Розділ «86. Залізні не вмирають (біографія сотника Армії УНР Л. Романюка)»

Створення 26 жовтня 1938 р. українського уряду на чолі з отцем Августином Волошиним викликало по всій Карпатській Україні величезний ентузіазм. Українські маніфестації під синьо-жовтими прапорами відбувалися не лише в Ужгороді, але й у менших центрах автономії. Національний ентузіазм був нечуваний. Усі заходи проходили під гаслом: «Ні мадярам, ні полякам Закарпаття не дамо!»

Невдовзі маніфестантів почали провокувати мадярські терористи. Відтак почала формуватися Українська національна оборона. Її душею в Мукачевому став сотник Леонід Романюк.

Як співробітник (експерт) міністра Юліана Ревая, інженер Леонід Романюк у складі урядової делегації відвідав багато районів Карпатської України. Висновки поїздок були невтішні: необхідно терміново відбудувати шляхи, негайно завезти продукти харчування та організувати експорт мінеральних багатств, лісу й солі.

Про великий авторитет українського сотника серед братів-закарпатців свідчить те, що на виборах 12 лютого 1939 року Леоніда Романюка обрали послом до першого сойму Карпатської України. Всього ж послами стало 32 особи. Всі вони були людьми місцевими, лише Леонід Романюк, «урядник із Хуста», представляв Велику Україну.

15 березня, вже під гуркіт угорських гармат, почала роботу перша сесія сойму. Леоніда Романюка делегати обрали членом президії та її секретарем («письмоводом»)… На жаль, боротьба за незалежність Карпатської України закінчилася поразкою, арештами та втечею багатьох українських діячів на Захід.

1 вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна. Вона розруйнувала, здавалось, вже налагоджене життя української еміграції… У травні 1945-го Леонід Романюк опинився в Німеччині, в с. Блонгофен у Швабії, де зосередилася велика група українських емігрантів. Ще на початку місяця кілька українських парламентаріїв Польщі та Карпатської України вирішили організувати репрезентативний громадський орган — замість попереднього Українського центрального комітету доктора Володимира Кубійовича, який представляв українців перед німцями. Очолив організаційний комітет колишній віце-президент польського сойму Василь Мудрий. Головою організаційного комітету та секретарем цієї громадської репрезентації став колишній посол до сойму Карпатської України Леонід Романюк.

Тут, в американській зоні, в таборах для переміщених осіб, зустрівся він із Павлом Шандруком, головнокомандувачем Української національної армії. Леонід не утримався і нагадав генералові, що вони знайомі з літа 1919 року, коли разом служили в 3-й Залізній дивізії. Тоді Шандрук був командиром 9-го стрілецького полку дивізії, а Романюк — ад’ютантом (тобто заступником) командира гарматної бригади.

У той час вони неодноразово зустрічались у польовому штабі дивізії. Романюк добре запам’ятав «високого, статного старшину, з чудовою виправкою, завжди з підкрученими догори білявими вусами» — мов у німецького кайзера Вільгельма. Шандрук, на переконання Романюка, виявився «взірцем вояка». «Його бойові кваліфікації були якнайкращі». Високо його оцінював і безпосередній командир — Олександр Удовиченко.

І ось зустріч вже з дещо іншим Шандруком — на 25 років старшим, із сивиною на скронях, із підстриженими вусами, до того ж у повній генеральській сіро-блакитній уніформі з українськими відзнаками і тризубом на лівому рукаві.

Пригадав сотника і Шандрук… Метою приїзду генерала було залучити громадську репрезентацію, яку представляли В. Мудрий та Л. Романюк, для врятування групи старшин і стрільців, котрі опинились у полоні неподалік Мюнхена. Були побоювання, що американці можуть видати їх совєтській стороні. Шандрук хотів за допомогою української громадської організації зв’язатися з американським командуванням та взагалі прагнув, щоб авторитетні громадські діячі перебрали на себе місію врятування українських вояків.

Цю ніч Павло Шандрук, зрозуміло, ночував у свого побратима. Згадали спільних друзів, розповіли про власні долі…

На другий день Василь Мудрий виявив побоювання, що, коли Шандрук поїде на переговори з американцями у генеральській уніформі, його можуть арештувати, і радив переодягтися. «Командирові не соромно перебувати зі своїми вояками в полоні», — коротко відповів Павло Шандрук.

Візит до коменданта минув успішно. Американський капітан видав перепустку Шандруку і домовився про його зустріч із вищим начальством.

Таким Леонід Романюк запам’ятав генерала Шандрука — «рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим — побратимам-воякам». Таким він був і у складі 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР, таким він лишився і в Українській національній армії…

Хоч і поводилися американці з біженцями брутально, все ж багато хто пов’язував свою долю саме зі Сполученими Штатами Америки. Про це свідчить останній кубанський прем’єр Василь Іванис у своїх спогадах «Стежками життя». Ось уривок із його щоденника: «8 лютого 1946 р. В. Чапилянський повернувся з Американської зони й привіз листи від архієпископа Мстислава, інженера Романюка, Федорова, С. Безпалківни, професора Комарецького, Драбатого, Мазепи, Феденка, Антипова, пп. Кожерчука, Слюсарчука, Балабася. Всі листи мінорні, пишуть лише про бажання виїхати за океан…»

2 березня 1946 р. в м. Офенбасі відбулась нарада керівництва Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Головував Василь Мудрий. Серед інших у засіданні взяли участь о. Василь Кушнір та Василь Іванис. На думку останнього, найзмістовнішими були доповіді Леоніда Романюка, секретаря голови ЦПУЕН, та пані І. Павликовської. «Поважно говорив (і) Ревай», — зазначав Василь Іванис…

Якийсь час інженер Романюк жив у Франкфурті-на-Майні, де працював у Центральному представництві української еміграції в Німеччині. Врешті він таки опинився за океаном…

Наприкінці свого життєвого шляху Леонід Романюк (разом з Іваном Коровицьким) став співредактором дуже цінного другого тому книги Олександра Удовиченка «Третя залізна дивізія» (упорядник — Іван Толочний). У цій книзі Леонід Романюк написав низку додатків і приміток, редагував, компонував текст, здійснював коректуру, брав участь у оформленні книги. Разом із підполковником Миколою Отрешком-Арським та поручником Іваном Толочним він написав передмову («Слово від Залізних») і самостійно — вступну статтю «Внутрішнє, міжнародне і мілітарне становище в Україні в р. 1920», післямову й «Біографію генерального штабу генерала-полковника Олександра І. Удовиченка, колишнього командира 3-ої Залізної стрілецької дивізії Армії У.Н.Р.». Фактично Леонід Романюк став співавтором цієї книги.

В одному з останніх розділів він, підбиваючи підсумки, писав: «3-тя Залізна дивізія перестала існувати як діюча військова одиниця. Але вона залишилася групою людей, об’єднаних вірою в українську правду, злютованою не тільки боротьбою зі зброєю в руках, але й бажанням далі служити Україні та мурувати цеглини до фундаменту Її державності».

Навіть на порозі вічності Леонід Романюк, упорядковуючи книгу свого покійного командира, ніде не акцентував уваги на власній ролі в дивізії, хоча й був її активним старшиною. Тож бойовий шлях сотника Романюка довелося мені реставрувати більше за спогадами його побратимів та інших учасників Визвольної епопеї, яку сотник Романюк назвав «великою містерією боротьби».