Розділ «Австро — Угорський кордон»

Відпочали ми ще один день, приводячи до порядку наш виряд, зброю, одяг і рани. Я ходив весь день босий, лікуючи свої поранені ноги. Перед вечором ппор. Барабаш повідомив нас, що наступного дня рушаємо дальше, до штабу Полку, щоб там не взяли нас ще за дезертирів. Ніч переспали ми спокійно, ранком вимуштрувались в дорогу. З цілої сотні остався один старшина, ппор. Теодор Барабаш, п'ять фронтових підстаршин, Ільницький Стахо, Старик, Гриник, Заставний і я і 41 фронтових стрільців. Решта, 15 чоловіка залишились з десятником Теслюком /Кінською Смертю/ в наших обозах. Ще перед полуднем дійшли ми до місця постою Полку. Маршуючи, наша колона зустріла командира Фортстройтера із його невідступним адьютантом Курковським на дорозі. Ппор. Барабаш скомандував «стій, до звіту направо глянь» і зголосив Форстройтерові стан 14-ої сотні 30-ого Полку, один плюс 46, тобто всі, які вийшли ціло з оточення. Цей звіт не зробив враження на командира. Я подумав, що в хвилині коли навколо нього валиться ціла німецька тисячолітня мрія, який йому чорт до того, що 14-а сотня втратила половину людей на фронті. Про нього ми могли всі загинути. Це не був наш чоловік, це був чужинець. Штаб відіслав нас в другу лінію, як запасну частину. Стали ми на постою в дуже гарній місцевості, на жаль, призабув я за ці роки назву, де ще й населення сиділо в хатах і люди чекали якогось кінцевого спасіння. Вже наступного дня дістали ми приділ свіжих рекрутів і почали їх вишколювати, щоб вони могли піднятись ближче нашого досвідченого рівня, на випадок нових боїв. Мушу зазначити, що військова німецька адміністрація трималась в порядку, без огляду на вістки із Німеччини. Вся машинерія армії працювала бездоганно, постачання приходило точно, тільки було його небагато. Починало бракувати харчів і муніції, але що ще в магазинах було, приходило завжди на місце. Так само було з дисципліною. До самого кінця війни не було випадків розкладу дисципліни. Команда йшла справно, випадки дезерції карались, як звичайно, карались випадки недотримання військового припису, В 13-ій сотні розстріляли підстаршину, командира гармати, який у відвороті її не знищив, ані не вийняв і не пошкодив замка, як це зробили ми із нашими двома гарматами. Тут і там на фронті висіли покарані за грабунки, навіть, коли ці грабунки мали ґротесковий характер, як у випадку трьох стрільців, які — за їхніми зізнаннями — знайшли розбитий залізничий вагон, наладований бельґійськими коронками. Що цей вагон робив у нашій прифронтовій полосі, Господь один знає. Стрільці вирішили, що така коронка буде гарним дарунком для їхніх дівчат і кожний взяв собі по пару метрів. Вони із цим не крились, аж донеслось до жандармерії. Їх арештовано, поліція доказала їм, що вони вагон самі розбили і за грабунок всіх трьох повішено таки у фронтовій полосі, із відповідними таблицями на грудях. На марґінесі таких подій у нас велись довгі дискусії і ми склонні були трактувати справи, як вияв німецької жорстокости, тому, що адміністрація і судівництво були в німецьких руках. Але мушу признатися, що я маю сумнів, чи могли ми винувати німців за те, що повісили трьох добрих стрільців, кожного за пару метрів дурної коронки… На мою думку не йшлося про коронку, йшлося про факт. Є наказ, що не вільно грабувати, то не вільно і кінець. Кожний наказ у війську мусить бути виконуваний, інакше як втримати таку величезну масу молодих, роз'ятрених боями мужчин у дисципліні і порядку? Кожна армія стала б нещастям свого власного населення, якби у ній не було дисципліни.

З другого боку, є випадки, що тут і там військо щось «організує». Але зробили, так і мовчи, не дай себе зловити. Це не псує дисципліни так дуже, бо вояк знає, що зробив неправильно і оминає таких річей, знаючи, що за це карають. Але, якщо б він знав, що не карають, що тоді?

Тому, хоч це були для нас болючі випадки і ми кляли німців, скільки влізе, якщо у нас постане власна армія колись, я є за тим, щоб тримати в ній німецьку дисципліну.

У нас було «крухо» з харчами. Наші старі запаси із Словенії скінчились, а офіційний приділ, на нашу думку вистачав лише на те, щоб з голоду не померти і щоб теє… не хотілось… Приходило все точно, але не було що їсти. Треба було подумати самим. Пішли стрільці «між народ» і скоро надибали бауера, який згодився продати нам свиню. Зібрали гроші, купили, притаскали до кухні, куля в лоб і свиня вже «в роботі». Докупили ще ялівку, привели, мекала ще біля кухні один день, годована травою, доки її не взяла в свої руки машинерія війни. Мекнула ялівка востаннє, вистріл пролунав і пішла в котел. Десятник Старик десь розкрутив муку і блиснув між нами його кулінарний талан: наробив вареників, до яких якийсь добродій виявив ще менажку шкварків із Словенії. Ой, був це пир, цісарський пир!

З огляду на близькість фронту, ціла наша сотня заквартирована була в скупченні, по хатах і стодолах, щоб на випадок алярму бути якнайскорше готовою. З цієї причини теж ппор. Барабаш і всі підстаршини перебували і ночували в одній хаті, в якій стара німецька власничка відпустила нам одну кімнату. В цій кімнаті було одне ліжко, на якому «спали пан поручник», а ми, десятники, на соломі, на долівці. Крім старої німкині була ще молода, якої чоловік був десь на фронті. Ми нав'язали з нею всякі коншахти і вона помагала нам доварювати дещо на її кухні до нашого не дуже різноманітного смаку. Стара німка звичайно перебувала в своїй кімнаті, не показуючись між нами, але молода «взяла око» на ппор. Барабаша і любила перебувати з нами вечорами, на довгих розмовах. Коли ж ставало за голосно, стара кликала її до себе і «присмирювала».

В нашій сотні було кількох легко ранених стрільців, які мусіли ходити до шпиталя на перев'язки і з огляду на те, що я мав поранені ноги, випало на мене водити що другий день тих мародерів туди. Я не міг ходити в черевиках, але не міг також ходити босим «у службі», отже я зробив «компроміс»: із запасних черевиків вирізав зап'ятки, так, що мої п'яти дихали свіжим… пилом, але ніщо на них не натискало і в цих пантофлях водив я моїх калік до лікаря. Одного дня вів я їх, без зайвих пригод, як звичайно, доки не зустрів на дорозі полкового адьютанта Курковського, якого ми сильно підозрівали, як я вже згадав, що він поляк. Він затримав нас, я йому зголосив за правильником, хто, що, куди і пощо, а він до нас:

— Банда цивілістів!

Правда, з огляду на поранення, ми не йшли колоною, серединою дороги, лиш краєчком, як кому вигідно, я спирався на паличці, інші штигулькали також. Адьютант побачив мої вирізані черевики і визвірився, що я знищив німецьке добро. Правду сказавши мені було дуже байдуже в той час, яке я добро нищив, бо мене ноги боліли і я в душі побажав Курковському того самого, але назверх я йому «реґельмессіґ» засалютував, а він мені за це наказав наступного дня зголоситись до нього в повному однострою до звіту.

— Яволь — я згодився, маючи всі його слова разом і кожне зокрема у спеціяльно на те призначеному місці і повів своїх марудерів дальше до шпиталя. Очевидно, наступного дня я до звіту не пішов і ніхто мені за це голови не зірвав. Вояк, що перейде фронт, має вже вироблений погляд на вояків, що ніколи на фронті не були, а зокрема на старшин, що роблять дуже суворі обличчя десять миль позаду фронту, втримуючи той спасенний дистанс за всяку ціну. Зустрів я адьютанта Курковського аж після війни в полоні…

Наш новий протипанцирний нарибок не був так одуховлений вправами, як ми самі були і треба було їм втовкати в голови далеко міцніше конечність уміння володіти зброєю, щоб дати собі раду на фронті, якщо вже не із ворогом, то бодай із власним вирядом. На вправах із ними, на шпитальних відвідинах і на пошуках за якимись людськими харчами сходили нам дні і така прийшла друга половина квітня. Фронт заспокоївся, на нашому відтинку на всякий випадок і крім поодиноких вибухів та лінивих звітів з лінії, не було нічого нового. Зате почали приходити чорні вісті ззаду. Не знаю, хто пускав ці «паролі», але вони діяли на нас дуже депримуюче, спричиняючи довжелезні дискусії вечорами, з яких не було іншого хісна, хіба невиспані ночі. Ми чули вже про Власова і його російську армію, що мала битись по стороні німців за визволення Росії з-під комуністичного ярма, але тепер прийшли вістки, що нас мають включити в його армію, під його команду. Я думаю, що ці вістки поширювали німці з нашого дивізійного штабу, бо розуміючи мало проблеми Сходу, для них було однаково, хто їм буде помагати боротися, Власов, чи хтось інший. Мені нераз було дивно, який німецький нарід мало едукований про умовини життя і проблеми своїх сусідів. Це саме відносилось до німецьких старшин. Мало хто з них мав якенебудь поняття про те, чому ми, українці, боремось проти Росії, мало хто знав, що ми боремось за свою волю, тільки німецьке Ґестапо оперувало проти нас на основі партійних розпорядків про будову німецького Райху на Сході. Це власне й спричинило німецьку поразку, бо історія показує, що великі війни вирішаються не тільки на полі бою але і в політичній та психологічній ділянці і часом, як ось ця війна, поле бою починає втрачати своє стовідсоткове значення.

Інші вістки прийшли про Українське Визвольне Військо, про яке ми чули, що воно існує, складене із воєннополонених із совєтської армії, що його є небагато, всього кілька батальйонів і що воно є під командою генерала Власова. А ми чути не хотіли про якунебудь співпрацю із нашими відвічними ворогами.