Розділ «Австро — Угорський кордон»

— Гей, бийте більше!! — радили нам збоку. Нам не треба було радити. Ми стріляли швидким вогнем і по противному боці фронту всякий рух тепер завмер. Большевики вже не парадували нам перед носом. Віттенмаєр затирав руки.

— Ех, якби так у нас пару танків…!

— Ех, — кажу я, — якби так у нас не одна, а сто дивізій…!!

— Вас?!

— Якби так не одна, а сто українських дивізій, билися б ми сьогодні не в Австрії, а в Узбекістані!

Віттенмаєр потряс головою тільки, не сказав нічого. Очевидно, нам не обійшлося так легко. Про цю стодолу большевики знали теж. І в них були важчі гармати, як у нас, це певне. Після нашого обстрілу заговорила їхня артилерія і одне стрільно експлодувало так близько нашої пукавки, що зранило нам стрільця і пошкодило гарматку, про що пише десятник Роман Лазурко у своїх спогадах. Так пройшов цей день на фронті, весь час у нервовому напруженні, весь час у свідомості, що у нас немає відповідної зброї і виряду, щоб переможно стримати загальну ворожу атаку. Це не був фронт з Сорок Першого року, коли німецька армія мала ініціятиву у своїх руках, мала духа і чула, що перемога можлива і близька. Спали ми на зміну за дня і в ночі, так, що завжди якась частина обслуги при гарматі була свіжа й відпочата, як прийде гарячий час.

Наступного дня, 8-го квітня, вже на світанку противник відкрив сильний гарматній і ґранатометний вогонь по всьому відтинку нашого куреня. Вогонь не був цільний, але траплялись прямі поділи в самі окопи, де стрільна розривали і шматували найближчих стрільців. Ціла піхотна лінія відступила з-під прямого обстрілу назад, залишаючи терен безлюдний і приглядаючись, як большевики далі рвали порожні окопи своїми сальвами. Нам годі було відступати із гарматами під ворожим вогнем, і ми лежимо. Барабанний артилерійський вогонь нагло припинився і на полі зароїлось від ворожої піхоти у нагальному наступі. З нашого боку починають падати поодинокі цільні стріли. Піхота підсувається звільна назад до своїх становищ із поза-фронтових маневрів. Дивлюсь, а прямо на нас біжить ворожа пробойова група, сіючи перед собою автоматичним вогнем, за нею зараз же підтягають ворожого скоростріла. Думаю, якщо цей скоростріл зайде в позицію, то вся наша піхота, що ще на полі, за нами, попаде під його смертоносний вогонь, майже без прикриття. Пристанувши за вуглом хати, я уважно прицілився до ворога, що вже наблизився на віддаль, з якої можна було пізнати азійські черти облич. Оглянувшись, побачив я ппор. Шипайла і десятника Р. Лазурка, що хоч сам артилерист, але справно володів ручною зброєю. Е, я не самий тут залишився, думаю, друзі мої зі мною! Не знаю, що сталося, але я усвідомив, що біжу вперед з автоматом в руках і мій автомат цокотить, а люди падають передо мною, якби їх хто скосив. Раптом кінець. Автомат втих. Нема набоїв. Кинув я ним об ворожі голови і двома стрибками добіг до кулемета, якого ворожі бійці покинули, відплигнувши назад. Повертаю кулемет за ними і залігши за ним, сиплю, аж земля порохом дрижить передо мною, Не знав я тоді, що в тому власне моменті мій власний товариш зброї мало що не відібрав мені життя. Ппор. Угрин саме підбіг з піхотою і побачивши ворожий кулемет в дії, змірив до мене свого автомата і тільки в останній секунді натискаючи вже на язичок, запримітив мій однострій і мене. Розказуючи мені про це опісля, він ще довго не міг прийти до себе із зворушення. На цілій лінії знялись оклики «слава!». Частини Другого Куреня відбили большевицький наступ і уміцнили свої становища. Я теж сказав собі в душі «слава Богу», все скінчилось гаразд. Стрільці допомогли мені притягнути здобутий кулемет до нашого гарматнього становища. Нещастя хотіло, що вкоротці після того, демонструючи нашим стрільцям дію ворожого кулемета, я став жертвою захованого ворожого снайпера. Вечором того ж дня, їдучи до польового шпиталя, я вступив до штабу Полку, де мене зустрів полк. Форстройтер словами:

- Ґут ґемахт!

При тому повідомив мене, що майор Віттенмаєр переказав йому все телефонічно та що ініціятиву протинаступу приписав моїй скромній особі. До Полку я вже більше не повернувся, бо кінець війни застав мене в Кляґенфурті в шпиталі, в південній Австрії. Ппор. Барабаш повідомив мене вже листовно з Ріміні, що в часі мого перебування в шпиталі, до Полку прийшов наказ Дивізії про нагородження мене Залізним Хрестом за протинаступ під Штайнбахом.»

Стільки з уст ппор. Трача про наш протинаступ під Штайнбахом. Цей протинаступ, хоч по своєму значенні невеликий в перспективі всього східнього фронту, все таки показав нашим незагартованим рекрутам, що не такий то чорт страшний, як його малюють і що большевики тікають від вогню далеко скоріше, як ми собі уявляли на духа переможної армії. Не усвідомляв я тоді, що вся перемога цієї армії полягала у жахливих людських втратах, у впертості атакування без огляду на людські жертви, звичайно без великих, розумних тактичних маневрів чи стратегічних операцій. Совєтська армія це був паровий вал, чисто так, як колись царська і ніщо в тому способі воювання не змінилось. До цього треба тільки звикнути і наладнати добру доставу муніції. Звичайно це вирішує бій з большевиками. Але німцям всього вже бракувало на фронтах війни: літаків, танків, муніції і нарешті й сил…

На спорожнених від людей господарствах тут і там можна ще було побачити корови, свині, кури, гуси, значить ані «ваньки» ані наша сторона не вспіла ще всього з'їсти. В одній стодолі знайшов я большевицький харчовий мішечок, а в ньому жменю волоських горіхів, окраєць чорного хліба і калитку з мадярськими пенґе-ами та вервичку, яку маю із собою до сьогодні. Після відпочинку та підкріплення відмаршували ми на лінію до місцевості Штайнбах. В селі залишилась перша чота під командою ппор. Трача, а решта сотні із сотенним Гансеном і ппор. Барабашем пішли в окопи на окраїни села, на східній стороні. Цю частину сотні буду дальше називати групою ппор. Барабаша, бо Гансен вже з перших хвилин на фронті стратив цілком голову, попав в депресію, став пити, що попало, найбільше дешеве австрійське вино, а всю команду над цією частиною сотні передав ппор. Барабашеві.

Таки ще цієї ночі вкопали ми обидві наші гарматки провізорично, бо терену ми ще не знали і не знали поля обстрілу. Большевики обстрілювали нас всю ніч крісовими світляними кулями, виглядали як святойванські мушки, тільки свистіло нам зловісно над головами. Ранком витягнули ми гармати і пішли в північно-західню частину села і тут дістав я свій перший бойовий наказ, хоч я командував другим роєм і на мою думку ця почесть повинна була припасти першому роєві під командою десятника Стаха Ільницького, але хто там на фронті ставить питання? Наказ і все. Маю взяти свій рій, одну гармату і заїхати у вогневе становище біля хати, яка стоїть над потічком. Наші коні далеко позаду, для безпеки від ворожого вогню, треба тягнути гармату руками. Стрільці пріють, тягнуть гармату по зоранім полі вниз, а мені в голові тільки одна думка: а що буде, як нам треба буде міняти становище? Як ми витягнемо її нагору по цьому болоті, не знаю. До того ще терен цілком відкритий. Чорні думки не дають мені спокою. Я вже маю таку натуру, що люблю знати свій наступний крок після того, що роблю тепер. Кажуть, що так грається в шахи, ні? А тут мені годі було уявити собі, що станеться з нами і гарматою, коли під ворожим обстрілом прийдеться міняти становище… Дотягнули ми гармату і окопали в становищі за вуглом хати, маємо охорону хоч з одного боку, від хати, жадної іншої охорони немає, немає кулеметної охорони цілком, тільки десь подальше за горбом захлинається короткими серіями МҐ 42, «пила Гітлера» як його називали, а большевики звали його чомусь «електричним пулємйотом», може тому, що стріляв дуже швидко, але й витрачував страшенні гори амуніції. Він був добрий проти змасованих совєтських атак, тоді він робив страшні спустошення в їхній піхоті. Але цей кулемет надто часто замовкав і кожний раз була у мене думка, що він пішов кудись геть і з ним вся наша оборона. На захід від нас, на потоці стояв високий млин і в ньому залишились большевицькі снайпери, які дошкулювали нам своїми поодинокими пострілами, але не могли нам нічого зробити, бо нас охороняла з того боку хата. Чотовий вислав звечора один рій, щоб прочистити цей млин, та цей рій попав під сильний автоматичний вогонь і мусів відступити без успіху і на щастя без втрат, а снайпери дальше забавлялись із нами. Чому ми цього млина не рознесли протипанцирними, або запальними набоями, не знаю; були б ми це зробили, були б запобігли пізнішому нещастю. Але на фронті часто так буває, що малі недогляди виростають у великі клопоти. Я думаю, що цей млин мав і зв'язок по радіо з большевицькою лінією і в ньому напевно був їхній спостережний артилерійський пункт. Вкопавши нашу гармату у вогневе становище я отримав новий наказ: знищити ворожу гармату, що стояла окопана направо від млина, на горбочку, але чомусь мовчала цілий час. Я приглянувся їй через далековид уважно.

— Я думаю, що це не гармата — кажу.

Приглядаються мої стрільці, важко вгадати, виглядає як гармата. В порядку, спробуємо. Повертаємо нашу гарматку, калькулюємо віддаль, даємо стріл — закороткий. Перший стрілець Сімєнчиков націлюється наново, вогонь! Попав у саму гармату, тільки це не гармата, це просто «шайн-штеллюнґ» /фальшиве становище/. Це не жарти, думаю. Висилаю вістуна до чотового Трача із звітом про знищення «гармати», про те, що ми весь час під обстрілом ворожих снайперів із млина і про те, що я не маю жадної кулеметної охорони на випадок піхотної ворожої атаки, що терен навколо мене цілком відкритий і я маю намір відтягнути гармату із становища, яке ми вже й так виявили нашим стрілянням до ворожої «гармати». Пізніше може бути запізно і можемо втратити гармату. Вістун прибігає назад із ппор. Трачем.

— Свате, чого робиш паніку, тримай становище, доки не зміню наказу — каже мені задиханий чотовий.

— Я не роблю паніки — кажу йому спокійно, — гляньте самі навколо. Тепер ще темно, що буде вдень?

Біля полудня прийшов очікуваний мною горіх. Большевики притягають свою протипанцирну гармату, яку ми називали «рач-бум», бо одночасно було чути випал і вибух. Ми бачимо їх як на долоні, щоб їм перешкодити посилаємо стріл за стрілом, але дарма: наша пукавка туди не доносить. Ех, якби так сімдесять-п'ятка! Рознесли б ми ворожу обслугу одним пострілом! А так мабуть вони зроблять це із нами. Але вони також не знають, що ми ще маємо в запасі і поспішно ставлять свою гармату в позицію — на наших очах! І через пару хвилин ми під обстрілом. Їхній перший стріл закороткий, другий задовгий, третій паде недалеко нашої гармати. Летять відламки, перший стрілець Сімєнчиков поранений в око, другий стрілець поранений в плече, один більший відламок перебиває колесо нашої гармати. Вона перехиляється набік, вже нею цільно стріляти ніяк не можна у бойових умовинах. Ще один стріл паде в нашу сторону, але чомусь пішов їм боком, нешкідливий. Большевики мусять мати доброго спостерігача в млині, бо вже відтягають свою гармату, — зробили своє діло. А ми дивимось на нашу гарматку-каліку… З чим прийшли ми на цей фронт в Сорок П'ятому…?

Заховані за хатою даємо першу поміч пораненим, перев'язуємо рани і відсилаємо до чоти, а далі до шпиталя. Ппор. Трач дібрався на наше становище і я тільки дивлюсь на нього. Не хочу нічого говорити, сталось це, чого ми лякались. Люди поранені, гармата підбита, тепер, за дня, у відкритому терені ніяк забрати її не можна, треба чекати вечора. Вже добре з-полудня. Ми заховані за хатою, в нашому становищі з немічною гарматою, сидимо як горобці на даху, не знаючи, коли на нас нападе ястріб. Тільки наші вартові слідкують за околицею. Навколо тишина, чомусь замовк і МҐ 42 на узгір'ї. Погода прекрасна, тепло, цеж 7-е квітня, вся природа збудилась із зимового сну до нового життя, а тут на кожному кроці чигає смерть, що й не знати, чи чоловік проживе наступну годину, що за парадокс!

Большевики просиділи весь день також тихо, якось не видно руху по їх боці і не стріляють дуже, а так тільки дають знати, що вони є на своїй лінії.

Починає сутеніти. Ми дістали наказ відійти назад. Робимо перші готування до зміни становища. Під перебите колесо гармати підклали ми сильного кола, якого найшли біля хати і так підперши гармату починаємо відворот, дуже тихо, щоб ворожий дозір нас не почув і не зміркував, що ми залишаємо це висунене становище. Цілий мій рій працює в поті чола, всі команди подаю шепотом, в майже абсолютній тишині. Одні тягнуть підбиту гармату, інші пхають ззаду, ще інші піднімають кіл, щоб легше було тягнути цю біду. Малий калібер, але важка і незручна в такому терені. Намучились, попріли, заки дотягнули її до саду. Поставили гармату біля іншої хати, на новому імпровізованому становищі, стріляти від біди можна, але вцілити годі. Почули голод, ой, як здалася б кухня з теплою вечерею, від ранку ще нічого не їли, а ранком попили тільки ячмінну каву. Та правила війни цілком інші, Наші мрії не мали там місця. Почалась вечірня і нічна оркестра. Большевики посилили свій обстріл із всіх родів зброї, фронт аж горить, що вони думають робити, не маємо поняття.