячого молока — чи можете уявити більші життьові скарби в заміну за смертоносний прилад…? Крім того пообіцяв кожного дня в полудне протягом цілого тижня приносити мені літру молока. Мені було в цій хвилині байдуже, чи зробить він, як приобіцяв, щоб я тільки міг встромити зуби у хліб, хліб! Молоко я зразу переварив, щоб не скисло, яйця залишив на наступний день, поділив хліб — і віджив. Мій бауер дотримав слова. Наступного дня в полудне прийшов із літрою молока. Часом приносив мені ще й кусок хліба, а одного разу дав мені трохи солі. Свої харчі я тримав при собі, бо були випадки крадежу. Ніхто не міг зорганізувати якогось постачання, бо не було у нас жадних засобів ані авторитету, тому кожен старався на власний лад і тому кожен стеріг своїх скарбів, як ока в голові, ділився хіба з найбільшим другом. Я трохи підкріпився, став на світ глядіти сміливіше. Усвідомив я тоді, що голодні, справді голодні, ніколи революції не зроблять, їх вся увага спрямована на хліб, в них немає духових ані фізичних сил до воювання. Знаєте вже тепер, чому в СССР люди вічно голодні…?

На мою превелику радість, мої ноги нарешті почали гоїтись. Я ходив цілими днями і ночами босий, промивав ноги часто холодною гірською водою і хоч без ліків, рани стали присихати, та заростати свіжим, молодим тілом.

П'ятого дня нашого полону приїхала до нас польова кухня. Ми дивились на неї вибалушеними очима. Годі було дивитись в інший бік, як на неї. Кожен з нас дістав пів їдунки чорної, гіркої кави і одну малу булочку, як то продається в пекарнях. Це все — на цілий день. А було в нас багато таких, що таки дійсно не мали що їсти і не мали що міняти на харчі. Тут і там, у великій тайні, давав я по кусочку свого хліба, але годі було думати за всіх: вагон хліба зник би за мінуту! Шостого дня ціла церемонія повторилась, але на обід дали нам пів літри рідкої зупи, вечором знов пів літри кави або чаю. На цій дієті мої нирки заспокоїлись цілковито і я наче відмолод.

Без ніякого попередження, у вівторок, ранком, 29 травня заряджено збірку і вимарш з табору. Як мені тепер йшлось з вигоєними ногами! З Ваґрайну помаршували ми свобідним маршем, не колоною, до Маркт Поґав. Тут заладували нас на товаровий поїзд і повезли аж за Мюнхен. Стали на якійсь станції серед ночі і тут виладувались. Не було наказу кудинебудь маршувати, тож ми залишились покищо на станції, чекаючи, що буде. Щоб вияснити це, що сталось пізніше, мушу пояснити наше становище в цей час і в цій Німеччині, що програла війну, за яку кожний німець обвинувачував провідника Адольфа Гітлера. Німці чужинців в своїй масі ніколи не любили і тому так легко було Гітлерові завести політику винищування чужинців. Прошу не змішувати цього спостереження із діями індивідуальних німців, а зрештою у мене така тепер думка, що кожний німець зокрема цілком корисна і добра людина, але вкупі вони небезпечні, як вовки, а вже коли у них трохи сили і влади, то це просто гуни, і нехай мені хто заперечить! Наша група на їх території була ними не люблена, ані не бажана. Для них ми були також тільки чужинці, до того голодні, обеззброєні і босі. І ще мушу додати, що й ми не дуже церемонились на території цієї держави, коли нам чогось було потрібно. А нам треба було всього, передусім харчів. Отже, чекаючи на дальші накази, хлопці розбрились по станції, шукаючи щастя. Знайшли вагони, цілі вагони, заладовані коцами, скринками яєць, якимись консервами. Очевидно, тому, що ми не мали нічого, почали «організацію». Запримітили це наші власні, дивізійні німці, що стерегли того добра більше, як своєї незалежности, стали арештувати поодиноких стрільців, тут і там намірялись навіть побити. Цей рух приманив американців. Німці обступили цей один американський джіп з двома американськими вояками і ми дивились, як вони цілою громадою пояснювали американцям, що тут робиться. Американці говорили по-німецьки, слухаючи, як німці представляють нас як розбишак, злодіїв, авслендерів. Американці вислухали, посміхнулись, обернули джіп і від'їхали. А ми обсипали німців яйцями! Обмалювали їх солідно, але відступаючи, німці таки забрали із собою двох наших стрільців, зв'язавши їм позаду руки дротом. І хоч як прикро, хочу тут зазначити, жаден із наших старшин — а всі мали на собі відзнаки — не вмішався, не зажадав видачі обидвох стрільців, не скомандував нами, що було треба, а ми були б німців рознесли на одне слово команди! Навпаки, один із старшин, молодий підпоручник поставив нас усіх на «струнко» і вичитав нам патерностер почавши з «ви бандити, хами збунтовані, голота»… Цей старшина вже не живе, не буду згадувати його прізвища, та й це не важне, важна наша загальна настанова. Чому ми не уміємо тримати із собою у кожній життьовій ситуації…? Ми не організували цих речей для витівок, ми були обідрані, босі, голодні, голодні! Полонені мають свої окремі права, а ще коли їх ніхто не постачає вистачальними харчами. А нарешті, на мою думку, ми повинні були німців провчити розуму під командою наших старшин, які пізніше могли нам читати свої казання на боці, скільки хотіли. Зрештою ми брали із військових транспортів, не із приватного майна цивільного населення. Та що говорити. Я нераз вже запримітив, що ми, українці, в обличчі чужих не тільки що не тримаємось разом, а навпаки, стараємось прислужитись, звернути на себе увагу льояльністю, а не твердою поставою творення нашого права, там де ми є і стоїмо. До нас повинна була належати в цю ніч ціла та станція і ми всі повинні були виряджені коцами і харчами — і то під командою. Може це буде научка на майбутнє, але скільки нам таких научок ще треба…? Пам'ятаю, читаючи «Листопадові Дні», книгу про бої у Львові в листопаді 1918 року, мені просто волосся дуба стало, коли я вичитав, що після захоплення влади нашим військом, другого чи третього дня, Команда вислала одну стрілецьку стежу з вантажним автом на Головний Двірець по муніцію і по дорозі, з якоїсь кам'яниці цю стежу обстріляно та убито одного стрільця. В цьому місці — прошу уявити, — стежа поїхала спокійно далі і щойно повернувшись, склала звіт в Команді про випадок. За цей час поляки вже давно втекли, А мені здається, що я був би присвятив пару мінут часу і обставив кам'яницю та виарештував все мужеське населення. Якби був не знайшов винних, був би здесяткував їх на місці, а кам'яницю висадив в повітря. Так здобувається місто в критичних хвилинах. Наша артилерія не стріляла на Львів, бо «не хотіла нищити людських камениць»! Сміх на салі…

Але так було. І ми ще не багато навчились. Тому нас ніхто не респектує. Світ не респектує покірних і добрих, світ респектує непокірних, безличних, безоглядних. Кого світ респектує більше, росіян чи українців? А ми живемо в такій частині світу і Европи, що на супер-джентелменство не можемо собі дозволити. Це для нас надто дорогий люксус. Він нам коштує нашу волю і незалежність!

Від цього нашого пам'ятного вечора до цього старшини прилипло ймення «комісар» і так із ним і залишилось, В дальшу дорогу рушили ми в поганому настрої, наші німці йшли окремо ведучи між собою обидвох наших стрільців. І це все вже після капітуляції Німеччини! На найближчому відпочинку обидва стрільці чмихнули між нас, ми їм розв'язали руки і заховали між собою. Німці не відважились йти між нас їх шукати, бачили наші обличчя і чули наші натяки. Перед вечором дійшли ми до призначеного для нас місця на табір. Це були луки і мочарища, крізь які пропливав маленький потічок. Ми назвали цей табір «Над Потічком». Наступного дня німці зробили нам приємну несподіванку: зголосили американцям, що ми бандити, бунтівники і дуже небезпечний елемент і вони, тобто німці, не хочуть мати із нами нічого спільного і не хочуть більше бути з нами, а тим більше за нас відповідати. Американці поступили з нами гостро, думаючи, що нас цим карають: відлучили від нас всіх наших дивізійних німців, на нашу превелику радість, назначили нашим командиром сотника Володимира Козака, визначили нам місце на цих мочарищах, обставили нас з усіх сторін кулеметами і погрозили, що спроби втечі з табору і всякі «бунти» будуть присмирювати кулеметним вогнем. Зв'язковим старшиною між нами, американцями і генералом Анґелісом, який був командантом, здається мені, 25-ої армійської німецької групи, став, за американським наказом, «тато» Вільднер.

Не хочу звучати, як ворог старшин, але для історії треба записати, щоб колись наші діти навчились, як треба, а як не треба робити. Ніхто з наших старшин не став в нашій обороні. Ніхто не відважився сказати американцям «дещо до слуху» про німецькі наклепи і про цілу справу, а саме про те, що нас тримали без достатніх харчів вже три тижні в полоні. Ми залишились на визначеному місці, на мокрих луках. Не було де кластися на спочинок, скрізь підходила вода. Я знайшов собі якийсь горбочок і на ньому просидів цілу ніч, а ранком і плащ і штани були цілком мокрі. Ніхто не спав цієї ночі, а всі були мокрі від сидження на цій землі, де за кожним кроком підступала вода у слід ноги. Їсти не давали нічого, ходимо один поза одного похмурі, змучені і голодні. Відносини між нами і старшинами погіршали. Між собою ми нарікали на них за те, що вони не постояли за нас і за те, що вони дозволяли німцям над нами знущатись. Перед полуднем почало добре припікати сонце. Під ногами вода, а згори пече! Стрільці розіп'яли ковніри в одностроях, попідкочували рукави, щоб дати тільки змогу подихати вільніше, нікуди розбиратись на цій мокрій луці. В полудне збірка. Ми думали, щось буде нового, та ні. Це наш «комісар» вибрав хвилину, щоб вичитати знов свою «екзецирку».

— Ви хами збунтовані, я буду вас тримати тут до вечора! Позапинати всі ґудзики, поскочувати рукави, виглядаєте, як цивільна банда!

Ми слухаємо і вухам не віримо. Що це, сонце припекло, чи що таке? Забув наш підпоручник, що навіть в дійовій армії від початку травня вільно було розпинати ковніри, і підкочувати рукави…? Стояти в лавах не було легко, ми були виснажені маршами і недостатніми харчами ну й наші нерви також не були найкращі. Наш «комісар» залишив нас так стояти на збірці і відійшов до групи наших старшин. Там почалась жива дискусія, але ми не чули її змісту і не цікавились. Стрільці стали спершу тихо, а далі голосніше нарікати, а то й клясти на такі порядки. Ми, підстаршини були в дурному положенні. Ми бачили, що поведінка неправильна, але нам треба було втримати порядок. Стали ми заспокоювати стрільців, що це все переходові симптоми, кожний поденервований, кожен має свої примхи або манію великости. Стрільці трохи заспокоїлись, але трьох із них зімліло нам у лавах на цьому пекучому сонці, без руху. Ми бачили, що дискусія старшин була дуже гостра, нарешті один із них залишив їх групу і підійшов до нас. Ми бачили, що він лютий. Перебрав над нами команду самий, випровадив нас з цих мочарищ подальше на сухе місце, постаравшись про американський дозвіл. Американці під'їхали чотирьома танками до нас, розставили їх навколо нашого табору, спрямувавши скоростріли на нас. Ми були під доброю опікою, нічого злого нам не могло притрапитися. Ми всі пороззувались, щоб просушити черевики в яких хлюпала вода. На цьому сухішому терені стали ми тепер приміщуватись де хто хотів і кому було і як вигідно. Я познайомився з підстаршиною Шокалюком, з яким був стрілець, що мав два коци. Втрійку вирішили ми збудувати собі якесь пристановище і стали будувати буду, дослівно, буду. З вільх над потічком наламали галуззя, грубілими кінцями встромили в землю, обложили дернями і травою — і хата готова, але тільки на добру погоду. Навколо неї викопали патиками рівчак на випадок дощу, щоб вода втікала скоріше, щоб не мочила нас надто довго. І так почалось наше монотонне життя в полоні. Нас приділено до німецької армійської групи під командою генерала Анґеліса і від цієї групи ми діставали харчі, яких було щораз менше і менше. Німецькі військові запаси вичерпувались, а переможці, розбрикані за німецькими дівчатами та пам'ятками з війни, не дуже то мали час та охоту дбати про нас. Один військовий хліб видавали на двадцять голодних ротів раз на день, пів літра кави ранком, пів літри рідкої зупи вполудне на обід і пів літри чаю або кави на вечерю. З цього не можна було жити, але й важко було померти. Спочатку чорніло нам в очах, а потім ми привикли до цієї порції, мало що ходили, не вживали руху, а лежали цілими днями і ночами, щоб заощадити сил. На додаток до цього всього докучали нам воші, яких ми не могли жадними людськими засобами позбутись. Нам бракувало елементарних санітарних установ, не було де купатись, не було мила, не було чим добре випрати білля, не було й нічого на зміну. На ніч треба було одягатись у плащі, бо ночі були вогкі і холодні. Ранком кухарі будили нас на каву, гірку і ріденьку, як ціле наше життя в цьому таборі. Ми поділились на групи по двадцять осіб і кожна група вибрала собі свого майстра до різання хліба. Цей вибраний стрілець мусів бути прецизним інженером, бо гляділи на нього двадцять пар очей його товаришів і кожна крихта хліба рахувалась при такому розподілі. Багато з наших майстрів поробили собі примітивні, але вистачальні ваги з патиків, шнурків і картонових корбочок, щоб тільки досягти того, чого жадна справедливість у світі досягти не може: абсолютної справедливости! На розрізі хліба справа не кінчалась. Навіть із вагою всетаки були можливі ріжниці а може навіть комбінації із скіркою від хліба і таке подібне. Отже дальше в пошуках за цією абсолютною справедливістю, один із двадцяти відвертався плечима до хліба, щоб його не бачити, а цей, що його порозрізував показував ножем на якунебудь порцію і питав вголос: