Розділ «Австро — Угорський кордон»

Договоривсь я із Стахом, що він піде тепер спати, я піду в обхід наших позицій, пізніше збуджу його. Мені так було і добре, бо на самоті я собі легше міг дати раду із своїми думками, а мені до жартів ніяк в цю ніч не було. Завтра настане день, і що він принесе? Почнеться бій і вся чота глядітиме до мене за наказами, а я старшинських відзнак не мав і нехай хто каже, що хоче, свідомість цих відзнак дає у війську автоматично почуття влади і наказодавства, без них чоловік чується інтрузом не у своєму середовищі. Це власне так мені дошкулювало психічно. Позиція була в порядку. Вартові не спали, стріліьці зате хропіли, як діти по сіножаті. Провірив я позицію нашого здобутого кулемета, при якому трьох стрільців вже дещо підучились і вирішив, я, що якщо від мене тепер залежить, то я дещо спалю на нашому передпіллі, щоб ворожі снайпери не могли нам більше докучати і робити шкоди.

Вернувшись з обходу, розбудив я Стаха, який вже встиг перепочати трохи і не роздягаючись, поклався я спати та заснув кам'яним сном. Я не уявляв собі, що я аж такий змучений.

Вже стало на світ благословитись, як розбудили мене зриви ґранатометних стрілен. Не далеко від нашої позиції в селі був невеликий яр і в ньому стояв один наш ґранатомет. То власне він тепер посилав ранні привіти на ворожу сторону. Пострілявши замовк, певно хлопці змінили становище. Значить настав новий день на фронті. Вже 9 квітня, весна в повному розгоні, весна 1945 року. Хлопці вже повставали, видоїли корови, спарили молоко, хліб з конфітурами або смальцем, як хто любить, чота поснідала добре і здорово. Направо від нас почалась стрілянина з позицій 29-ого Полку, ми з ним стояли у зв'язку, але на ліво від нас тишияа, наше ліве крило висіло в повітрі. Це мені не давало спокою, ворог міг нас з цього боку заскочити. Поговорив я зі Стахом і послав в цю сторону сильну заставу із одним кулеметом МҐ 42. Фронт так собі пострілював то тут, то там, без якогось видного порядку. Десь біля десятої години ранку прийшла для підмоги нам друга залога з своїм ґранатометом. Привів її молодий, дуже вродливий юнкер, у парадній високій шапці, в новенькому однострою, видно, що просто з-під голки, дуже гордий на свій вигляд і на свій ґранатомет із залогою. Я глянув на його чоботи, бо вони звернули на себе мою увагу. Вони світились до сонця, можна було зачесатись до них.

— Це становище першої чоти 14-ої сотні? — спитав гордо.

— Ага — кажу. — Тільки не зрадьте нас.

— Як, не розумію?

— Ваші чоботи відбивають соняшне світло із сходу.

Він не знав, чи я жартую, чи ні, але глянув на свої чоботи, глянув ще раз на мене, нарешті вирішив, що щось тут неясно, то найкраще відійти. І він відійшов із своїми людьми в сторону яру, а хтось із моїх стрільців кинув за ним заввагу:

— Краще взяв би собі шелом на голову, тут не нарада, видно, що ще не нюхав пороху.

З млина снайпер дальше нам докучав і я постановив собі щось з цим фантом зробити. Ці несподівані поодинокі постріли денервували ціле наше становище.

Большевицькі ґранатомети біля третьої години зполудня стали намацувати нашу лінію піхоти. На це відповіли їм обидва ґранатомети з яру. Ми дивимось, як той двобій іде. Тільки двобій був нерівний, бо большевики мали далеко більше зброї, як ми. Прийшло мені на гадку, що добре було б, якби наш молодий юнкер змінив становище, віддавши близько 12 пострілів. Ворожі ґранати почали падати в наш сад і помалу, помалу наближались до яру. Хтось мусів керувати їх вогнем, певно з цього клятого млина. Не маю запальних набоїв, а то давно вже пустив би цей чортів млин з димом. Ворожі ґранати стали тепер падати в яр і раптом замовк один ґранатомет. Другий ще стріляв із цієї самої позиції і нагло після якогось вибуху в ярі і він замовк. За кілька хвилин з яру вибігла нишком обслуга першого ґранатомета і його ройовий проходячи повз мене, затримався на мент, давши знак своїм людям, щоб несли ґранатомет дальше.

— Лежать там в ярі… Ціла залога. Один вибух.

— Хто?

— Не знаю навіть його прізвища, не було часу познайомитись. Молодий юнкер, якраз прийшов перед обідом.

Пополудні, коли стрілянина вщухла, пішов я до яру. Підбитий ґранатомет перехилився у воронку від вибуху, а навколо неї вінком лежить ціла залога, так наче навіть після смерти бажали загородити ворогові дорогу до їх ґранатомета. Усі жахливо покалічені. Ворожа ґраната впала в саму середину залоги, зараз же біля ґранатомета. Не пощадила нікого, не пощадила і молоденького, «з-під голки» юнкера. Лежав він кілька кроків дальше, притулившись до стіни яру. Парадна шапка розрізана надвоє, неначе ножем і з великої щілини просякала кров і мізок. Очі мав закриті, лице спокійне, уста затиснені. Якраз надійшли санітети забирати трупів. Їхній підстаршина зайнявся документами і військовими бляшками убитих. Я відійшов помалу назад до своїх…

Вечір пройшов назагал тихо, але інстинкт мені підшіптував, що щось недобре коїться. Большевики мусіли б бути дуже дурні, якби ще тепер не знали, що наше становище дуже слабе і що наліво від нас немає нікого. Фронт не мовчав, але це була типова перестрілка, щоб сказати, що ми є, що не спимо. Так пройшла і ціла ніч. Жадних оперативних наказів ми не отримали, отже стоїмо на своїй позиції і тільки що вспіли попити трохи молока, як з усією силою озвався бог війни. На цілому фронті заревли важкі гармати, озвались ґранатомети, скоростріли, заговорили всі роди зброї, вітаючи день 10 квітня чорно-червоними зривами, клубами диму і свистом куль. Наша позиція ще не під вогнем. Вслухуємось у стрілянину, можна вичути її насилення.

— Б'ють по 29-ому — кажу до Стаха.

- І то добре б'ють. Це не пахне добром.

Над нашими головами свищуть тепер рясно кулі. Скорострільний вогонь має нас тримати при землі, щоб наступаюча піхота могла заскочити нас в окопах. На правому крилі наступ йде повною парою, але 29-ий Полк тримається, Ми виставили густий дозір, щоб знати, що діється. Раптом заблукана куля поранила біля мене стрільця Візночина. Його рам'я між долонею і ліктем розпорене, сильно кривавить. Нишком надбігає санітет, паде ниць біля нього і перев'язує йому рану, сам задиханий.

— 29-ий Полк не витримає — каже нам. — Там атакує хіба ціла дивізія. Поле чорне від совєтських трупів, але вони пруть наново. Наші не мають досить муніції.