Розділ «В полоні»

Та ми не мали ще спокою. Ми знали, що большевики так легко не пустять нас із своїх рук. Із багатьох причин ми були для них політично дуже важними людьми. Ми посміли піднести руку на» освячену» Росію і за те ми мали бути прикладово покарані. Поневолені росіянами народи СССР мали б бачити на власні очі, що чекає всіх тих, хто поважився б протиставитись Росії. А позатим, на волі, за кордонами СССР ми були живими свідками подій і настроїв поневолених народів і живими пропаґандистами розчленування СССР на вільні держави поодиноких народів. Чи ще кому дивно, що вони так за нами полювали…?

Дня 21 червня отримали ми анкетні листки до виповнення. Ім'я і прізвище, дата і місце народження, державна приналежність, куди хоче їхати. Разом з цим ми дістали тиху інформацію, як виповняти питання про державну приналежність. Не можна подавати України, бо вона є складовою частиною СССР і на цій підставі могли б нас видати большевикам. Тому всі ми, так галичани як і наддніпрянці виповнили це місце державною приналежністю польською. Куди їхати…? А що мені там, кудинебудь, де немає червоних. Один підстаршина запропонував мені подати якусь місцевість біля Гарцу, він мав там рідню, можна буде там перебути якийсь час, заки щось наладнається. Ми думали, що леда день і стануть нас випускати на волю…! Люди ожили, стали плянувати, дехто навіть вирішив пакувати свої скромні «манатки». І на цьому весь рух і закінчився. Ми ще довгі, предовгі місяці сиділи в полоні після цієї анкети!

Два дні пізніше, 23 червня покликав мене сотник Козак В. до себе.

— Зберіть свої речі, підшукайте чотирьох добрих хлопців і зголосіться до мене всі із вашими манатками через годину.

Навіть не спитав я пощо. Полон, чи не полон, ми військо, наказ наказом. Але хлопців не було легко підбирати, Кожен хотів знати куди і пощо, бо всі зміни, звичайно виходили нам не на користь. Нарешті таки підшукав чотирьох «смільчаків», що були готові йти в незнане і зголосився з ними до сотника.

— Зараз приїде по вас американець, ви поїдете з ним шукати пригожого місця нам на табір. Місце має бути сухе, по можливості близько води. Вибирайте добре, бо ми там посидимо.

Дав він нам вісім червоних хоруговок із написом «14» для визначення нашого табору, щоб хтось інший не зайняв підшуканого нами місця. Внедовзі приїхав американець своїм невідступним їм джіпом, ми посідали і він нас повіз, по кавалерськи, тобто просто через поле до дороги а там тільки закурилось за нами. Наш шофер був дуже молоденький, симпатичний і людський. Говорив пару слів по німецьки і говорив з нами протягом цілої дороги. Потрактував нас усіх папіросками, але ніхто не годен був скурити цілого. В голові крутилось, американські папіроски були за сильні для нас, на наші голодні шлунки. Їхали більше години. Приїхали і стали над якимось озером.

— Гір! — каже американець.

Гір, то гір, позлазили ми з джіпа, він нам залишив одне пуделко Сі-Рейшен, тобто залізної порції харчів, усміхнувся, повернув джіпа і поїхав. Стільки ми його й бачили. Стоїмо і оглядаємось, всі п'ять із нас. Ані танків, ані кулеметів, нікогісінько, тільки нас п'ять. Ми вільні. Можемо розійтись і камінь у воді. Ці самі думки майнули нам по головах. Але — ми дістали наказ.

— Слухайте, мої кавалери — кажу до них. — Мене призначили знайти місце на табір. Ви зголосились на цю роботу зі мною добровільно. Ніхто вас силою не тягнув. Що буде, як прийдуть наші сотні, змучені, голодні і не знайдуть навіть місця де голову склонити…? Ми приїхали автом, а вони будуть бити ногами. Дехто буде йти останками сил. Що вони скажуть на нашу адресу, коли нас тут не застануть…? Ви можете тікати, якщо хочете, але я залишусь і буду робити свою роботу.

Помовчали, потім один каже до мене.

— Та й ми залишимось, пане десятнику. Вам ще може щось притрапитись тут самому.

— А позатим ми не знаємо дороги тут, чужий край.

— Та й не можемо йти в світ без команди, як ви залишитесь тут, то хто буде нам давати накази…?

— Ну, ну, мої мудрагелі — кажу на те, — я вас розумію. Я знав, що ви порядні хлопці. Подивімся тепер, який тут ґрунт і де поставити наш табір, щоб колеґам файно було і приємно.

Вибрали ми горбовату луку, що одним боком притикала до озера. Росло на ній кілька старих дубів, ґрунт був сухий, приємний, свіжий, трава гарна. Навколо плодючі поля, з найвищого горбочка доглянув я інші групи, що робили те саме, що й ми навколо цього озера. То ціла армія генерала Анґеліса переносилась на нові місця. Я був радий, що нам вдалось вибрати такий добрий ґрунт. Позначили ми його хоруговками і посідали у холодочку, під деревом спочити. Ми таки вже дуже голодні, а до вечора ще далеко і ніхто нам навіть цієї ріденької кави не дасть. Розглядаючись навколо, ми зорили за околицею і відкрили, що яких півтора кілометра від нас видно червоні дахи якогось села. Вирішили ми піти щось роздобути їсти, а як почне смеркатись, маємо зійтись назад біля нашого дерева. Не почувались ми добре із нашим рішенням. Ми не мали нічого до заміни, просто вирішили піти й просити їсти, бо з голоду падали дослівно з ніг. Але просити їсти не є легко, можете мені повірити. Прочитайте уважно мій досвід.

Вибрались ми одинцем, межами, бо встановили в нашій нараді, що разом тільки настрашимо людей, та й хто годен прогодувати групу осіб в цей повоєнний час? Дійшов я до села, до крайньої хати. Хата гарна, селянські забудування достатні, всюди зразкова чистота навколо них. Став і думаю. Лице паленіє мені із стиду. Я молодий, здоровий, йду жебрати куска хліба, бо не маю змоги заробити, ані не маю що заміняти! Рішаю ще раз: йти чи не йти. Шлунок голодний, лякаюсь, що ранком можу не стати на ноги, енерґії в мене обмаль. Вирішую йти. Підходжу до хати, зустрічаю старшу жінку, огрядно зодягнуту німкиню. Вона глядить на мій однострій і на мій вигляд і їй не треба багато говорити.

- Ґутен абенд — кажу їй і чую, що рештки крови заливають мені лице. — Мені прикро, що я вас зачіпляю, але якщо у вас є кусок зайвого хліба, ви розумієте… я сиджу в полоні, ніхто не дає нам харчів…

— Коммен зі — каже вона і йде в хату. Камінь мені впав із серця. По плечах течуть каплі поту. Я зіпрів із стиду.

В хаті чисто, як у пуделку. Вона показала мені лаву біля стола.