— Я вам дам трохи молока, ви переголодніли, вам не можна багато їсти нараз.
Поставила передо мною склянку теплого молока і дала кусок хліба.
— Може й мій Ганс так бідує, як ви, може і йому хтось дасть кусок хліба в цю хвилину. Я навіть не знаю де він є. Пропав на Сході.
Сльози тиснуться їй до очей і мене горло тисне ізза її доброти. Я випив молоко, хліб заховав на пізніше. Ми розговорились, вона розказала мені, що це озеро зоветься Ріґзее, що недалеко, по другому боці є місцевість Мурнав і там є багато полонених польських офіцерів. Її син Ганс був фельдфеблем у Вермахті, на східньому фронті, пару тижнів перед закінченням війни мала ще листа від нього. А тепер невідомо, живий він, чи ні, в полоні, чи в шпиталі де. Я потішав її як міг, що якщо вона мала вістку від нього недавно, то значить, що він був тоді ще цілий і здоровий, а в останніх тижнях на всіх фронтах вже не було великих боїв, ніхто не збирався гинути нізащо. /А саме тоді згинуло стільки моїх добрих товаришів…!/
Розпрощався я із господинею сердешно, подякував і пішов. Якщо йде так добре, вирішив я зайти ще до другої хати. І тут привітали мене гарно, випив я склянку молока і знов дістав кусень хліба, на запас. Поговорив із німцями, посидів трохи і розпрощавшись, вийшов значно вже підкріплений на душі, але в животі починається якась буря. Все таки зайшов я ще до третьої хати і обійшовся також молоком і хлібом. Випив три великі склянки молока, назбирав майже буханець хліба. Не помру з голоду. Ще доволі ясно, заки прийде сумерк, зайду ще до одної хати. Це вже моя четверта. Якась більша господарка, краща будівля, велика, високі стайні, трактор на подвір'ї. Вештається на цьому подвір'ї й господар, здоровий, червонолиций німець, пузатий, заживний.
Він мужчина, до нього якось сміливіше підходжу.
— Я полонений, як бачите, можете мені щось дати з'їсти?
А він повернувся до мене і ще більше червоний став на лиці.
— Ви гітлерівці, через вас усе це нещастя! Народу стільки погинуло, цілий край зруйнований, це ваша робота, прокляті фербрехери!
Я витріщив очі.
— Я не тільки не гітлерівець, я навіть не є німцем… хочу сказати, та де там.
— Здихайте тепер, від мене нічого не дістанете! — гаркнув поза себе, обернувся і пішов у хату.
Так прийшлось мені від німця вислухати патерностер за політику їх власного фюрера. Мав я досить на цей день. Повернувся я помалу і пішов. При виході з його подвір'я стояв великий котел, повз який прийшлось мені йти. Щось там парувало, я заглянув, бараболя зварена в лушпині, але бараболя! Витягнув я з п'ять бараболин, хоч гарячі, заховав у хлібник і пішов на наше умовлене місце зустрічі. Не хотів йти ще кудись вже цього дня, мав досить. І встид і жаль і якесь таке жебраче почуття. Добре, що хоч мене тут не знають люди, а то на очі не міг би нікому показатись.
Шлунок почав у мене боліти надобре. На виголоджений шлунок я з'їв трохи забагато. Три склянки молока зробили своє. Дістав я сильне розвільнення, заки дійшов до нашого дуба, мусів кілька разів присісти, за речами, від яких навіть цісар не встережеться. Стало так погано, що я навіть не запинав штанів, а притримував їх руками, по-дорозі. Вся ця історія так мене розслабила, що я ледве волік ногами. Нарешті таки поклався на межі, між житами, відпочати, але шлунок не дозволив. Мусів я зриватися наґвалт, хоч вже й дивувався звідкіля цього стільки набралось, коли я випив всього три склянки молока і з'їв лише малий кусок хліба.
Вже добре смеркало, як я доволікся нарешті до нашого умовленого місця. Біля дерева не було ще нікого. Стояти чи навіть сидіти я не міг. Поклався на землю і так стало трохи легше. Чомусь пригадалась мені притча з Біблії про блудного сина, як то він їв бараболю разом з безрогами. Я також, наче блудний син, тиняюсь по чужих землях, тільки, що замість їсти бараболю з безрогами, я вкрав її на запас. Велика ріжниця! А тепер лежу слабий. Здивитись на їжу не хочу, про молоко навіть думати не можу, так мені набридло. І щось тут не теє із цією притчею. Я вивчив, що бараболю до Европи привіз щойно Колюмб, відкривши Америку і що вперше їли її на королівському еспанському дворі як найбільший екзотичний присмак. То як могли їсти тисячі років назад біблійні свині…? Щось тут не пасує, але це не моє діло. Трохи я відпочав і на диво, мій шлунок хоче знов щось їсти! Але я не важуся. Мушу почекати, аж все це заспокоїться, тоді буду трохи їсти, дуже помалу і дуже мало. Я не усвідомив, що ми всі були аж так переголоджені. Але з чогось мусіли ж повилазити наші найтайніші ребра за ці голодні, довгі тижні.
Чую шорох. Підвівся я на ліктях, бачу якісь тіні. Це хлопці сходяться. Прийшли всі, не втік ніхто. На душі полегшало. Це таки були загартовані вояки, не дурні рекрути. Але прийшли вони якісь не теє. Слово по слові, розговорились ми і показалось, що ми всі мали цей самий досвід. Назагал люди добрі, тут і там якийсь, так званий типовий німець розкричався на гітлерівців і злочинців, а позатим все відбулось згідно із одним сценарієм, включно з частими присіданнями у траві в поворотній дорозі до нашого місця таборування. Вони всі з'їли і випили надто багато. Тому вночі, коли ми вже полягали спати, ніхто нікому не дивувався, якщо хтось ще нагло зривався і біг кудись навмання.
— Тільки вийди поза межі нашого табору…! — кричить за нами сусід, розбуджений наглим відрухом.
— Так, так не… теє, у своє гніздо!!
Хоч і слабий і змучений і здепримований, сміявся я до зір цієї ночі. Ми ще молоді, нам море по коліна, Бог тільки знає, що ще з нами буде, але ми собі якось раду дамо.
Ніч похолоднішала під ранок і з першим сонцем повставали ми із наших коців бліді, зарослі, виснажені і дуже, дуже бідні. Це була неділя, 24 червня. Хлопці призбирали патиків і розклали вогонь. Кожен тепер почав готовити щось їсти. Я спік у вогні на вугіллях кусок хліба майже на чорно, бо чув десь, такий спечений на чорно хліб помагає на червінку. Червінки ми не мали, але на шлунок вугілля помагає. Хлопці пішли за моїм прикладом і кожному з нас помогло, як рукою відняв.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «На шляхах Европи» автора Роман Лазурко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В полоні“ на сторінці 5. Приємного читання.