Розділ «Австро — Угорський кордон»

— Чуєте, пане десятнику…? — каже один із стрільців біля мене.

Слухаємо уважно. Є, чути виразно цей протяжний рев, немов з сто горел диких та ще й навіжених звірят.

— «Катюші»!

Це совєтські ракетниці. Німці свої називали «небель-верфер», совєтські цілий німецький фронт називав «катюшами».

— Під дерева! — кричу до свого роя. — Стояти спокійно, ані руху!

З теорії знав я, що набої до «катюш» такі, як до ґранатомета, по вистрілі вибухають на всьому, що тільки зустрінуть по-дорозі, навіть на стеблинці трави. Треба стояти спокійно під якимсь густим деревом і не рухатись, борони Боже бігати навколо під осколками. Станув я під кріслатою, старою яблунею, притулився до неї, як до найдорожчої дівчини, над головою груба галузь, на голові шелом і його разом з головою втягнув я між рамена і силою волі стою на місці. Мій рій бачить, що я стою, стоїть і собі між деревами. Навколо почалось наше пекло, Зриви, зриви, до божевілля, без кінця. Стою і молюся і сам не пам'ятаю, чи молився за спасення, чи щоб радше згинути і не бути пораненим, я дуже не хотів чомусь бути раненим. А набої рвуться по дереві, над самою головою, здається, навколо, на дахах хат, на грядках, на інших деревах» Під цим вогнем ми простояли майже дві години і так нагло, як він прийшов, так нагло вірвався. Настала тиша. Перекликуюсь з моїми стрільцями. На щастя, чудом, ніхто не поранений, всі здорові. Одному тільки зачепило ногу, розтяло шкіру, другому треба було в хаті скинути штани і витягнути пару осколків із місця що його цісар накриває штанами, як говорили у нас дома.

— Не мало де тебе парнути, та в задок?

— Це тому, що я наставив його на них, пане десятнику!

— Ну, чорт бери, ліпше, як в голову, ні?

Дахи хат побиті, ходимо по черепках, що лежать як град навколо, одне стрільно попало на дах нашої стайні з кіньми. Заглянув я туди. Там вже наші конюхи господарять,

— Ну чо сі трісеш, вже по всьому, не такий чорт страшний як го малюють, їж, їж, зараз ти води принесу.

Коні дійсно трясуться, мимоволі шукають доторку до людини, голови тулять, як діти, щоб тільки близько людини, щоб безпечніше. Голос їх найкраще заспокоює, спокійний людський голос, повний довір'я і опіки. Починають їсти, це добрий знак, заспокояться,

Пізно після півночі приїхала кухня. Роздали швидко гарячки обід. Боже, як нам смакувала ця горохівка із салом. Кухня скоро від'їхала, бо «забава» ще не закінчилась. «Катюші», що скінчили з нами, згідно із совєтським фронтовим звичаєм змінили становище і тепер били по сусідньому лісі, направо від нас. Не було нам спання, сиділи й гуторили до ранку. В цьому лісі стояла якась німецька частина, швадрон якоїсь кінної дивізії. Німці нервово не витримали під цим вогнем, попали в паніку. Наступного дня я був в цьому лісі. Ліс рідкий, за німецьким стилем посаджений до рядочка, самі смереки дуже молоденькі, як ялинки, тільки замість прикрас і паперових ланцюжків — там висять кишки, там знов лежить окремо голова, як обірване з ялинки яблуко, там діточі іграшки: діравий шелом, перебитий кріс, там «паяц», розкинувши широко руки, молоденький, русявий, задавлений в небеса своїми шкляними очима, тільки з лівого боку, на виску струмочок засохлої крови. Ось де лежать молоді сини молодих ще матерей і хто там дбає! Тут «катюші» мали правдиве жниво. Пригноблений вернувся я до чоти. Яке щастя мали ми під час цього обстрілу!

До лісу підтягнули ранком 29-ий Полк, тепер ми з ними сусідуємо, але з лівого боку порожнеча, не маємо з ніким зв'язку. Ще раннім ранком зайшов до нас з передової позиції ппор. Барабаш, у нього від цієї канонади є кількох убитих і кількох поранених, але хлопці держаться. Поранених ще вночі відіслав назад, а убитих ховатимуть зараз же на площі, серед села. З інших частин вже теж привезли убитих, копають вже братню могилу. Ще одну могилу, на чужині…

Хата, яку я зайняв із своїм роєм, належала мабуть до багатих людей. Прийшовши, застали ми в ній маленького на зріст, дуже старенького дідуся-німця, що заходився біля господарки. Він був до нас дуже гостинний, може із страху перед большевиками, повідкривав нам спіжарні повні конфітур, маринованих грибів, огірків, трохи муки, зернят із соняшника, в пивницях знайшли ми мост, в стайні дві молошні корови і свиня, якраз добра на заріз. Хліб ми мали свій і до нього пригодились нам конфітури та гаряче свіже молоко. Цілий день большевики обстрілювали нас розривними кулями /дум-дум/, а що навколо нас стояли овочеві сади, ці кулі розривались то до пнів то до галузь із неприємним тріскотом, часом здавалось, що большевики в селі і стріляють з-за вугла, зокрема вночі було неприємно і наші вартові полохались досить часто. Так пройшов нам день 7-ого квітня, наш перший день на фронті.

Вночі нам не дуже спалось, бо нервові всі такі, очі клеяться самі, але щонебудь хтось заговорить, хтонебудь зайде в хату, зараз чоловік на ногах, така непевність. Хотілося б змінити хоч сорочку, але наші наплечники далеко позаду, в тросах, ноги немиті, докучають, сверблять а то й печуть, немає часу зайнятись ними, бо ануж щось станеться і тоді куди босому бігти?

Прийшов день 8-ого квітня, 1945 року. Це був для нас пам'ятний день. З самого ранку фронт озвався рясною стріляниною, і нам таки зараз же большевицький снайпер забив нашого німця-дідуся. Поцілив в саму голову, дідусь тільки легенько присів, а потім, ніби втомлений, по важкій дорозі життя, притулився до своєї рідної землі. Ми його так і поховали в його власному саді.

З фронту вістки. Большевики пішли в сильний наступ, витиснули після завзятого бою з першої лінії 13-ту сотню, витиснули нашу, 14-ту, далі цілий Другий Курінь. Видно поодиноких наших стрільців, які пробігають між будинками, залягають, відстрілюються, інші біжуть, тоді ці залягають і так криють відворот своїх товаришів, напереміну. З рештками своєї чоти перебігає ппор. Барабаш, мій кріс криє його, дивлюсь, хлопці стріляють спокійно, до цілі, вже освоїлись, відступаємо ми під натиском автоматичного та кулеметного вогню, стрільці ппор. Барабаша тепер криють нас, придалися б кулемети, але ми їх на жаль, не маємо. Большевики вже в селі, чути їхнє переможне «урррааа», звучить дико з цих азійських пащек. Чомусь мені прийшло на думку, що так мусіли почуватись наші дружинники над Калкою чи Каялою. Стріляють на нас вже з-поза хат, з-поза дерев, кидають в наш бік ручні ґранати, але не досягають нас. Відступаємо помалу, ослони досить, стріляємо в кожну видну ціль, бачимо, як падуть большевики від наших пострілів, але вони не дбають, може п'яні. Сунуть вперед, прямо на нас. Залишили ми село і зараз же за ним, біля мурованої каплички приклякло нас трьох, ппор. Трач, ппор. Шипайло і я. Шипайлова сотня у відступі, але він йшов позаду і тепер від неї відтятий куснем чистого поля. Під ослоною муру цієї каплички б'ємо рівно по селі, просто нас, прикриваємо відступ тих, що тепер на чистому полі. Раптом з-поза однієї хати виривається дебелий червоноармієць, біжить, не бачить нас, біжить і сіє з автомата перед себе, як навіжений. Ми всі три змірили, впало два стріли, большевик лежить, не рухається. Я перший біля нього, не зважаючи на ворожий вогонь із села, привидівся мені рідний брат, серце мені похололо. Паду біля нього, повертаю лице, ні, це тільки привид, цілком чужа мені людина, на ньому сірий, вже добре принищений однострій, фуфайка, а на голові шапка-вушанка, з-під якої тече кров і ціпеніє на лиці, друга рана на грудях. Витягаю з його нагрудної кишені жмут паперів:

Ткаченко, з Одеси… Таки брат. Бідний одесит, аж в далекому Штаєрмарку знайшов собі смерть не за свою справу, не за свою волю, та зі своїх рук… От, доля. Якось мені дивно і легко, що я не стрілив до нього, хоч я розумію, на розум, що на фронті немає вибору, він же стріляв до нас.

Решта нашої сотні відступає із села, з нею йде сотенний Гансен. Побачивши мене, каже йти з собою. Блідий, нервовий.