Розділ «В полоні»

— Кому?

- Іванові! — відкликався запитаний. І так йшло діло по всьому таборі. Не треба додавати, що американці стояли навколо із роззявленими ротами не відаючи, що це за такі у нас церемоніяли ведуться. Але ми мали в цьому свою забаву. Перше всього хліб був справедливо розділений, а дальше, час минав, а в таборі оточеному танками час так ганебно довжиться, що страх! Згадавши за скірку від хліба, мушу пояснити, що кожен з нас був на неї ласий. Вона була тверда і її треба було довше гризти, а це давало враження множества хліба і повірте мені, це було важливе, дуже важливе тоді! Бувало так, що якщо комусь скірка попала два рази під ряд, він відступав її другому, хоч не був до цього зобов'язаний. За весь час нашого таборування не чув я, щоб у нашій двадцятці хтось колись нарікав на цю методу і думаю, що якщо нашим дітям попадеться бути в полоні, то вони напевно вживатимуть цього самого, випробуваного способу. Якаж була доля цього з таким трудом розподіленого хліба? Тримали ми його може в якомусь музею, на показ? Ні! Він зникав у наших шлунках безслідно, дослівно безслідно протягом наступних хвилин. Це був такий малий кусок, що з нього ніяк не можна було щось заощадити на пізніше. Подразнивши шлунок достатньо цим ніби сніданком, ми сідали звичайно до акції на «партизан» як ми їх між собою називали. Роздягались ми на сонці свобідно, часом аж до Адамового строю і вишукували цих неборак, що хотіли з нами дружити — нашим коштом. За короткий час кожен з нас набрав такої вправи, що через годину часу зумів викінчити до трьох сотень, а то й більше насікомих. При цьому також проходив нам час. Ми мали його абсолютно забагато, радо були б поміняли на хліб, але ніхто не брався на такий гандель з нами. Після полювання сунули ми потоком в потік, прали сорочки, шкарпетки, підштанці, мились і купались. Замість мила приходилось вживати піску. Промите білля сушилось на сонці, а вечором знов докучали насікомі — нове покоління. У них видно теж свої традиції і вони їх тримаються не гірше, як ми своїх. Одного разу наші лікарі зарядили оглядини. Всі пішли в штанцятах. Один гуцул прийшов однак підперезаний поясом і коли наказали йому його зняти, під ним у нього був другий пояс — із вошей. Вони так пов'їдались в його тіло, що тільки хвостики було з них видно. Мені в очах стало темно на цей вид тоді і здригаюсь на цей спогад ще сьогодні. Один із санітетів приніс бритву і став нею голити ці воші з бідного гуцула. Він цілий стікав кров'ю, але не з своїх ран, тільки з попідрізуваних вошей. Після цієї операції санітети завели нашого гуцула до потока, вишурували піском якслід, лікар намастив цей обруч якоюсь вонючою бідою, забрав йому пояс і наказав приходити щодня на оглядини. Ми крутили головами, але гуцул нічого собі із цього не робив.

З харчами ставало гірше і гірше. Почали видавати один хліб на двадцять п'ять чоловіка, а далі на тридцять. Одного разу видали нам по жмені стухлої муки, з якої пекарі не могли спекти хліба. Ми зварили зупу, з'їли і не похворілись. Були в нас смільчаки, що ніччю викрадались з табору повз американські танки і рефлектори і йшли в гори шукати харчів між селянами. Вертались вони часом із бараболею, часами із мукою, часами впорожні. До таких сміливих належав і Петро Батіг, про якого я згадував передше. Коли вдалось йому принести бараболю, він краяв її на дрібні кусочки і так варив разом з лушпиною. Варив, доки бараболя цілком не розварилась і додавши дрібку муки робив таку зупу. Часами заходив до моєї буди, викликав мене на бік і запрошував до своєї зупи. Я певний, що в Ріца в Парижі, або Гільтона в Мадриті такої зупи не дають, напевно ні. Це був пир на мій голод і я не думаю, що я колинебудь в моєму пізнішому житті їв щось кращого. Але не всі користувались цими додатковими харчами і на наших ранніх збірках щораз частіше тут і там падав обімлілий стрілець. Ці збірки і перечислення нікому не були потрібні, але їх робили, щоб ми мали якесь організоване зайняття і щоб ми виглядали як військо. Бо насправді то ми чорніли і худли і виглядали радше, як з'яви з того світу, з очима запалими, з лицями пожовклими і щоками, що виставали, як у монголів — і то в голодних. Усе, що ми з'їдали, наші організми так дощенту спалювали, що лятрину приходилось відвідати раз у тиждень, а то й раз на десять днів. Ми ходили туди радше з привички і крім цього це було знамените місце послухати нових пароль і всяких сплетень з таборового життя. Цікавили нас також американці і на їх тему велись часто розмови.

— Та то не є військо! Вони в шеломах курять на варті!

— А ти бачив, як вони салютують своїх офіцерів…?

— Так, якби їх мали в с…і!

— Я чув, як вони розкидають харчами в своїх кухнях. Казав мені знайомий німець, що у них працює, що там нагодував би батальйон людей після їх обіду!

— А нам не дають навіть хліба!

— Або що їм? Вони нас до війська не брали!

— Гей, я чув, що буде війна між американцями і большевиками!

— Не вір! Вони всі мають досить війни!

— Ні, кажуть, що щось між ними не грає!

— Грає грає. Вони всі однакові, не бійся. Часто сходились ми там в трійку, тобто Леґіоніста, Микола Филипович і я. Нас цікавила дійсно проблема повоєнного світу. Але ми не мали жадних відомостей, жадних газет, навіть радія не було в нашому таборі. Щось десь ми чували про якусь Ліґу Націй, чи Об'єднані Нації, що вже раз на все мають скасувати війни у світі і ми насміхались з цієї організації так само, як із старої Ліґи, що сиділа в Женеві, Сидимо і балакаємо, балакаємо і сидимо, аж тут раптом не стало між нами Леґіоніста, Ми в розпач, а йому зробилось слабо і він перевернувся у лятрину. Добре ми намучились, заки його звідтіля витягнули, при наших невеликих власних силах. Яка це була лятрина, нехай посвідчить факт, що він навіть не посмарувався нічим, бо там було майже порожньо…! Прийшов Стахо до себе, обтріпався трохи і каже:

— Тепер мож і на балюнок який піти!

Часом згадуємо між собою цей випадок і сміємось. Ми із всього сміємось. Що нам залишилось…?

Голод в таборі проявив себе сильно. На малих, дрібних стрільцях цього не було ще так видно, але такі, як Стахо-Леґіоніста, високого росту і дебелої будови потерпіли найбільше. Стахо так схуд, що його нормальна військова шапка-пілотка сиділа на ньому тепер від заглиблення носа до потилиці, вуха відставали від голови на крок, на ногах бовтались якісь величезні чомусь черевики, а ноги вгинались під ним під час ходи. Він не виглядав на чоловіка, а на страхополоха. На цю тему ми собі строїли жарти і ці жарти допомагали нам переживати цей важкий час.

Часом з'являлись під нашим табором цивільні з місцевого населення і за марні кількості харчів видіставали від нас годинники, перстені, обручки, тощо, щоб ми тільки могли заспокоїти свій пекучий, безнастанний голод. Я проміняв свій кишеневий годинник за дві півлітрові консерви, буханець хліба і 20 папіросок. На цей пир я запросив до себе Петра Батога, щоб хоч раз віддячитись йому за його добре серце до мене. Під'ївши трохи, закурили ми собі по цілій папіросці, а таке свято траплялось у нас тоді дуже рідко. Звичайно курили ми саморобки у рештках якогось паперу, і бували у нас саморобки, що мали у собі все, тільки не тютюн. Я не належав аж до таких налогових курців, але були такі, що віддавали свій харчовий пайок за папіроски.

Погода попсувалась, почали падати дощі. Ми думали перед тим, що вже гірше не може бути в таборі, але дощі нас переконали, що це не так. Не було куди ходити по воді, а наші буди протікали у всіх можливих місцях, бо не було матеріялу, щоб їх якслід накрити. Жили ми півсонно так вдень як і вночі. Бувало пробуджусь з того півмертвого стану серед ночі, тому, що вода цюрком ллється мені на ніс. Бувало серед дня вену сидячи, як сова на дереві, черевики мокрі, одяг мокрий, коц мокрий, земля мокра, буда мокра, весь світ мокрий і ніде просушитись і в ніщо переодягнутись. З буд вилазили ми тільки на те, щоб взяти ці нужденні куски хліба з кухні та по горняткові гарячої води, яку ранком і вечором називали кавою, згідно із традиціями, а вполудне зупою — також згідно із традиціями, а не холодними фактами. Викурили ми все, що тільки можна було ще курити і хоч як не ощаджували, таки прийшов день де вже навіть кори знайти не годен, божевілля! Дощ падав два тижні. Він прибив нас більше, як все інше, це був неначе останній цвях до домовини. Але це тільки ми так думали. Я переконався в житті, що ніколи не є так зле, щоб не могло бути ще гірше.

Прийшла нарешті, кінець кінців, погода. З-поза олив'яних хмар виглянуло сонце, десь знявся вітерець і крім тепла, що він його приніс із собою, став розсувати важкі хмарища по усіх усюдах Центральної Европи. Ми віджили, стали голитися, просушувати одяг, прати білля, купатися. При купелі дивились один на другого із здивуванням: звідкіля стільки сухих ребер взялося на цьому хлопі…?

І, очевидно, прийшла пароля. Погана пароля. Вже кращі дощі були. Большевики стали домагатися нашої видачі. Большевицька військова місія відвідала генерала Анґеліса, склавши на його руки заяву, що всі українці є громадянами Совєтського Союзу і як такі, згідно з договоренням з Альянтами, мають бути повернені на «батьківщину». Тепер хочу признати, що можемо ми на німців говорити, що хто хоче, бо було і є за що на них нарікати, але як товаришів зброї їх не можна іґнорувати і легковажити. За відомостями, що ми їх отримали, генерал Анґеліс дуже чемно вислухав переможну большевицьку сторону і заявив, що він справу розгляне, бо він не знає, чи під його командою є перше всього якінебудь українці. Не треба забувати, що генерал Анґеліс репрезентував армію, яка програла війну і знаходилась на ласці та неласці Альянтів. Очевидно, із щоденних звітів генерал Анґеліс знав дуже докладно хто ми були, де ми перебували і скільки нас було. Нас було тоді біля 700 чоловіка в американському полоні. Решта наших друзів, тобто понад дванадцять тисячів знаходилась в англійському полоні в Італії, хоч про їх долю ми ще тоді не мали жадних відомостей. При наступній візиті большевицької комісії генерал Анґеліс мав вже все приготоване. Наша група дістала від його команди звичайне порядкове число, нас прилучено до одної з дивізій Вермахту і з найсвятішим спокоєм генерал Анґеліс заявив большевикам, що під його командою немає жадних українців, які могли б бути повернені на «родіну», Большевики від'їхали з нічим. Шляхетний вчинок генерала Анґеліса урятував нам всім здоров'я, а може й життя. Хто пам'ятає відносини 1945 року на терені Німеччини, коли альянтські комісії виловлювали людей насилу і віддавали большевикам без огляду навіть на часті випадки самовбивств між нещасними жертвами міжнароднього «порозуміння», той зуміє оцінити поступок німецького генерала і риск, що його він брав на себе в імені цілком йому, по суті, чужих і непотрібних на терені Німеччини людей. За цей його один вчинок я прощаю йому всі свинства, які робили підвладні йому та іншим німецьким генералам німці в нашій Дивізії.