Розділ «В полоні»

Погода трималась добра, дощі не падали, наші очеретові буди повисихали на порох. Власником однієї такої буди був Богдан Гузар. Десь вчасним ранком вона загорілась. Гузар ледве вирвався із неї живий. Мабуть курив саморобку і задрімав із недокурком. Позбігались стрільці, давай гасити, але гасити не було що. Спалахнула та й стільки. Десь навинувся Стахо Ільницький і питає вголос та серйозно:

— Слухай Богдане, чи ти мав убезпечення в «Дністрі?»

— В якому Дністрі…? — вирячив очі на нього Гузар, ще в шоку ізза несподіваної пригоди.

Стахо став пояснювати, що кожний статечний господар мав убезпечення на свою хату та всі сільські забудування в українському убезпеченевому товаристві, яке називалося «Дністер».

— Якщо ти там мав убезпечення, то не гризися, «Дністер» тобі хату відбудує, за весь товар заплатить.

— Який товар?!

— Товар то є худоба, не розумієш?

— Ет, тут нема жадної худоби…

— А воші що, не худоба? Одні плекають овець, а у тебе були воші!

Сміються всі навколо на свої голодні шлунки. А посміявшись взялись за діло і поставили Гузарові нову буду, «громадську», а Стахо при кожній зустрічі допитувався, чи Богдан вже забезпечився в «Дністрі», чи ще може не вибрав собі поліси…?

З того часу проминуло вже більше двадцять п'ять років, а Стахо все ще зустрічає Богдана Гузара в Чікаґо питанням, чи він вже нарешті свою буду заасекурував, чи ще ні…?

Одного разу наші стійкові американці зробили собі стрілянину, для забави, як ковбої. Одна куля попала в наш табір і раптово чуємо крик. Є поранений в ногу. Збіглись чи не всі таборовики, прибігли і перелякані американці. Зараз таки викликали санітарне авто і відвезли пораненого до шпиталя. Жадного слідства в цій справі не вчинено і справу затушкували. Трохи мене це здивувало, але рана не була поважна і поранений на цьому тільки виграв, бо в шпиталі перше всього попався на нормальний, американський шпитальний харч, а це було щось. Я думаю, що я був би з ним радо замінявся.

В нашому таборі були два священики-капеляни і тому кожної неділі та в кожне свято відправлялись Богослуження, в яких я звичайно брав участь, допомагаючи священикам.

Брак харчів і що ще важніше, брак вітамін в харчах спричинив цингу в таборі. Стрільці почали нарікати на пухлину ясен, кривавлення, хитання зубів, але помогти не було чим, бо ліків не було, а харчів дальше не ставало. Американці не дбали.

Дня 30 липня повідомили нас, що в середу, 1-ого серпня маємо всі бути спаковані, бо перевезуть нас до іншого знов табору, цим разом вже за дроти. А щойно кілька днів перед тим хтось пустив паролю про наше звільнення! Ми поспускали голови ще дужче, якщо вже можна було їх нижче носити на витончених голодом шиях. Ранком, в середу, після чорної кави зібрали ми свої старі манатки, попрощались останнім поглядом із «Табором над озером» і поманджали до поблизької залізничної станційки, де завантажено нас на товаровий поїзд. Поки стрільці вантажились, я станув собі з боку і дивився. Ніхто був би не пізнав тепер цих, ще так недавно добре вишколених, заправлених у боях хлопців. Тепер з табору воліклись кістяки, сухі і засмалені на сонці. Виглядали як старці у рештках військового лахміття. Перед нами відкривалось нове невідоме, і ніхто не знав на як довго ще. До того приходили вістки, що большевицькі комісії дальше шниряють по таборах, домагаючись видачі всіх українців, зокрема вояків Дивізії. Були чутки, що серед американців є комуністи, які зумисне допомагають большевицьким комісіям збирати біженців «на родіну». Большевики, що самі мали руки по лікті в крові невинних, називали нас зрадниками і коляборантами. Я усвідомив не вперше вже, що це значить виграти війну — і що значить її програти. Немає нічого, що може заступити перемогу і від тоді я свято вірю, що краще згинути в боротьбі за волю, як жити в неволі — та ще з росіянами!

Поїзд рушив з нами помалу, неначе й сам змучений, недоживлений. Льокомотива сапала важко, бухала парою на всі боки, шипіла і стогнала, але якось потягнула наш нещасний поїзд і з довшими та коротшими перестанками майже біля кожного бауерського обійстя, дотягнула нас до Бад Айблінґ. Це було місце нашого призначення. Тут казали нам «висідати» і при допомозі великої кількости конвоїрів повели до нашого табору. Це було перед тим велике летовище, з рівно вишутрованою поверхнею. Весь табір оточений був дротяною огорожею, неначе якась тюрма. Та заки нас перевели до середини табору, мусіли ми перейти ще одну важливу операцію, яка звалась «відвошивленням» /ентлявзунґ/. Прийшла чота санітетів, з опасками Червоного Хреста на раменах, самі німці, відживлені, рожеві на лиці, веселі, повні сил та енерґії. Чомуж ми так виглядаємо? Вони і ми — ніби люди не з того самого світу…

Поставили нас всіх в довгі ряди, наказали порозпинати всі ґузики і по черзі підходити до свого санітета, який стояв біля великої баньки з моторовою помпою і довгим шлявхом. На кінці вужика була металева рурка і санітет цю рурку вкладав за ковнір, потискав рукоятку і сипав порошком, аж курява йшла, те саме під пахами, і в штани, І так йшло за порядком. Цього вечора я не знайшов ніодної воші і від того дня ми вже вошей в полоні не мали. Порошок ДДТ викінчив їх одним помахом. Чому нам однак дали так довго мучитись із насікомими, не знаю. Воші могли спричинити епідемію… Але хто про нас тоді дбав?

В нашому таборі були вже збудовані брезентові шатра, а це значило, що ми будемо тут зимувати, що ще не скоро пустять нас на волю. А навіть якщоб пустили, куди підемо…? Після операції відвошивлення розділили нас по двадцять бідних душ на кожне шатро. І тоді ми побачили, що у шатрах немає ні сінників, ні навіть соломи. Вошей ми позбулись, вже не лазили по нас, але цієї першої ночі майже ніхто не спав. Вся площа летовища була висипана товченим, дрібним камінням з гострими кінчиками і як не кладись на них уважно, каміння в'їдалось почерез тонкий коц у тіло, не давало змоги ні спати ні навіть спочити. М'яса на наших тілах не було, каміння стало добиратись просто до костей, на ранок у всіх нас боліли змасакровані плечі, боки, тощо. Більшість таборовиків снувалась всю ніч між шатрами, випрошуючи в Бога, щоб скоро настав день. Одне нас потішало, а саме, нашу команду повідомили, що це тільки переходовий табір для нас, де маємо перейти відошивлення і кварантанну, а тоді зробимо місце іншим полоненим. Куди підемо…?

Через три дні нам скажуть. Тут зустрілись ми з іншим типом «американців», тобто німцями, які під час війни попали в американський полон. Їх вивезли до ЗСА, до таборів і там вони перебули решту війни. Ану, цікаво, як їх там трактували, чи худі вони і перелякані, чи знищили їм здоров'я, як у большевицькому полоні, чи може їх катували…? Та де там! Вони всі були добре відживлені, добре зодягнуті, кожен мав із собою повний наплечник усякого добра, зокрема білля, консерви і папіроски. Вони навіть мали із собою добрі, американські доляри. Ми їх прозвали американами, бо їх привезли до Бад Айблінґ із ЗСА, до звільнення. Але дістати щось від них було тяжко. Вони з ніким не ділилися ані своїми папіросками, ані тим більше консервами. Вони жили, як окрема, упривілейована група.

Наступного дня дістали ми обід по пів літра зупи і куску хліба. Марна це була зупа, ніщо в ній не плавало, а хліб був темний, важкий. З цим ми перебули цілий день, заглядаючи почерез дроти, як наші «американи» смакували свої консерви і закурювали гарні, білі папіроски. Перемучили ми на цих каменях ще одну ніч, сплючи наче факіри на цвяхах.