Розділ «Австро — Угорський кордон»

Наш дозір дає знати, що на нашому передпіллі ворог. На мій знак підходимо до верхнього берега окопу. Є, сунуть на нас, стріляють перед себе густо, біжать громадами, не розстрільною, як ми вчилися. Наш кулемет за садом починає бити, є по чому, ціль аж за велика. Б'є наш трофейний кулемет, в нього тільки кілька лент, скоро не стане муніції. Прибігає стрілець від МҐ 42 по запасну муніцію. Бере все, що ми ще маємо, біжить назад до кулемета. Бій іде на всій лінії. Нарешті безнастанний мур людських грудей витісняє 29-ий Полк із його становищ, Тепер треба, щоб ззаду вдарили свіжі резерви, стримали б большевицький наступ. Полк відступає у порожнечу, бачу, як відступають поодинокі рої 13-ої сотні, видно вже і наших з 14-ої. Відступає з позиції і наш скоростріл, німецький, і залягав побіч нас, не має вже муніції. Наш здобичний вистріляв все, що мав, стрільці перекинули його в мулястий потік, зник у болоті, не видно. Біля мене, аж притулився, лежить малий Кулик. Очима зустрівся я із Стахом. Ця сама думка. Підриваємось і біжимо до наших двох гармат. Викручуємо ударники, щоб мати доказ, що гармата не до вжитку. Це вже найвищий час, за дві мінути большевяки будуть на нашому становищі.

— Кулику, сховай цей ударник добре в кишеню і махай назад!!

— А ви, пане десятнику, а ви?!

— Я тебе дожену, іди, іди, бо буде пізно!! Пішов мій Клик із стрільцями, що відступають, прикриваючись взаємно з-поза дерев і хат. З правого боку, де стояв 29-ий Полк на луці видно громади ворожої піхоти. Йдуть помалу, сіючи перед собою автоматичним вогнем. Хочуть нас оточити, відтяти нам відворот, приперти нас до стрімкої гори і там знищити. Їм до цієї гори ще 400 метрів, нам до неї ближче, але ми мусітимемо дряпатись на її стрімку стіну під вогнем з поля за нашими плечима. Пора вже й нам йти, бо буде дійсно пізно. Остання сальва і біжимо назад. Криють нас поодинокі стрільці своїм вогнем. Раз залягаємо, сальва, бачимо, як падуть від наших куль, біжимо знов. Село дає нам ослону і ми інстинктовно відчуваємо, що нам треба тепер відбитись від ворога хоч на сто метрів, якщо нам має вдатися відступ взагалі. Тому біжимо тепер як на перегонах, доки противник мусить брати приступом кожну хату, не знаючи, є за нею оборонці, чи нема. З-поза крайньої яблуні відривається мій Кулик, мені здається, що я зблід.

— Ти що тут робиш? Чому не з піхотою вже під горою!

— Я чекав на вас.

— Ходи, Кулику — кажу, — біжи передо мною і не оглядайся!

Так добились ми до краю села, тепер перед нами рівнина, невелика, але й цього досить, щоб попасти під ворожий обстріл, а вони муніції не жалують. Рівнину перетинає наш потік, мн можемо його використати. Залягаємо на мить, чекаємо на появу большевиків за нами. Є, йдуть, біжать, не знаючи де ми. Сальва, ще одна і пару з них паде, інші зникають. Підриваємось і тепер, що сили в ногах до потока, під охорону його берегів, порослих кущами. Не треба командувати, всі ми знаємо, що робити, вистане тільки глянути по собі. Без втрат добігаємо до спасенного потока, тут вже є більше наших, є і Стахо. Тепер потоком догори. Вода сягає вище кісток, в черевиках мокро стає, повно піску і маленького шутру, ми біжимо, аж вода трискає на боки з-під ніг цілими фонтанами. Ми знаємо, чому ми мусимо бігти. Це перегони за життя. Якщо ми не досягнемо тепер нашої гори перед большевицьким фронтом, прийдеться тільки станути плечима до плеча і вистріляти муніцію. Добігли, терен йде вгору, ми використали потік як краще не можна. Його кущі ховають нас від ворожої піхоти. Ми вже бачимо спасення. В половині гори, перед нами стоїть самітня хата, притулившись до стрімкої стіни, біля неї повно нашого вояцтва, значить ворог ще сюди не дійшов. Є надія, що вирвемось. Терен йде вгору, слизько у воді і в болоті, пісок натирає ноги, але це все не важне тепер. Важне досягти мети. Наразі наша мета — ця хата. Добігаємо до закруту потока, він скручує не туди, куди нам треба. Дремось тепер з нього на стрімкий беріг і на гору, хата перед нами, ще яких п'ятдесять метрів і будемо між своїми. Чую, що у грудях починає мені бракувати віддиху, серце розсаджує грудну клітку. Дряпаємось під гору руками і ногами, зброя оббиває пальці, але цього ніхто з нас тепер не чує. На хвилину мушу спочити. Перевертаюсь навзнак і так лежу, інші біжать повз мене. Моє тіло гаряче, змучене до краю. Але голова не дає спочити довго. Не приставай, біжи, бо пропадеш ні за цапову душу. З підніжжя гори доносяться тепер шум ворожого наступу, в погоні за нами. Останні стрільці повертаються, дають сальву, я з ними і знов рвемо догори. По-дорозі ще раз стріляємо поза себе і нарешті добираємось до цієї хати — а вона набита людьми. Бачу командира Другого Куреня Віттенмаєра, є інші старшини, але чого вони тут стоять, на що чекають?!

Повз хату немає як продертись, треба тільки через неї, але вікна заґратовані. Остання наша група вривається в хату, Віттенмаєр стоїть, як остовпілий, я дірвався до ґрати у задньому вікні і з всіх сил б'ю по ній машиновою пістолею. Ґрата стоїть, але машинова пістоля в моїх руках розлетілась на куски. Та біля мене вже Стахо, б'є прикладом кріса, раз, другий, третій. Ґрата подається. По хаті б'ють кулі, є вже поранені, большевики вже за нами. Вікно виходить на гору, видно, що шлях вільний і хата дасть нам добру ослону. Стрільці вибивають ґрати цілком, нарешті вихід вільний. Нащо вони чекали тут так довго, ніколи не буду знати. Тепер всі пруться разом, кожний хоче бути перший за вікном. Чую пронизливий крик Стаха:

— Куди преш, марш назад, перше ранені!!

Усе відступило, навіть Віттенмаєр зрозумів українську мову і хоч мав уже одну ногу у вікні, залишив це місце. Поки вони тиснуться туди, я взяв пару хлопців і до вікон, що йдуть в той бік, звідкіля ми прибігли. Підхопив я вільний кріс і ми при вікнах.

— А бийте добре, ми мусимо їх стримати!

Стріляємо під ослоною стін. Большевики пруться широкою лавою, але наші кулі роблять своє. Вся лава залягає, тулиться до гори, як ми перед тим. Стріляємо, доки не бачу, що вке майже нікого при вікні немає, всі вийшли. Тоді ще стріл — і рвемо за нашими. Вирвались з хати, перебігли верх, ми вже за горою, вирвались з оточення. За нами падуть перші стріли нашої артилерії, б'ють по горі, по передпіллі, по селі.

Сходимо з гори на безпечний бік, тут вже більше наших, зустрічаємо ппор. Барабаша із його стрільцями. Сідаємо разом з ними, відпочати хоч трохи. Мушу глянути на мої ноги, бо печуть, як від вогню. Помимо небезпеки, знімаю черевики, а мої шкарпетки мокрі і червоні від крови, п'яти кривавлять, в ранах повно піску, не маю як добре промити, тому тільки пальцями витираю пісок, розриваю свій бандаж надвоє і обв'язую, як можу, на це натягаю мокрі шкарпетки і черевики. Ноги печуть, але бодай ніщо не коле так, як перед тим. Чую, що ппор. Барабаш розказує, що пережила його чота. Тримались вони доки дозволив запас муніції. Коли большевики почали новий наступ, треба було відступати. З хати вийшов сотенний Гансен, дав наказ до відступу, а собі казав подати «фавстпатрону».

— Ви відступайте, я залишуся вже тут — сказав.

Ппор. Барабаш до нього з намовами, з криком, та не було часу на довгі торги. Большевики вже між хатами. Чота відступила, а Гансен з фавстпатроною пішов у свою хату назад. Через хвилину сильний вибух розірвав будинок і так згинув Гансен, висадивши себе в повітря. Що ним керувало. Бог його знає, він весь час був якийсь несвій, я думаю, що його убила його духова депресія.

Відпочавши трохи, рушили ми в дорогу, Я йшов як на Ґолґоту на моїх ногах і бачив я по моїх стрільцях, що їм було подібно. Хтось довідався, що совєтські армїі атакують Відень і Берлін і наше загальне відчуття було таке, що Німеччині приходить кінець. Що цей кінець принесе нам, на чужих землях, у складі однієї-однісінької дивізії, ми не знали. Правда, мушу тут згадати, що протягом цілої весни 1945 року німецьке радіо часто подавало натяки про якусь зброю «вундерваффе», тобто чудесну зброю, яка цілком переверне біг війни. Німецькі ракети бомбили якийсь час Лондон і інші англійські міста, але коли Альянтам вдалось відтиснути німців від каналу Ля Манш ці бомблення помалу затихли. Яку іншу ще «вундерваффе» німці могли видумати, ніхто з нас не мав поняття, ніхто не вірив і ніхто не переймався. Проблеми, що стояли безпосередньо перед нами були важливіші і пекучіші. Ми потребували спочинку, медикаментів і харчів. А муніцію ми самі собі старали, як могли і хто тільки міг міняв кріс на автомат.

Дійшли ми до якоїсь місцевості, якої назви не пам'ятаю і там на дорозі стримала нас польова жандармерія. Після пояснень, вона скерувала нас до наших тросів, тобто до нашого возового табору. Весь час приходили поодинокі стрільці, заблукані у прориві, прийшов і мій Кулик, тихий, як звичайно, цілий і не поранений. Мабуть большевики не запримітили його на фронті, за малий. Тепер ми дістали відпочинок, який я використав, щоб привести мої ноги до порядку. Стягнув я мокрі ще черевики, стягнув закривавлені шкарпитки, почав стягати бандаж, який прилип до ран. Болить, біда, але зірвав я його із затиснутими зубами. Ноги в крові, п'яти напухли, цілий мій мотор до нічого. Босий пішов я за іншими до криниці, миємось у відрах води, обливаємо себе взаємно і просто годі стриматись, така розкіш помитися після стільки днів фронту. Переодягнулись у чисте білля, з'їли зварений для нас кухарями обід і де хто знайшов собі місце на траві, поклались спати. Конюхи від табору тримали стійки, щоб ми могли добре раз виспатися. Довго прийшлось мені однак лікувати мої ноги. Я залишив їх без бандажу, щоб рани присохли, але вони мені пізніше відновлялись і відновлялись і вилікував я їх нарешті аж в серпні, після війни, в таборі полонених в Ауербаху.

Проспали ми кам'яним сном решту дня і вечором від холоду та голоду побудилися. За час нашого сну прийшло ще кілька стрільців з нашої сотні, є нас всіх тепер 63 чоловіка, із повного стану 120, що прийшли на фронт. Інші поранені, або убиті. Поранені вже в шпиталях, як, от ппор. Трач, убиті вже у спільній могилі, на чужій землі. Цим вже найлегше, думав я тоді. Вони вже не журяться, що буде завтра, для них кожне майбутнє завтра вже цілком ясне. Цікаво, що вони думають, дивлячись на нас, своїх товаришів по зброї, звідтіля? Хоч би дали знати, чи большевики готують якусь нову атаку.

Повечеряли ми обильно з офіційних і наших приватних запасів і знов лягли спати. Тільки цим разом пішли ми всі до близької стодоли, на свіжу солому. Тепліше там і затишніше. Конюхи хай ходять навколо нас із крісами, нехай і їм здається, що воюють. До сну заколисали нас далекі зриви гарматніх вибухів.