Розділ «Австро — Угорський кордон»

І впав назад, вичерпаний, додав ще тільки по хвилині:

— Тримайтеся усі разом, помагайте один одному. Гарячка помалу зростала і зростала. Пізнім вечором, коли вже добре стемніло, відвели ми ппор. Трача до підводи, яка мала відвезти його до шпиталя. Це було можливе тільки в темряві, бо дорога була в день під ворожим обстрілом. Востаннє потиснули долоні.

— Тримайтесь, хлопці — і вимощена сіном підвода повезла нашого чотового. Зустрів я його знов аж після війни, після мого виходу з полону, на станції в Мюнхені в 1946 році. Розказав він мені, як він утік із шпиталя невилікуваний, при наближенні большевиків, як добрив до Мюнхену, діставши по-дорозі ґанґрену і як ще довго опісля лікувався.

Питали вже мене мої товариші, а то й інші люди, що це таке «сват», у тому значенні, що його уживав ппор. Трач. Багатьом виглядає це на якесь близьке споріднення, чи вияв інтимности у відношеннях між ним і нами. Цілком ні. Ппор. Трач вживав цього слова звичайно в різкій формі, коли хтось чимось провинився. За нашого спільного перебування у війську я не питав його про це, але після війни, в цивільному житті вїн мені вияснив, що він самий добре не знає, але коли німці вживають розговірного слова «менш» /чоловіче/, то чому б нам не мати щось в тому розумінні, але щось власне, рідне. Ось і так він попав на слово «сват». Це йому — на його думку — спрощувало комунікацію з підвладними, зокрема, коли він хотів висловити своє невдоволення, а не робити цього цілком офіційно.

Підвода з пораненим чотовим від'їхала, а я із своїм новим клопотом залишався на фронті. Кожний, хто коли-небудь командував людьми в боях, знає смак цього тягару відповідальности за свої накази і не легко перейти над цим до дневного порядку. Досі я відповідав тільки за свій рій, я отримував накази, які треба було виконати і все, що я мав зробити, це виконати точно і добре. А тепер мені прийдеться відповідати за всю чоту і видавати накази, які виконуватимуть інші, і я ніколи не буду мати спокою, чи мої накази добрі, зокрема, коли будуть жертви. Якось ніколи не мав я нагоди спитати ппор. Трача, як він почувався, коли його накази виявлялись не завжди добрі, а тепер було запізно, не було кого питати.

Мушу тепер згадати, що я мав за собою тінь в цих передфронтових подій і самого фронту. Моя тінь мала прізвище Кулик. Не знаю точно, коли стрілець Кулик прийшов до нашої сотні, але це було все, тільки не жовяір. Мале, дрібне, однострій висів на ньому на подобу страха на ворони, але був інтеліґентний і прийшов до нас з ґімназії, просто із шкільної лавки. Всі ним поштуркували, всі з нього насміхались, а він тихо все терпів і зносив із стоїчним спокоєм. — Жаль мені стало цього хлопчини і я взяв його до свого роя, до якого він аж ніяк не підходив, бо у мене були самі рослі, здорові хлопи, до гармати, а Кулик міг на гарматі їхати і ми не відчули б ріжниі в тягарі. Кулик по-своєму потрактував це «перенесення» і зокрема моє ставлення до нього і хоч мені, як десятникові не належалась жадна обслуга в рою. Кулик став моїм «ординансом» з своєї власної волі і навіть проти мого бажання. Він приносив мені харчі, мив мою менажку і коли б я не оглянувся, він завжди був десь близько мене, цілком як людська тінь. Так його хлопці й прозвали, «тінь пана десятника». Важко було його витягнути на якусь розмову, дізнався я від нього стільки, що походив він з Поділля, мав багатих батьків і ходив до ґімназії. Полюбив я його, полюбив і цілий наш рій за його тиху і спокійну вдачу.

Із своїми важкими думками, після від'їзду чотового, лазив я по саду, на самоті, щоб якось із собою самим дійти до порядку бодай із цією відповідальністю, що так несподівано впала на мої плечі і запримітив я свою тінь, кільканадцять кроків за собою.

— Кулику, що ти тут робиш, чому не спиш?!

А він на це так тихо і ніжно, як тільки він умів говорити:

— Пане десятнику, хлопці зварили кілька курей, ходіть їсти, поки ще гарячий росіл.

Не зачепив мене малий Кулик, доки я до нього перший не озвався!

Де Ти тепер, Кулику, бо знаю, що з оточення вийшов цілий і живий, але наші шляхи розійшлися в пізніших подіях, може напишеш до мене…?

Пішов я дещо з'їсти і аж тоді усвідомив, що я був голодний. Росіл був неначе з готелю Ріца, кури, лиш пальці облизувати, а мені весь час по голові ходить моя журба із чотою.

Нарешті Стахо дивиться на мене з-понад своєї кістки і питає:

— Тобі що, мама вмерла? Будь веселий, на шлюбі всі веселі!

— На якому шлюбі…?

— Оженив'єс сі з чотою, чо сі не тішиш?

— Бодай тебе.

— Не журися. Ми будемо слухати тільки твоїх мудрих наказів, а дурні будемо пускати повз вуха, нікому кривди не буде.

Ніч тиха і тепла, на фронті тишина, тільки десь колись, для пригадки чути гарматні зриви. Обидві сторони помучені боєм, не можуть дорахуватись своїх, бо втрати були великі. Наші були значно менші, як ворожі, алеж їх цілі армії, а наших тільки одна Дивізія! Кожний стрілець рахується в нас за велику втрату.